Культура Украины

культурології філософського факультету. 
 

Науковий  консультант –

доктор філософських наук, професор Панченко Валентина Іванівна,

Київський національній університет імені Тараса Шевченка, професор,

завідувач кафедри  етики, естетики та культурології. 
 

Офіційні  опоненти:

доктор філософських наук, старший науковий співробітник

Шульга  Раїса Петрівна, провідний науковий співробітник

відділу соціології культури та масової комунікації  Інституту 

соціології НАН  України, м. Київ; 
 

доктор філософських наук, професор Мовчан Віра Серафімівна,

професор кафедри  філософії Дрогобицького державного педагогічного 

університету  імені Івана Франка, м. Дрогобич; 
 

доктор філософських наук,  професор Наконечна Ольга Павлівна,

завідувач кафедри  філософії Національного університету

водного господарства та природокористування, м. Рівне. 
 

Провідна  установа:

Інститут філософії  імені Г.С.Сковороди НАН України, м. Київ. 
 

Захист відбудеться 12 січня 2006 р. о 13 годині на засіданні  спеціалізованої 

вченої ради Д 26.001.28 при Київському національному  університеті

імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул.  Володимирська, 60, ауд. 330. 

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці

ім. Максимовича  Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул.  Володимирська, 58. 
 

Автореферат розіслано   9  грудня 2005 р. 
 

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради                            І.В. Живоглядова 

ЗАГАЛЬНА  ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ 

Актуальність  та доцільність дослідження. Процес глобалізації з небаченою раніше гостротою актуалізує ідею “цінності відмінного” в історичному поступі людства та ставить нові питання перед теоретичною думкою. Для українського суспільства усвідомлення і реалізація “відмінності” означає досягнення жаданої автентичності культурного і соціального розвитку, яка була чи не найголовнішою темою в українській культурі протягом ХХ століття. Ця тема виражала прагнення української інтелектуальної еліти піднести образ “національного” на рівень вимог часу, тобто здолати етноцентризм і некритичне “народництво”. Інтелектуальний імпульс, ініційований В. Липинським, Д. Донцовим, М. Хвильовим залишається нереалізованим дотепер. Відмінність, або своєрідність, розвитку суспільства і культури часто-густо ототожнюють з описом і шануванням минувшини як сукупності “знаків” етнічного. Навіть уведення в обіг поняття “ментальність” не змінило ситуацію кардинально, в практиці теоретичних досліджень не було реалізовано (за окремими винятками) підходи і методи, які власне забезпечили цьому поняттю науковий статус.

В межах проблеми “відмінності” ключовою залишається  тема культурних взаємодій між Україною та Європою. Запитування про “європейськість” української історії і культури особливо інтенсивними стали тепер. Стійкість інтересу до цієї проблеми свідчить про невизначеність запропонованих рішень та про існування того, що дійсно відділяє нас від європейського культурного простору. В цьому сенсі аналіз складних процесів в українській культурі XVII – XVIII ст. – протиборство візантійської спадщини і західноєвропейської культурної традиції – має особливе значення. З’ясовуючи, яким чином здійснилося взаємопроникнення двох культурних потоків,  можна розкрити своєрідну єдність притаманних культурі форм життя та почуттєвих практик.

У радянську  епоху тема своєрідності національних типів естетичного досвіду не була на часі через існування ідеологічних обмежень і панування однієї єдиної методології дослідження. Можна було обговорювати відмінність національного на рівні форми, і здебільшого у вигляді етнічних особливостей, але не істотну історичну своєрідність почуттєвого досвіду, що його продукує окрема культурна спільнота в певному історичному часі. Значне пожвавлення досліджень культурної спадщини “українського бароко” протягом двох останніх десятиліть дало поштовх для глибшого переосмислення вже накопиченого матеріалу. Проте виникла загроза іншої крайності. Беззастережне застосування в історичному дослідженні різноманітних теоретичних схем, запозичених із сучасного наукового тезаурусу, призводить до модернізації минулого. Давні тексти і твори ніби втрачають своє історичне місце і час, починають говорити мовою сучасної культури. Хоча прагнення сміливих інтерпретацій спричиняє розмаїття точок зору і розширює простір для теоретичних дискусій, воно не завжди сприяє наближенню до розкриття історичної своєрідності притаманних культурі ідей та образів.

Запропонований  історико-естетичний аналіз своєрідності естетичного в українській культурі XVII – XVIII ст. має бути внеском до пізнання своєрідності української культури, виведеної з історичної логіки розвитку самої культури, та сприяти створенню наукових засад для формування національної культурної політики.

Теоретичні розробки теми естетичного в контексті  української культури XVII – XVIII ст. є загалом нечисленними і мають радше констатуючий, ніж критичний характер. Маємо на увазі ті праці, які тематизовано як історико-естетичні. До них належать: фундаментальна праця І. Іваньо “Нарис розвитку естетичної думки України”, низка публікацій цього ж дослідника, в тому числі у співавторстві з Н. Яранцевою, В. Литвиновим, окремі роботи Л. Довгої, ряд дисертаційних досліджень тощо. Згадані роботи переважно спрямовані на відтворення уявлень про мистецтво, красу, наслідування і творчість в філософських богословських, академічних курсах риторики та поетики, а також містять загальні зауваження щодо панування барокового стилю в українському мистецтві цієї доби. Значно більше праць, які межують з історико-естетичними дослідженнями, але реалізовані в межах інших дисциплінарних підходів. Надзвичайно плідними є історико-філософські дослідження української академічної і неакадемічної філософської думки в роботах вітчизняних (В. Горський, І. Захара, В. Литвинов, І. Лисий, В. Нічик, І. Паславський, Я. Стратій) та зарубіжних науковців (Е. Вінтер, Р. Піч). Значний поступ спостерігаємо в літературознавчих студіях українського письменства XVII – XVIII ст. (В. Зема, З. Геник-Березовська, О. Мишанич, Л. Ушкалов, В. Шевчук) та дослідженнях теорії літературної творчості на матеріалі академічних курсів риторики і поетики (В. Крекотень, К. Маслюк, Д. Наливайко, Г. Сивокінь). Поглиблено літературознавчий аналіз джерел і функцій українського барокового театру (Л. Софронова). В мистецтвознавчих студіях здійснено всебічний аналіз українського релігійного живопису (Л. Пляшко, Д. Степовик), світського барокового портрету і монументального живопису (П. Жолтовський, П. Білецький, Л. Міляєва), народного живопису (В. Откович). Опубліковано низку узагальнюючих філософських праць з української барокової культури (С. Кримський, А. Макаров, М. Попович) та зокрема барокової ментальності українців (Л. Довга).

Вказаний дисциплінарний дисбаланс має свої підстави. Відсутність фундаментальних історико-естетичних досліджень української культури XVII – XVIII ст., спрямованих на розкриття специфіки почуттєвих практик доби, можна пояснити причинами методологічного характеру. Йдеться насамперед про застосування поняття “естетичне” (естетична свідомість, естетичні погляди, естетичне сприйняття) до аналізу культур, в яких не існує такого поняття та відповідного способу теоретичної рефлексії. Імпліцитною підставою історико-естетичного аналізу в таких випадках, як правило, стає посилання на наявність естетичного (свідомості, поглядів, переживань) в різних формах соціальної практики (у тому числі мистецькій) в теоретично нерефлектованій або теоретично недоконаній формі (окремі погляди на мистецтво, творчість тощо). При цьому не звертають уваги на той факт, що форма практики в її історичному часі не передбачає виокремлення естетичного як предмету і цінності, а мистецтво і мистецька діяльність (“художество”, ars в українській барокові культурі) мають не той сенс, який ми вкладаємо у ці поняття сьогодні. Принципи ідентифікації власне естетичного аспекту історичних практик та теоретичних систем залишаються непроясненими.

Необхідність  розробки методологічних підвалин історико-естетичного  аналізу щодо культур, у яких не існує поняття естетичного і дисципліни “естетика”, була відзначена мислителями різних теоретичних спрямувань. М. Гайдеггер вказував на історичність естетики як феномену європейської культури Нового часу і наголошував на неможливості прямого застосування поняття “естетичне” стосовно інших історичних епох і культур; Г.-Г. Гадамер вважав за належне говорити про естетичне у широкому і вузькому сенсі, пов’язуючи останнє з “абстракцією естетичної свідомості”, яка виникає в епоху Просвітництва. П. Бурдьє наполягав на історичному походженні “чистої” естетики і “чистого” погляду і виводив з цього відповідні обмеження методологічного характеру. Структуральний аналіз мистецьких творів Я. Мукаржовського та семіотичні дослідження історичних феноменів Ю. Лотмана теж значною мірою проблематизували історико-естетичний дискурс. Безпосередньо над проблемою методологічних підстав побудови історії естетики розмірковували О. Лосєв, С. Аверінцев, В. Бичков. Останні знаходили вихід у есенціалістській схемі розуміння історичного процесу, і фактично усували проблему як предмет для подальшої розробки.

Найбільш послідовну розробку зазначеної методологічної проблеми представлено в роботах П. Бурдьє. Він дійшов висновку, що теоретична рефлексії певних видів практичної діяльності (досвіду) не може бути такою, що реєструє наявне; об’єкт теоретичного пізнання конструюється самим дослідженням, а можливість такого конструювання забезпечується шляхом розкриття структур історичного існування (автономні поля), а саме – притаманних певній спільноті у певному історичному часі навичок ставлення до світу, підтримуваних всім ладом соціального життя. Досвід і теорія, які генеруються структурою існування, знаходяться у відношенні кореляції, тому застосування понять і теорій має певні історичні, етнічні і культурні межі. Дискурс естетики, яка ототожнює свої теоретичні моделі зі структурами самого досвіду та претендує на універсальність своїх категорій і схем, на разі ігнорує історичну відмінність форм життя. За П. Бурдьє теорія має уникати як об’єктивізму, що спирається на ідею соціальної детермінації, структурну антропологію, семіотику мови, так і суб’єктивізму, який спирається на ідею вільного історичного самовизначення індивідів. Отож, аналізуючи соціальні феномени, а до таких належить і сфера естетичного, потрібно здійснювати теоретичну реконструкцію тих умов (інституцій, взаємовідносин, життєвих можливостей і стратегій), що складаються у певному суспільстві в певний історичний час. Метою таких реконструкцій є виявлення стійких форм поведінки індивідів, які можуть бути усвідомлені або ні.

Нова методологія  аналізу української історії  та культури XVII – XVIII ст. вже ефективно  застосовується у сучасних історіографічних, літературознавчих та мистецтвознавчих дослідженнях. Аналіз української історії ранньомодерної доби під кутом зору специфіки уявлень та ідей, якими живуть люди і які з’являються у взаємодії різних соціальних сил та протиріч, запропоновано у розвідках З. Когута, М. Крома, С. Плохія, Н. Яковенко. Нові семіотичні та структурні методи аналізу творів письменства XVII – XVIII ст. реалізовано Г. Грабовичем, І. Земою, Л. Софроновою, Р. Лахманн. Підвалини подібного аналізу живопису XVII – XVIII ст. закладено в мистецтвознавчих студіях: іконографію аналізують як знакову систему, що потребує декодування за допомогою аналізу структури твору і його функцій в соціальних структурах існування (Б. Успенський, Г. Бельтінг, С. Даніель). Варто окремо відзначити розвідки О. Михайлова з поетики барокового письменства і культури, в яких створено низку продуктивних дослідницьких моделей.

Теоретичною підставою  для розробки теми своєрідності естетичного  в українській культурі XVII – XVIII ст. стали праці з галузі теорії естетики та методології естетичного  дослідження вітчизняних науковців. В цих працях: проаналізовано механізми  взаємодії між культурними контекстами і мистецькими практиками певної історичної доби (В. Панченко) та механізми реалізації духовної активності мистецтва в структурах буття (М. Бровко); досліджено зв’язок естетичних категорій з моральними принципами життя (В. Мовчан) та роль мистецтва в буденних практиках існування (Р. Шульга). Переосмислюється дефініція естетики та її предмету (О. Білий, Л. Левчук), поглиблено розробляється поняття естетичного в контексті культурних і ментальних перетворень сучасності (О. Наконечна, Д. Скальська), досліджуються тенденції розвитку методологічних підвалин аналізу художньої творчості на сучасному етапі розвитку гуманітарних дисциплін (Т. Гуменюк, О. Оніщенко). Здійснено спроби побудови цілісної теорії художнього сприйняття (О. Лановенко), ініційовано дослідження ролі естетичного фактору в концептосфері особистісного існування (В. Гриценко). Поглиблюється розробка теоретичних підходів до аналізу сакрального мистецтва (В. Головей) та художньої культури суспільства (І. Лисий). Предметом системного аналізу стали духовні та естетичні підвалини традиційної української культури (В. Личковах, В. Ятченко), зміст поняття “народна естетика” теоретично розгорнуто на українському етнографічному матеріалі (М. Жам, Ю. Легенький, М. Сікорський). Загальне теоретичне підґрунтя роботи забезпечено також розробкою моральнісних аспектів буденної свідомості (Т. Аболіна), міфології культури (М. Савельєва), проблем методології наукового пізнання в гуманітарних дисциплінах (Є. Бистрицький, С. Кримський, М. Попович).

Значний вплив на визначення мети і методу дисертаційного дослідження мав теоретичний доробок А. Канарського, в якому естетичне тлумачиться як самоцільність (“безпосередність”) почуттєвого стану індивіда в моменті життя. За наявності конотацій з “незацікавленим задоволенням” та “доцільністю без цілі” І. Канта, вказана теорія створює прецедент виходу за межі есенціалістського естетичного аналізу завдяки тому, що пов’язує визначення естетичного з умовами існування індивідів. Ця концепція дозволяє встановити історичні кореляти естетичного за умов відсутності відповідного терміну і поняття, експлікувати такий аспект людського буття, який за певних історичних обставин було трансформовано у поняття і тим самим перетворено на регулятивний принцип індивідуальних та колективних практик.

Зв’язок роботи з науковими  програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано в межах інтегрованої програми наукових досліджень філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”, науково-дослідна робота філософського факультету №01БФ041-01 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Об’єкт  дослідження – естетичне як концепт і почуттєва практика.

Предметом дослідження є своєрідність естетичного в українській культурі XVII – XVIII ст.

Мета  дослідження: розкрити історичну своєрідність естетичного на основі аналізу внутрішньої динаміки української культури XVII – XVIII ст. Відповідно до мети визначено такі завдання:

розглянути основні  проблеми історико-естетичного аналізу культур, в яких не існувало поняття естетичного;

уточнити методологічні  принципи дослідження естетичного  в українській культурі XVII – XVIII ст. з урахуванням розв’язання  попереднього завдання;

розкрити історичні  умови формування концепту естетичного в західноєвропейській культурі XVIII ст. як елементу цієї культури;

дослідити особливість  соціальної і культурної ситуації в  Україні XVII – XVIII ст. як умову експлікації концепту естетичного;

створити теоретичні моделі типових структур існування в українській культурі XVII – XVIII ст. та виявити особливості притаманних їм почуттєвих практик;

розкрити ставлення  до мистецької діяльності та краси  в зазначених структурах існування;

проаналізувати  можливість та необхідність виокремлення концепту естетичного в цих структурах існування;