Культура Украины

У підрозділі 5.1 “Конструювання художньої реальності та відносини автор–читач у поемі" проаналізовано особливість поеми І. Котляревського як мистецького твору модерної доби.

Розглянуто базову для визначення естетичної функції твору опозицію автор–читач та доведено її цілком модерну смислову інтенцію, орієнтовану на читача. Автор поеми репрезентований як необмежений заздалегідь відомим смислом, риторичними правилами, наслідуванням класичного зразка; він відкрито декларує право на свободу творчості та вільну гру уяви; демонструє підкреслено іронічне ставлення до тексту і дистанціюється від моральних оцінок зображуваних подій. На відміну від барокового “повчати і розважати”, у творі панує атмосфера “самоцільної” гри з мовним матеріалом та смислами, які народжуються у цій грі.

Обґрунтовано, що у структурі твору позиція  читача кодується як домінантна в  авторських стратегіях. Читання стає самоцільною діяльністю. Авторська  позиція дає певну настанову читачеві, який запрошується до співпраці як співучасник, співтворець ілюзорної реальності, яка є протиставленою дійсності та практичним інтересам життя. Доведено, що в творі І. Котляревського виокремлюється суто художня реальність, яка існує тільки в уяві автора і читача, є самодостатньою і самоцільною естетичною цінністю.

Загалом поема  І. Котляревського по-новому позиціонує письменницьку діяльність в культурі, передбачає абстрагування почуття з потоку існування і перетворення його на об’єкт культивування засобами мистецтва. Все це досягається у поемі завдяки акценту на “автореферентності” твору, тобто – акцентуванню на “мові та аксесуарах” (Д. Чижевський).

У підрозділі 5.2 “Поетизація повсякденного як засіб творення естетичного задоволення” проаналізовано характер репрезентації життєвих насолод в “Енеїді” та їх функцію у розбудові естетичного коду поеми.

Здійснено класифікацію задоволень в структурі твору: ті, що описуються у творі, і ті, що породжуються твором. Ті, що описуються, це – тілесні  задоволення повсякденного життя. Вони представлені у поемі гіперболізовано, тому виокремлюють зображене з потоку повсякденності і надають йому значення святкової, незвичайної події. Саме в такий спосіб ці задоволення перетворюються на факт художньої реальності, стають засобом актуалізації повноти і цілісності життя в акті читання.

Акцентовано увагу  на дослідженні ролі тіла у переживанні  задоволення фізичного та естетичного. Встановлено подібність між посиланнями  на фізичний смак (“гастрономічна”  лексика) у зображенні почуттєвих станів в “Енеїді” та гастрономічними порівняннями в західноєвропейських трактатах з естетики XVIII ст. Доведено, що задоволення в будь-якому разі фіксує екзистенціальну паузу у житті індивіда, осяяну здійсненністю бажаного, єдністю суб’єкта бажання та його об’єкта; воно фіксує цілісність існування у моменті життя як яскравий емоційний стан, отже, реалізується і засвідчується тілесно.

Обґрунтовано, що тілесність (досвід тіла) виконує функцію  конструктивного елементу у художньому коді поеми (порівняння, метафори) та естетичному впливі на читача, який здобуває вивершеність існування у поетизованих формах повсякденного життя. Фізично дана повнота життя у радості достатку і споживання корелює з насолодою цілісного осягнення світу у естетичному досвіді. Повсякденність стає джерелом естетичного задоволення і підноситься на рівень естетичного ідеалу життя.

У підрозділі 5.3 “Естетична функція гумору у творі” проаналізовано особливості гумору “Енеїди” як основного джерела естетичного задоволення від тексту.

Обґрунтовано, що гумор є пануючим принципом художнього зображення та основним засобом створення  естетичного враження від поеми. Він продукує задоволення від  дистанціювання різноманітних ієрархій, зобов’язань і норм – моральних, соціальних і мистецьких. Просте і освічене, витончене і брутальне, наявне і належне, гріх і чеснота втрачають значення опозицій. На доказ цієї тези наведено аналіз зображення пекла у поемі.

Показано, що гумор  визначає “фігури” автора і читача як абсолютних суб’єктів (“четверта особа однини” Ж. Дельоза), позиція яких є принципово споглядальною і невразливою для будь-якої дії, отже, – психологічно та екзистенціально комфортною. Гумористична настанова сама по собі конституює твердь існування як наявне; дозволяє споглядати життя в цілому і “незацікавлено”(поблажливо); в мистецькому творі вона спирається на автономну структуру мови і трансформується у “чисту” мовну гру, яка створює ситуацію “автореферентності” твору та формує естетичне ставлення у вузькому сенсі слова.

Феномен “котляревщини” у письменстві розкрито як такий, що орієнтується на наслідування гумору, мови і повсякденного народного життя, але не реалізовує суто мистецького потенціалу витонченої гри з літературною нормою.

Доведено, що естетичний сенс гумору в поемі випливає зі складної смислової структури: гумористичне зображення народного життя, гумористичне представлення класичного античного твору, іронічне ставлення автора до твору, до народного життя і до класичного зразка. Автор виконує роль деміурга і спостерігача. Це суб’єктоцентрована модерна настанова, реалізована у формі мистецького твору.

У підрозділі 5.4 “Травестія класичного зразка і специфіка естетичного починання в культурі” проаналізовано відмінність концепту естетичного, репрезентованого “Енеїдою” І. Котляревського, від концепту естетичного, сформованого в контексті західноєвропейської культури XVIII ст.

Встановлено, що відмінність будови концепту естетичного, сформованого в контексті західноєвропейської  культури, та концепту естетичного, який випливає із аналізу твору І. Котляревського, пов’язана зі ставленням до класичної спадщини та історичним домінуванням певних структур соціального життя. Розкрито значення “класичного” та появу цього поняття в культурі; доведено, що ідея “класичного” як секуляризована і абстрагована форма належного становить підвалину модерного поняття естетичного, в якому наявне протистоїть належному, як вульгарне – вишуканому. На основі робіт Й. Вінкельмана розкрито значення простоти і освіченості в естетичному ідеалі, орієнтованому на класичний ідеал (античність).

Розкрито характер і значення опозиційності “Енеїди” І. Котляревського до класичного літературного зразка. Проаналізовано суть і значення травестії та бурлеску у формуванні естетичного сприйняття поеми. Розглянуто можливість інтерпретації жанру твору крізь призму теорії карнавального народного свята (М. Бахтін); розкрито співвідношення між святом та його літературною репрезентацією, екзистенціальним сенсом карнавалу та естетичною функцією бурлескного літературного твору.

Доведено, що своєрідність концепту естетичного, орієнтованого на простоту повсякденного життя, зумовлена культурними процесами попередньої барокової епохи. У ньому синтезовано простоту повсякденного селянського життя, вишукану мистецьку (освічену) репрезентацію цього життя та настанову пошуку радості у кожному моменті існування. Протиставлення наявного і належного, простого і вишуканого є неістотним для культивованих твором почуттєвих практик. Такий висновок відкриває певний кут зору на шляхи подальшого розвитку українського мистецтва і культури у наступному XIX столітті.

У Висновках представлено основні результати дисертаційного дослідження.

Здійснений аналіз показав, що концепт естетичного  формується як елемент в культурі зі своєрідною структурою людського  існування; отже, першочерговим для історико-естетичного дослідження є відтворення іманентних історичному типу культури умов виокремлення концепту естетичного, а реконструкція своєрідності цих умов в українській культурі XVII – XVIII ст. дорівнює розкриттю історичної своєрідності естетичного в цій культурі.

Зважаючи на наявність відносно самостійних  моделей існування в українській  культурі XVII – XVIII ст. та на те, що концепт  естетичного є складовим елементом  відповідних почуттєвих практик, своєрідність естетичного належить визначати шляхом аналізу специфіки форм почуттєвих практик в кожній структурі окремо та шляхом відтворення історичної взаємодії цих форм.

Селянське просте існування (модель 1) завдяки звичаєвому характеру регуляції стосунків  та відтворенню цілісності у безпосередніх практиках життя – родинних і суспільних, не потребує концептуалізації естетичного як засобу здобуття цілісності і повноти існування у самопочутті. Всі способи взаємодії людини зі світом тут знаходяться у стані взаємопроникнення і не можуть бути ідентифіковані без спеціальних аналітичних процедур. Співвідношення між естетичним і повсякденним простим існуванням можна представити як співвідношення естетичного почуття (естетичне задоволення) і “почуття життя” (проста радість існування).

У структурі  освіченого існування (модель 3) є тенденція  до виокремлення специфічно естетичної сфери людської активності, тобто  мистецька діяльність і почуття  трансформуються у напрямку до здобуття автономності і самоцільності. Проте  на відміну від умов західноєвропейського культурного контексту, потужним залишається вплив з боку благочестивої і селянської моделей існування, а потенціал культурних перетворень, що закладався “латинською” освіченістю, значною мірою був адаптований до відтворення традиційних (моделі 1 і 2) способів здобуття повноти й цілісності життя. Корелятом естетичного в цій моделі існування є риторичне як передумова і крок до концептуалізації естетичного.

Благочестивий спосіб існування (модель 2), є самодостатнім  за своєю структурою та істотно орієнтованим на самопочуття індивіда. “Веселіе сердца” як почуттєвий стан в бароковому ідеалі благочестя становить сенс, критерій і мету істинного життя, що робить його подібним до повноти і цілісності самопочуття індивіда в естетичному ставленні. “Веселіе сердца” вивершує герменевтичний принцип, закладений у барокову модель благочестя, і таким чином поєднує істину життя (богопізнання), ідеал життя (істинне життя) і задоволення життям. В цій моделі існування концепт естетичного корелює з концептом “веселіе сердца”, естетичне почуття – з релігійним почуттям, в якому і вивершується повнота та цілісність існування. Модель не потребує виокремлення естетичного як автономної сфери для здобуття цілісності існування.

Концепт естетичного, реалізований в “Енеїді” І. Котляревського, виникає в результаті мистецького синтезу трьох барокових моделей існування. Детальний аналіз внутрішнього естетичного коду поеми дав можливість розкрити будову цього концепту. Його своєрідність обумовлено парадоксальним обертанням опозиції наявного і належного, коли естетичним ідеалом стає простота повсякденного селянського життя. На відміну від західноєвропейського концепту він постулює лише формальну розбіжність між наявним (почуття життя) і належним (естетичне почуття), і перетворює “почуття життя”, інтенсифіковане гумористичним релятивізмом щодо структур простого існування, на головне джерело естетичної насолоди. Поетизація “рустичного” відтак може бути сприйнята як образ “втраченого раю”, що нагадує про практики самопізнання і “божественної простоти”, культивованої благочестям.

Протягом XVII – XVIII ст. у теорії та практиці мистецької діяльності панує риторичний принцип, і лише на кінець XVIII ст. він трансформується  в естетичний, про що свідчить експлікація  внутрішньої динаміки опозицій автор– читач, реальне–уявне, наслідування–творення в академічних курсах риторики (поетики) та мистецьких творах.

У результаті дослідження  виявлено, що виокремлення концепту естетичного  в українській культурі XVII – XVIII ст. є історично парадоксальним процесом: риторичне створює умови такого виокремлення, але в результаті отримує статус смислової опозиції до естетичного, оскільки асоціюється з правилом, а не з вільною грою уяви; рефлексії щодо практикування “веселія сердца” мали б упередити виокремлення естетичного досвіду як самодостатньої цінності, але історично вони сприяли такому виокремленню.

Загалом своєрідність естетичного в українській культурі XVII – XVIII ст. полягає у історичному  переході від неконцептуалізованої форми почуттєвих практик до концептуалізованої форми цих практик. За смислом концепт естетичного відсилає до повноти і цілісності існування (естетичне в широкому сенсі), за функцією він конституює “чистий” погляд і мистецьку гру, які набувають субстанціонального статусу у модерній культурі (естетичне у вузькому сенсі). Несформованість концепту естетичного в межах української барокової культури є свідченням домінування інших способів реалізації повноти і цілісності буття, які в динаміці барокової культури поступово втрачають своє значення, але їх вплив можна простежити в подальшому розвитку української культури.

Своєрідність  концепту естетичного виявлено на рівні  методологічних принципів історико-естетичного  дослідження (застосування концепту естетичного), на рівні історичної динаміки культури (формування концепту), на рівні особливостей будови самого концепту (притаманні йому значення) та на рівні історичних форм почуттєвої практики, орієнтованої на досягнення цілісності і повноти існування.

Основні положення дисертації представлено автором у таких публікаціях:

Бондаревська  І.А. Парадоксальність естетичного в українській культурі XVII – XVIII ст. – К.: ПАРАПАН, 2005. – 308 с.

Бондаревська  І.А. Сакральне і профанне в проекціях людського життя (Досвід Григорія Сковороди) // Наукові записки НаУКМА. Ювілейний випуск, присвячений 385-річчю КМА. – К.: Вид. дім “КМ Academia”, 2000. – Т. 18. – С. 101 – 106.

Бондаревська  І.А. Нарцисс як символ культури? (Інтерпретація античного образу у Г. Сковороди та А. Жида) // Актуальні філософські і культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. пр.: У двох частинах. – К., Вид. центр КДЛУ, 2001. – Ч. ІІ. – С. 159 –168.