Культура Украины

Зроблено висновок про необхідність уточнення змісту поняття естетичне за межами самої дисципліни, шляхом розуміння її як складової певної культури і способу існування.

У підрозділі 1.2 “Методологічний сенс розрізнення почуттєвого та естетичного в історико-естетичному дослідженні“ розкрито багатозначність концепту естетичного та визначено роль цієї багатозначності для відтворення своєрідності естетичного в логіці розвитку української культури XVII – XVIII ст.

Проаналізовано  обсяг значень поняття “естетичне”  на основі етимології слова та практик  його вживання. Встановлено невідповідність між буквальним його тлумаченням естетичного як “почуттєвого” та домінантними конотаціями, що конкретизують його зміст. Встановлено, що “естетичне” відсилає до ряду опозицій – вульгарне і вишукане, загальнодоступне і елітарне, звичайне і престижне. Останнє засвідчує, що існують два модуси концепту естетичного: почуттєве як атрибутивна здатність та почуттєве як історично здобута здатність. Дане розрізнення було реалізоване у роботі Г.-Г. Гадамера “Істина і метод” як відмінність естетичного в широкому та вузькому сенсі слова.

Доведено, що визначити  це поняття через відсилання до мистецької сфери неможливо через відмінність  розуміння “мистецтва” в різних культурах. В українській культурі “мистецтво” (ars, “художество”) мислили  як вміння і майстерність та поширювали вживання цього поняття на різні види інтелектуальної (академічні знання), практичної (типографська справа) та духовної діяльності (творення себе).

Обґрунтовано  доцільність розмежування двох модусів  “естетичного”, оскільки в такий  спосіб можна усунути неконтрольовану гру значень у концепті естетичного та створити історичну перспективу дослідження, тобто узяти до уваги не тільки поступальність, але й дискретність історичного процесу.

У підрозділі 1.3 “Історичність концепту естетичного та умови його застосування в історико-естетичному дослідженні” розкрито суть історичного підходу до аналізу соціальних феноменів; а також відтворено умови формування концепту естетичного та дисципліни естетика в західноєвропейській культурі доби Просвітництва.

Здійснено огляд розмаїття підходів та методів історичного аналізу, представлених у різних гуманітарних дисциплінах: літературознавство, філософія, історіографія. Виокремлено ключові проблеми в реалізації принципу історизму та визначено суть історичної точки зору в естетиці. Обґрунтовано необхідність історичного розкриття концепту естетичного для формування методологічних підвалин історико-естетичного аналізу (на основі робіт П. Бурдьє Г.Г. Гадамера, С. Гросса, А. Берлеанта).

Обґрунтовано, що естетичне у вузькому сенсі виражає специфіку модерної культури. Будучи продуктом абстрагованої естетичної свідомості, естетичне набуває в культурі статусу належного (програма життя), престижного (естетичний досвід як цінність), самодостатнього (автономна сфера самореалізації у соціальному розподілі видів діяльності) способу ставлення.

Виявлено культурні, ментальні та екзистенціальні умови, які роблять появу концепту естетичного  історично можливою та необхідною. Встановлено, що такі умови склалися в європейській культурі у XVIII ст. і були забезпечені відповідною соціальною інфраструктурою: засоби репрезентації (музеї, галереї, концертні зали, театри), засоби легітимації (академії, салони, критики), засоби виробництва і відтворення (система освіти і виховання). Зроблено висновок, що історико-естетичне дослідження, орієнтоване на пошук іманентних історичній добі визначень естетичного як концепту і почуттєвої практики, мусить спиратися на аналіз комплексу історичних умов та соціальної інфраструктури.

У підрозділі 1.4 “Основні методологічні принципи дослідження естетичного в українській культурі XVII – XVIII ст.” сформульовано вихідні теоретичні положення, які забезпечують розкриття своєрідності естетичного в українській культурі XVII – XVIII ст.

Проаналізовано  методи опрацювання історичного матеріалу, запропоновані історичною герменевтикою (“рецептивною естетикою”), семіотикою (Я. Мукаржовський, Ю. Лотман) та генетичним структуралізмом (П. Бурдьє). Доведено, що акцент на історичному походженні концепту естетичного скасовує уявлення про реальність естетичного як незалежну від концептів, за допомогою яких вона відтворюється, і ставить питання про складну систему реконструкцій, які допомагають побудувати образ цієї реальності. Наголошено на необхідності первинного семіотичного аналізу текстів (творів) як документів доби, на подальшому виведенні цього аналізу на рівень структур існування – соціальних, культурних, екзистенціальних – та на використанні дисциплінарних упереджень як продуктивного елементу аналізу.

Зазначено, що історико-естетичне  дослідження української культури XVII – XVIII ст. має спиратися на обидві модифікації концепту: одна з них забезпечує єдність поля теоретичного аналізу, інша – дає можливість зафіксувати відмінність і внутрішню самодостатність окремих культурних світів.

Визначено такі методологічні принципи історико-естетичного аналізу: 1) здійснювати експлікацію дисциплінарних і культурних упереджень дослідника на кожному кроці аналізу матеріалу та використовувати ці упередження для розкриття історичної своєрідності почуттєвого досвіду; 2) розглядати естетичне в обох сенсах, як почуттєву практику і як концепт; 4) своєрідність естетичного в українській культурі XVII – XVIII ст. встановлювати на основі порівняння з концептом естетичного, який сформовано в європейській культурі Просвітництва, як таксономічною одиницею аналізу; 3) своєрідність естетичного виводити на підставі аналізу історичних структур існування як продукт і функцію цих структур; 5) відтворення структур існування здійснювати шляхом аналізу окремих репрезентативних текстів, понять, сюжетів з урахуванням контекстів їх історичного буття.

У другому розділі “Особливості історичного контексту експлікації естетичного в українській культурі XVII – XVIII ст.” визначено і проаналізовано основні події та чинники, які впливали на розвиток української культури та на динаміку форм почуттєвих практик в означений історичний період. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Формування нових соціальних еліт та історичні умови їх суспільної легітимації” відтворено основні зміни в соціальних структурах та історичних умовах життя, які характеризували епоху бароко в Україні.

На основі досліджень українських історіографів (З. Когут, С. Плохій, Н. Яковенко) виокремлено  структурні зміни у складі соціальної еліти, способах її легітимації. З’являється нова еліта – козацтво, засоби легітимації якої істотно відрізняються від традиційних та звичаєвих. Замість звичаю та авторитету, даного народженням, було введено культурні засоби легітимації: мовна риторика і риторика публічних виступів, що відповідало історичним змінам культурної парадигми. Козацтво спиралося на ці зміни: поширення “латинської” освіченості, книгодрукування, утвердження світських жанрів у мистецтві.

Велике значення мало формування нової інтелектуальної  еліти, вихідців з академічного середовища, які змагаються за “символічний капітал” (визнання цінності запропонованих знань та способів їх опанування), контролюють доступ у публічну сферу діяльності ( розподіл “місць” та просування у суспільній ієрархії). Інтелектуальна еліта, не відмовляючись від традиційного православного благочестя, енергійно запроваджує новий тип освіти, а разом з ним і новий тип життя, який починає конкурувати з селянським та благочестивим ідеалом існування.

Розкрито значення розвитку друкарства в Україні як істотного фактору культурних перетворень. Вказано на зміни, що відбуваються у мистецькому житті: формується мистецька освіта, виникають і розвиваються нерелігійні жанри мистецтва, росте попит на мистецькі твори.

У підрозділі 2.2 “Історичний сенс опозиції простота–освіченість в українській бароковій культурі” доведено, що опозиція простоти та освіченості є вирішальною для розуміння специфіки української барокової культури та форм почуттєвих практик в ній. Виявлено, що корелятами цієї опозиції в динаміці культури є протиставлення традиційного і модерного, споглядального і активного, благочестивого і світського.

На основі аналізу  діалогу Феофана Прокоповича  “Разговор гражданина с селянином  да певцем или дячком церковным” виявлено історичну своєрідність усвідомлення простоти та освіченості у локальних соціальних контекстах, які репрезентують типові для культури способи існування. В історичній динаміці простота належить минулому, освіченість наступному етапу розвитку культури. Виявлено, що дискримінація простоти входить як елемент до внутрішнього ладу культури освічених (просвітницької культури), оскільки на такому протиставленні освіченість здобуває визнання і легітимність свого суспільного статусу. При цьому “свята простота” виноситься за межі дискусії і санкціонується як винятковий випадок.

Аналіз “простоти” та “освіченості” підводить до необхідності розкриття структур існування, які конкурують в культурі і пропонують відмінні способи здобуття повноти  та цілісності існування. Доведено, що ці структури мають ознаки цілком автономних утворень, зі своєрідною логікою означення словесних формул і подій.

У підрозділі 2.3 “Опозиція благочестивої простоти і латинської освіченості” розкрито бароковий сенс благочестивої простоти, яка винесена Ф. Прокоповичем за межі дискутування. Джерелами для аналізу обрано твори І. Вишенського і Г. Сковороди, оскільки в них концепт простоти уточнюється відповідно до історичної ситуації – поширення “латинської” освіченості на теренах України. Обидва мислителі виступили як критики нового типу освіти, а міра відмінності їх позицій визначається історичним часом їх діяльності – початок і кінець доби бароко.

Семіотичний аналіз дозволив встановити, що концепт простоти має складну будову і репрезентує  систему відносин, в яких індивіди визначають потреби і можливості свого існування. Сенс простоти як позитивної життєвої настанови відтворено через опозицію до серії означень, реконструйованих у текстах: складність, хитрість, красномовство (“велеречность”), марнославство (“самохвальство”), скороминущість, зовнішність. Все це характеристики “латинської” освіченості. Шляхом порівняння селянської і благочестивої простоти доведено їх подібність у інтенції єдності, цілісності та безпосередності як пріоритетних життєвих цінностей; виявлено відмінність і подібність структур існування, які відповідають цим типам простоти. Зафіксовано наявність протиставлення простоти і “художества”, що дає підстави пов’язати особливості ставлення до простоти зі ставленням до мистецької діяльності.

Висновок підрозділу акцентовано на тому, що концепт простоти загалом виражає потребу людини у цілісності і безпосередності осягнення світу, яке може бути дане тільки у почутті. Оскільки в окремих типах існування цілісність здобувається по-різному, саме в особливих структурах цих типів існування належить шукати визначення своєрідності почуттєвого досвіду та експлікувати концепт естетичного.

У підрозділі 2.4 “Типологія моделей існування в українській бароковій культурі XVII – XVIII ст.” вибудовано типологію моделей існування, яка є визначальною для української культури XVII – XVIII ст. та розкрито механізми здобуття цілісності та повноти існування у них.

Виокремлено три  моделі існування на підставі відмінності  співвідношення наявного і належного  в проектах життя. Модель 1 – просте селянське існування, де світ даний людині цілісно, безпосередньо в емпіричних актах живого спілкування. Різниця між наявним і належним життям чітко не окреслена або знімається у кожному акті дії, почуттєві стани є функцією самого життя і не перетворюються на предмет рефлексії і культивування. Модель 2 – благочестиве існування. Має доволі чітке розрізнення між наявним і належним, яке повністю знімається лише у особливих випадках життя (святий) та у релігійному почутті (благодать). Хоча належне є майже нездійсненним у повному обсязі, індивід отримує його як життєвий здобуток у релігійному почутті єднання (спілкування) з Богом. Модель 3 – освічене існування. Це секуляризована структура. Розрив між наявним та належним виявляється практично нездоланним, оскільки належне ототожнюється зі здобутками людства (“ідея культури”). Саме тут виникає необхідність хоча б уявного переживання цілісності і повноти життя та плекання останнього. Ця модель вкорінювалася в українській культурі під безпосереднім впливом “латинської” освіченості.

Доведено, що з  трьох моделей існування тільки друга і третя, через принциповий  розрив між наявним і належним, створюють передумови появи концепту естетичного.

У третьому розділі “Експлікація естетичного в структурі освіченого існування” розкрито виокремлення мистецької сфери і естетичного ставлення в системі латинської освіченості та освіченій моделі існування. Розкривається співвідношення концептів риторичного та естетичного. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Співвідношення риторичного та естетичного в барокові культурі (загальні підходи)” розкрито історичну еволюцію риторики та розуміння “риторичного” в європейській культурі, виявлено парадоксальність відносин між риторичним та естетичним.

На матеріалі  мистецтвознавчих та філософських досліджень відтворено етапи розвитку, динаміку функцій та рівні осмислення риторики в контексті різних культур. Оскільки з точки зору функцій риторика є мистецтвом “добре (красно) говорити” і мистецтвом “переконливо говорити”, доведено, що в історико-естетичному дослідженні доцільно розглядати ці функції у проекції на ставлення до тексту та техніку його творення. Риторика виокремлює смисловий простір тексту як тексту – утверджує творчу функцію мови (“пойєсис”), і вона ж є певним набором правил, які потрібно наслідувати (“мімесис”). Саме через спрямованість на виокремлення твору як відносно самодостатнього джерела почуттів риторика є предтечею естетики, а риторичне корелятом до естетичного.

Проаналізовано  риторичний феномен “твору з нагоди” та функції емблематики й алегорії у практиках культури.

Розуміння “риторичного”  поглиблено у напрямку розкриття  його як принципу барокової культури та типу ставлення до дійсності. Проаналізовано поняття риторичної реальності. Встановлено, що, апелюючи до влади слова та його початковості, риторика не могла культивувати ілюзорне та уявне як основну підвалину мистецької діяльності і тим самим була обмежена завданням версифікації вже “готового смислу” (О. Михайлов). Риторичний принцип відрізняється від естетичного мірою автономності, яку він надає твору як джерелу почуттів, та своєрідністю відносин між реальним та уявним, наслідуванням і творчістю.

У підрозділі 3.2 “Риторичний сенс наслідування в українському письменстві та вільна гра уяви” розкрито роль правила і зразка в українських академічних теоріях письменства на основі аналізу курсів риторики та поетики – барокового (М. Довгалевський) та класицистичного (Ф. Прокопович) типу. Висновки підрозділу також побудовані на дослідженнях рукописних академічних курсів риторики та поетики в роботах К. Маслюка, Г. Сивоконя, Д. Наливайка, В. Крекотня.