Українська державність у 18 ст

    За  правління колегії прапори України, гармати, військові печатки, гетьманські клейноди було відіслано до Москви. Ця акція стала символом позбавлення автономного статусу України у складі Росії.

    Після введення в Україні російської системи органів влади та управління необхідність у колегії відпала. У 1786 р. вона припинила свою діяльність. Румянцев за двадцять років свого правління Україною виконав волю цариці.

    В Україну було введено 10 драгунських та б гренадерських полків. Вони утримувалися за рахунок місцевого населення. За часів війни з Туреччиною (1730—1739) майже вся російська армія (75 полків) перебувала в Україні, що завдало українському народові величезної матеріальної шкоди. До того ж перебування російських військ було важким політичним пресом, превентивним заходом придушення прагнення України до волі.¹²

      Царський уряд ставився до  Запорізької Січі з упередженням  і жахом. Проте військовий потенціал  запорожців, їхня роль в охороні кордонів змушувала Росію деякий час миритися з існуванням Січі Крім того, Росія використовувала її як противагу гетьманщині. Хоча Запорізька Січ була підпорядкована безпосередньо російській адміністрації, вона залишалася центром притягання усіх пригноблених і волелюбців. Січ підтримувала міцні зв'язки з іншими регіонами України — Гетьманщиною, Слобожанщиною.

    Перший  нищівний удар завдав Січі Петро І, коли кошовий отаман Кость Гордієнко  зі своїми прибічниками перейшов до Мазепи. У 1709 р. Січ було зруйнована Запорожці, які втекли від помсти царя, прийняли зверхність кримського хана і заснували поблизу Херсона, біля гирла Дніпра, так звану Олешківську Січ (нині місто Цюрупинськ). Тут вони і жили у тяжких умовах, у повній ізоляції від України. У 1734 р. імператриця Анна Іоанівна на прохання гетьмана Апостола дозволила запорожцям, які втекли від переслідувань Петра І, повернутися і заснувати Нову Січ на річці Базавлук. Росія зобов'язувалася щороку виплачувати запорожцям 20 тис. крб. за несення ними військової та сторожової служби.

    Спочатку  Нова Січ перебувала у підпорядкуванні  Київського генерал-губернатора (він  же — головнокомандувач російськими  військами, розташованими в Україні). Росія зробила спробу використати  запорожців у боротьбі проти гайдамаків, але це викликало болючу реакцію запорожців, котрі співчували і допомагали їм. Чимало запорожців, а іноді цілі загони (наприклад, загін Семена Гаркуші) брали участь у гайдамацькому русі. Керівник коліївщини Максим Залізняк був запорожцем. Ховаючись від переслідувань, гайдамаки тікали на Січ. Відомими є наміри О. Пугачова перетягти запорожців на свій бік. Отже, волелюбний дух Запорізької Січі не був зламаний. До того ж Січ енергійно протидіяла імперській колонізації, захопленню урядом її земель.

    Нарешті, жах перед запорожцями, відраза до їхніх демократичних порядків, які не вписувалися в систему самодержавства, досягли критичної позначки. З серпня 1775 р. Катерина II видала маніфест. У ньому з цинічною відвертістю цариця пояснювала мотиви ліквідації Запорізької Січі, котра «не имеет права на существование из-за несамовитого управления злодейских умыслов. Она есть политическою потворою». На Запоріжжя вдерлися численні частини російської армії на чолі з генералом — угорцем Текелі. Вони трощили все навкруги, щоб знищити будь-яку можливість для нормального існування людей. Одним з найенергійніших ліквідаторів Січі був Г. Потьомкін (у 1772 р. прийнятий до запорізького товариства, де він одержав ім'я Грицька Нечеси).¹³

    Каратель  Текелі оманою захопив у полон  усіх запорізьких старшин, частину з яких було відправлено на заслання. Особливо постраждав кошовий Петро Калнишевський (Калниш). Багато років він провів у кам'яному мішку на Соловках, а потім постригся у ченці. Калнишевський помер у 1803 p., коли йому виповнилося 112 років.¹⁴

    Рядовим запорожцям було дозволено служити  в козацьких полках чи записатися до селянства. За маніфестом від 3 серпня 1775 р. назва «запорожський казак» заборонялася. Територію Січі було приєднано до Новоросійської губернії.

    2.3. Причорномор'я та Правобережна Україна. Їх приєднання до українських земель у складі Російської імперії.

    На  середину XVIII ст. значна частина південних українських степів була заселена українцями. Поступово тут складається відповідна система адміністративно-територіального управління. Причорноморська смуга степів все ще перебувала у складі Кримського ханства під владою Туреччини.

    У другій половині XVIII ст. царський уряд вживає заходів для залучення іноземців, зокрема сербів, болгар, німців, для освоєння південних українських земель. Цей процес було започатковано указом від 24 грудня 1751 року “Опринятии вподданствосербов, желающих поселиться в России й служить особьіми полками”. Через деякий час тут появляються нові територіальні утворення: Нова Сербія (1752 р.), Слав’яносербія (1753 р.), Новослобідський козацький полк (1754 р.). В адміністративному відношенні ці одиниці поділялися на полки.

    Реорганізація політичного устрою південних земель почалася у 1764 році. Указом царя від 22 березня  Нова Сербія і Новослобідський козацький полк були перетворені у Новоросійську губернію. Управління губернією складалося із двох департаментів—військового і цивільного.

    Адміністративно-територіальний устрій Новоросійської губернії формувався за загальноросійським зразком, хоча враховувалися і попередні традиції військово-територіального козацького устрою. Спочатку Новоросійська губернія складалась із двох провінцій — Єлисаветградської та Катеринославської і одного повіту — Бахмутського. З 1765 року губернським містом став Кременчук.

    З 1775 року все Північне Причорномор’я  поділялося на дві губернії — Новоросійську  і Азовську.

    Приєднання  Криму в 1783 році привело до змін політичного  ладу цього краю. На землях колишнього Кримського ханства було створено Таврійську область з центром у Сімферополі.

    Більшість населення Криму в силу історичних та релігійних традицій схилялася до підданства Османській імперії і  тому залишала Крим і переселялася до Туреччини. Це в свою чергу спричинило до масового переселення в Таврійську область українських та російських селян. Крім них сюди переселяються греки, німці, румуни.

         Указом від 30 березня 1783 року із Азовської та Новоросійської губерній було утворене Катеринославське намісництво.

    Другий  і третій поділи Польщі послужили  підставою для перегляду адміністративно-територіального устрою Російської імперії. У січні 1795 року було утворено Вознесенську губернію, яка в листопаді того ж року стала намісництвом.

       Відповідно до указу Павла І від 12 грудня 1796 року “Про новий поділ держави на губернії” намісництва були ліквідовані. Замість Катеринославського і Вознесенського намісництва та Таврійської області була вдруге утворена Новоросійська губернія. Ця губернія проіснувала до 1802 року, коли вся територія Південної України була поділена на три губернії — Катеринославську, Миколаївську (з 1803р. — Херсонська) і Таврійську. В останній чверті XVIII ст. на Півдні України були засновані нові міста: Катеринослав (нині Дніпропетровськ (1787 р.)), Херсон (1788 р.), Миколаїв (1789 р.), Одеса (1794р.) та ін.¹⁵

    Отже, політичний лад Півдня України складався відповідно до загаль-норосійської політики по уніфікації місцевого управління. Провідну роль в освоєнні Півдня України відіграв український народ.

    Наприкінці  XVII ст. угорські землі повністю опинилися під владою австрійських Габсбургов. Середина XVII ст. для України, в тому числі західноукраїнських земель, була знаменною. Це період грандіозної боротьби українського народу за соціально-політичне і національне визволення під керівництвом Б. Хмельницького. Перемоги Хмельницького значно активізували національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.  Панівний клас — феодали. Правлячу верхівку феодалів становили князі і панство, утворюючи могутній прошарок магнатів, аристократію. На праві власності їм належали величезні земельні володіння. Магнати в основному походили з панівних класів Польщі, Румунії, Угорщини. Нечисленні знатні українські роди ополячувалися, румунізовувалися. Численні привілеї польської шляхти (право безмитної торгівлі, експорту продукції сільського господарства, безмитного імпорту багатьох товарів та ін.) і, навпаки, усілякі утиски української шляхти, політика посиленої полонізації, мадяризації та ін. вели до того, що дедалі більше представників української шляхти сприймало католицтво, ополячувалось. Схожа картина спостерігалась і на Закарпатті, з тією лише різницею, що серед дворянства переважали угорці. Коли ж Угорщина приєдналася до складу Австрії, значна частина маєтків угорських і українських феодалів, противників Габсбургів, була конфіскована і перейшла у власність корони. Пізніше багато земель було передано у володіння австрійських феодалів. Певними особливостями відрізнялася Північна Буковина. Тут було дуже мало великих панських маєтків (фільварків), серед феодалів майже не було українців. ¹⁶

    Селянство. У XVII—XVIII ст. основну масу населення  західноукраїнських земель становило селянство. На той час у Східній Галичині вільних селян майже не залишилось. Усі вони стали залежними людьми, кріпаками шляхти, церкви, короля. Не мали вони права залишати своїх господарств, не мали права власності на землю. Селянське самоврядування було ліквідовано. Селяни опинилися під юрисдикцією феодалів. Були певні поділи залежних селян на категорії: тяглові, хлупники, підсадки і загородники, коморники і захребетники взагалі не мали землі, свого господарства, жили на чужих дворах, працювали як наймити. Водночас зберігалася певна частина особисто вільних селян — кметів, чиншових. На Північній Буковині процес повного закріпачення селян завершився наприкінці XVII ст. Особисту волю зберегла тільки та частина селян, яка перебувала на військовій службі.Трудящі маси, які проживали на цих землях, зазнавали дедалі більшого соціального, національного і релігійного гноблення. Вони були політично безправними, вважалися людьми нижчого гатунку, до них презирливо ставились як свої, так і чужі господарі-феодали.

    Західноукраїнська знать у переважній своїй більшості  зрадила своєму народові, перейшла на бік панівних класів держав-загарбниць.

    Верхи дедалі більше відособлювалися від народу, а самі не змогли протистояти польському, угорському, австрійському впливу. У XVIII ст. польська мова стала повністю домінувати в соціально-політичному житті Східної Галичини, німецька та угорська — на Закарпатті, румунська — на Буковині. Це також стосувалося писемності, видавничої справи, освіти. Польська, німецька та угорська мови (потім румунська на Північній Буковині) стали мовами вищих верств, а українська — мовою низів, які зневажалися.

    Державний лад. У складі Речі Посполитої західноукраїнські землі поділялися на воєводства — Руське, Белзьке, Волинське. Очолювалися воєводства воєводами, яких король призначав з числа магнатів. При них існував великий штат різних за рангом чиновників, яких підбирав собі воєвода. Головним з них був каштелян, котрий допомагав воєводі в управлінні і заміщав його в разі необхідності. У переважній більшості ці чиновники підбиралися з шляхти. Щодо закріпаченого населення, то функції державної адміністрації виконували феодали. Міста з Магдебурзьким правом мали власні органи управління.

    Законодавчі функції у феодальній Польщі, як відомо, здійснювали король і станово-представницький орган — Сейм, що складався з Сенату, де засідали магнати — світські і духовні, та посольської палати («посольськой ізби»). Сейм визначав основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави, контролював фінанси. Король владарював, але не правив.¹⁷

    Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у політичному  житті Речі Посполитої, в тому числі  і на, західноукраїнських землях, з'явився ще один різновид колегіального магнатсько-шляхетського органу влади — конфедерація. Це — об'єднання магнатів і шляхти окремих земель або воєводств, скріплених присягою. Часто до них приєднувалися й інші землі. Акт конфедерації вносили (реєстрували) у судових книгах. Конфедерації обирали свій керівний орган — генеральність. Вищим же органом була вальна (загальна) рада. Конфедерації створювалися для підтримки короля, і проти нього. Конфедерація, не визнана королем, називалася рокошем. Життєдіяльність конфедерацій, незважаючи на їхню формальну заборону сеймом у 1717 p., була наслідком слабкості королівської і взагалі державної влади.

    Розвиток  суспільно-політичного ладу і права  в західноукраїнських землях кінця XVII — другої половини XVIII ст, збігався з процесом розкладу державно-правової системи Речі Посполитої, що негативно позначилося на розбудові суспільно-політичного життя українського населення. Внаслідок насильницького розподілу західноукраїнських земель між агресивними сусідами — Авс-тро-Угорською та Російською імперіями процес формування української нації, об'єднання українських етнічних земель у межах національної держави затягнувся на сторіччя

    2.4. Державний та суспільний  лад українських  земель у д.п. XVIІ  - XVIІІ ст..

    Після 1654 року державний лад України визначався за Березневими статтями, але недовго. З другої половини XVII ст. починається цілеспрямований наступ на “права та вольності” України.

    Після Визвольної війни державний лад  України треба розглядати в двох вимірах: територіальному і в залежності від суб’єкта владних повноважень.

    Внаслідок змови Москви та Польщі за Андрусовською  угодою 1667 року українська територія  була поділена на три частини: Лівобережжя, Правобережжя та Запорізьку Січ. Кожна  з цих частин мала свій правовий статус.

    Лівобережна Україна залишалася у складі Московської  держави. Згідно з Березневими статтями тут зберігся апарат влади та управління, який склався в роки Визвольної війни. Але внаслідок наступу царизму  на автономію України відбувається обмеження, а наприкінці XVIII ст. і повна ліквідація її незалежності.

    Вперше  вході Визвольної війни територія  незалежної України була оформлена  Зборівським договором 1649 р. У відповідності  з ним територія вільної України  обіймала три воєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. кількість полків виросла до 20. Отже, визволена територія мала свій адміністративно-територіальний поділ. Полково-сотенний устрій був істотним елементом української державності.