Культура Украины

Проаналізовано  поняття наслідування (imitatio), визначено  його об’єкт та розкрито роль творчої  активності індивіда в інтенціях  науки про красномовство. Розкрито значення історичного переходу від наслідування парадигматичного зразка до наслідування правил, розглянуто способи легітимації правил і зразків та їх симптоматичність щодо трансформацій у культурі. Розглянуто значення “консептизму” та практики курйозного віршування для виокремлення естетичних елементів у характері письменства. Проаналізовано опозицію свободи і несвободи у мистецькій діяльності, доведено, що вільна гра уяви не може бути ідентифікована як інтенція в межах українського письменства XVII – XVIII ст. Нормативний характер красномовства позначав особливий горизонт соціальної активності індивіда та інтегрованість до певної структури існування.

Розкрито, що українські риторики (поетики), виконуючи переважно  педагогічну функцію (Н. Пилипюк), не могли повною мірою претендувати на роль теорії письменства, а тим паче на роль естетичної теорії. Наслідування переважало над творчістю, викладання над дослідженням.

У підрозділі 3.3 “Особливості моделювання опозиції автор–читач в академічних курсах поетики” проаналізовано визначальну для літературної діяльності опозицію автор – читач в академічних курсах поетики та можливості виокремлення естетичного в письменстві барокової доби.

Встановлено, що структурно відтворена опозиція автор  – читач вказує на істотне розмежування принципів давнього письменства і модерної літератури, що загалом відповідає вже розглянутій опозиції риторичного та естетичного. На основі аналізу поетики 1637 року та “Поетики” М. Довгалевського реконструйовано “фігуру” автора в двох модусах: автор поетики та автор поезії. Автор поетики – той, хто усвідомлює свій суспільний обов’язок; прагне доступно подати мистецтво віршування і привабити до нього учнів. Автор поезій – той, хто дбає про якість твору, отримує задоволення від володіння мистецтвом слова та прагне здобути визнання своєї майстерності. З огляду на переважно анонімний характер письменства XVII – XVIII ст., самоствердження автора у письменстві обмежується версифікацією.

“Фігура” читача в поетиках майже не представлена. Читач поетики та читач поезії – це той, кого належить “повчати і розважати”. Відсутність уваги до читача є симптоматичною для експлікації естетичного: в центрі опікування знаходиться сам твір і його сенс, а не сприйняття і почуття. Доведено, що в поетиці йдеться швидше про стосунки автора з твором, аніж автора з читачем, тому естетичний потенціал поетики є лише інтенцією, а не історичним фактом.

У підрозділі 3.4 “Риторична та естетична функції зображення в українському бароковому живописі” розглянуто питання про риторичний характер українського барокового живопису та історичні зміни в ставленні до зображення, пов’язані з ним. В процесі аналізу використані мистецтвознавчі роботи Д. Степовика, теоретичні праці з християнської православної іконографії П. Флоренського, дослідження з семіотики ікони Б. Успенського.

Досліджено риторичні  елементи у коді зображення, притаманного релігійному живопису: оповідальність, характерність образу, реалістичність деталей, спрямованість на почуття  глядача. Показано, що “оповідальність” яскраво репрезентована в іконах “Христос Виноградар”, “Христос Пелікан”, “Христос Садівник”, характерність пов’язана з реалістичністю зображень святих, спрямованість на почуття виражається у можливості впізнавати світ і співчувати зображеному (деталі та перспектива). Зображення стає привабливим само по собі як об’єкт для самоцільного споглядання.

Розгляд риторичних елементів у зображенні поглиблено шляхом аналізу свідчень про сприйняття живопису сучасниками (П. Алепський), адже естетичний горизонт аналізу творів вимагає брати до уваги насамперед почуття реципієнта, які викликаються твором і на які розрахований твір.

Здійснено порівняння зображувального коду традиційного культового живопису візантійського зразка та українського барокового іконопису. Доведено, що релігійний контекст функціонування зображень та пануючий спосіб ставлення до них свідчать про перевагу риторичного над естетичним. Версифікація та інтенсифікація переживання відомої істини сильніші за можливу гру уяви та саме почуття.

Ці висновки є дійсними і для світського портретного живопису принаймні до сер. XVIII ст.: портрет виконує репрезентативну функцію, обслуговує соціальні потреби легітимації суспільної еліти, тому функціонує швидше як знак соціального статусу, ніж самодостатній мистецький твір.

У четвертому розділі “Експлікація естетичного в структурі благочестивого існування” проаналізовано можливість експлікації естетичного в бароковій моделі благочестивого життя (на основі творів Г. Сковороди). Розкрито співвідносність концептів “веселіє сердца” і “естетичне”. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 4.1 “Тлумачення краси та її функцій у бароковій моделі благочестивого життя” розглянуто значення і роль поняття краси в ідеалі благочестя Г. Сковороди.

За основу аналізу  взято діалоги “Наркісс” та “Асхань”. Поняття краси розкрито через аналіз його функцій у структурі діалогів. Розкрито практичний сенс краси у проекті благочестивого життя, запропонованого Г. Сковородою: краса розпалює любов до істини – стимулює бажання, приковує увагу і спрямовує волю до блага (краса як істинний образ самого себе). Краса є метафорою землі обітованої та обіцянкою неземних насолод (краса як наречена). Наявне і належне втрачають гостроту опозиційності в акті переживання краси. У понятті краси виявлено акцентування на вольовій інтенції (бажання) та задоволенні від очікування блага.

Проаналізовано  ряд синонімічних означень краси (decorum і prepon) та її модусів – внутрішня  краса (“благолєпіє”) і зовнішня краса (привабливість). Встановлено, що адекватне  контексту тлумачення краси можливе лише на підставі аналізу опозиції внутрішнє–зовнішнє та відтворенні герменевтичного коду мислення Г. Сковороди. Цю тезу доведено шляхом аналізу поняття церемонії, представленого у “Наркіссі”, а також шляхом розкриття мотиву юродства, репрезентованого авторською позицією у творі. Здійснено порівняльний аналіз церемонії та театральної вистави.

Доведено, що краса  не є самодостатньою цінністю і автономним модусом ставлення людини до світу  і означає відкритість блага  та здатність людини усвідомити його як власну мету. Реальний запах, колір речей і звук самі по собі є неістотними для переживання краси, вони мають лише повідомляти про божественну природу сущого.

Аналіз поняття  краси у творах Г. Сковороди доводить, що почуття інтегрується у бароковий ідеал благочестя. Краса відіграє ключову роль у формуванні настанови на пошук істинного життя; сама ж вона визначається через почуттєвий стан.

У підрозділі 4.2 “Опозиція внутрішнього–зовнішнього як проблема цілісності існування” дано розгорнутий аналіз опозиції внутрішнє–зовнішнє як ключової для розуміння моделі існування, запропонованої Г. Сковородою, та для розуміння ролі почуттєвого у цій моделі.

Аргументовано, що опозиція внутрішнього і зовнішнього  має насамперед герменевтично-екзистенціальний сенс. Вона вказує на умови розуміння речей (тексту, світу і себе) та на відмінність способів існування у модусі автентичності: те, що належить людині іманентно (божественне), і те, що привноситься в її існування іншими людьми, суспільством (“мнєние”). Розкрито зв’язок цієї опозиції з образом “цілої людини” як мети благочестивого життя. В цьому контексті проаналізовано поняття “твердь”, “автаркія”, “вулиця Мелхолина”. Обґрунтовано, що твердь Г. Сковорода мислить не як онтологічну (у класичному сенсі) підвалину буття, а як цілісність індивідуального “внутрішнього” досвіду і це свідчить про появу модерних елементів у ідеалі благочестивого життя.

Здійснено аналіз опозиції внутрішнє–зовнішнє в проекції на соціальне буття: виявлено зміни  у суспільному статусі екстраординарних проявів благочестивої поведінки (пустельник) в період від початку до кінця доби бароко. Підставою для висновків стало порівняння сюжетів про пустельника у П. Могили та Г. Сковороди. Зроблено висновок, що цілісність існування як духовна автаркія стає проблематичною, і на рівні індивідуального життя, і на рівні соціальних структур співіснування індивідів. Показано зв’язок проблеми внутрішнього і зовнішнього з особистим життям Г. Сковороди (на основі листів) та загальною ситуацією в культурі. Доведено, що традиційні опозиції благочестивої моделі життя – Бог і світ, внутрішнє і зовнішнє – в бароковому варіанті постають як проблеми розуміння і самореалізації індивідів.

У підрозділі 4.3 “Взаємопроникнення істини і краси в бароковій моделі благочестя” розкрито смислову ізоморфність понять істини і краси у творах Г. Сковороди та бароковому проекті благочестивого життя.

Реконструйовано і продемонстровано наявність двох аспектів розуміння істини: істина як відповідність речі самій собі, своїй сутності та істина як відповідність думки про річ самій речі. Ці аспекти розуміння не диференційовані у текстах Г. Сковороди, оскільки розуміти істину в благочестивому сенсі означає – буті в істині, істинному модусі буття. Розкрито парадокс і герменевтичне коло у процесі здобуття істини. Істина є і її немає у досвіді індивіда; а щоб здобути її як досвід життя, потрібно її знати; і навпаки, щоб істину знати – потрібно її здобути у досвіді життя. Доведено, що єдиний вихід із цього кола – це почуттєвий стан “веселія сердца”, який має також амбівалентний епістемологічний статус.

Зв’язок між  поняттям істини і краси встановлено  шляхом аналізу наскрізної для текстів  Г. Сковороди опозиції “дому” та “мандрівки”. Виявлено конотації “дому” до вічності, тверді, внутрішнього, радості, істини і відповідно “мандрівки” – до тимчасовості, непевності, тривоги, омани. Доведено, що традиційний мотив життя як шляху тлумачиться не у просторі, а у часі як перехід (повернення) до Єдиного в будь-якій точці існування. “Веселіє сердца” (радість, “кураж”) позначає таку “точку”, де підтверджується (реалізується) істина і розкривається краса сущого.

Встановлено, що поняття “краса” виражає факт розуміння як насолоду, поняття “істина” виражає наявність “достатніх підстав” розуміння (твердь). Не існує істотного розрізнення істини і краси, а проблема богопізнання постає як проблема реалізації “целаго человека” і досягнення тривкого почуттєвого стану радості.

У підрозділі 4.4 “Концепт “веселія сердца” в структурі благочестя та його співвідношення з концептом естетичного” розкрито герменевтичні підвалини барокової моделі благочестивого життя, запропонованої Г. Сковородою, та функції почуттєвих станів у ній. Розглянуто можливість інтерпретації “веселія сердца” як кореляту концепту естетичного.

Універсальність герменевтичного принципу в барокові моделі благочестивого життя доведено шляхом узагальнення попередньої розробки герменевтичного сенсу краси, істини та опозиції внутрішнє–зовнішнє. Поглиблено розробку герменевтичних принципів тлумачення Біблії, які закладено творами Г. Сковороди; доведено відповідність цих принципів внутрішньому коду творів самого філософа (цитатний стиль, “симфонічна” композиція тексту, діалогічна диспозиція смислу) та зумовленому цим кодом способу їх читання. Виявлено інтенцію до розуміння сущого загалом як тексту (знаково-символічна реальність) і благочестивого життя як правильно витлумаченого життя.

Доведено, що “веселіє сердца” є ключовим поняттям для  розуміння і реалізації благочестивої  моделі життя в її бароковому варіанті. Воно є вищою метою життя, вищою насолодою та єдиним критерієм істинності існування. Розгорнуто порівняння цього стану з естетичним почуттям та виявлено такі його ознаки: 1) знаходиться за межами опозиції ratio і sensus (О. Баумгартен); 2) є цілісним і самоцільним станом; 3) дає відчуття абсолютної єдності людини зі світом (і Богом); 4) відповідає вищим потребам і природі людини; 5) є вивершеною формою самореалізації індивіда; 6) є цілком самодостатнім (“незацікавленим”) задоволенням.

Зроблено висновок, що є підстави вбачати естетичний сенс у “веселіі сердца”, якщо йдеться про естетичне у широкому сенсі. Проте з аналізу творів самого Г. Сковороди випливає, що “веселіє сердця” позначає ситуацію нерозрізненості всіх аспектів людського життя і ставлення до світу. У повній єдності перебувають пізнання, дія і почуття. Відповідно – благо, істина і краса. Отож, говорити про можливість та необхідність концептуалізації естетичного у межах благочестивої моделі існування не має підстав. Зафіксовано лише акцентування на почуттєвому аспекті життя, що є проявом зростаючого впливу модерних тенденцій в культурі.

У п’ятому розділі “Своєрідність естетичного в “Енеїді” І. Котляревського” здійснено реконструкцію концепту естетичного в структурі твору та розкрито своєрідність тих почуттєвих практик, які він програмує. Розділ складається з чотирьох підрозділів.