Культура Украины

виявити можливі  кореляти концепту естетичного в  окремих структурах існування на основі аналізу репрезентативних текстів  та мистецьких творів;

визначити особливості  концептуалізації естетичного в  структурній динаміці української культури барокової доби;

реконструювати  концепт естетичного у тексті “Енеїди” І. Котляревського і з’ясувати, якою мірою цей концепт виражає  особливості концептуалізації естетичного  в українській бароковій культурі XVII – XVIII ст.

Теоретико-методологічна  основа дослідження. Запропонована дисертаційна робота є історико-естетичним дослідженням, а реалізований у ній підхід можна визначити як структурно-семіотичний. Означений підхід відповідає сучасному стану розвитку методології гуманітарних наук (історична герменевтика, семіотика, генетичний структуралізм), відмежовується від есенціалістської традиції в історико-естетичних студіях і вимагає розглядати естетичне як похідну певного типу історичного існування.

Суть підходу  виражено у таких теоретичних положеннях:

історико-естетичне  дослідження має виходити з розкриття  концепту естетичного як структурного елементу культури, який з’являється  у певних історичних умовах, набуває  термінологічної фіксації та формує відповідний горизонт теоретичної і практичної активності індивіда; отож реконструкція історичного становлення цього концепту є ключовою для розкриття своєрідності естетичного в окремій історичній добі;.

іманентна історичній добі реконструкція концепту естетичного  потребує відтворення специфічних структур – соціальних (динаміка еліт і сфер соціальної активності), культурних (взаємодія різних моделей існування), екзистенціальних (співвідношення наявного і жаданого), в яких виокремлення концепту стає необхідним та конституюється як цінність;

в історико-естетичному  дослідженні доцільно розрізняти естетичне  в широкому сенсі та естетичне  у вузькому сенсі, тобто почуттєве  як атрибутивну здатність та почуттєве  як історично сформовану і культивовану здатність; таким чином дослідження  спрямовується на процес формування концепту естетичного в українській культурі XVII – XVIII ст.;

експлікація історично  своєрідного концепту естетичного  має здійснюватися на підставі семіотичного аналізу окремих репрезентативних текстів, сюжетів і понять, що дозволить здійснювати систематичне розрізнення значень привнесених дослідником (теоретичними і культурними упередженнями) та значень, які випливають із структури текстів (творів) та їх історичного буття;

за відсутності  термінологічної фіксації концепту естетичного в історичних документах української культури XVII – XVIII ст. історико-естетичне дослідження набуває характеру порівняння умов формування концепту естетичного в європейській культурі XVIII ст. (таксономічна одиниця) з умовами формування цього концепту в українській культурі XVII – XVIII ст., включаючи пошук можливих корелятів концепту.

Здійснений на такій основі аналіз дозволить розкрити не тільки своєрідність естетичного  в українській культурі XVII – XVIIIст., але й розкрити своєрідність самої  культури та виявити специфіку тих “імпульсів”, які вона дала наступним століттям.

Наукова новизна дослідження. Вперше історико-естетичне дослідження української культури XVII – XVIII ст. здійснено на основі структурно-семіотичного підходу, завдяки чому виявлено історичну своєрідність естетичного в цій культурі. Новизну дослідження конкретизовано у наступних положеннях, які виносяться на захист:

- доведено необхідність  розширення історико-естетичного  аналізу української культури XVII – XVIII ст. у напрямку дослідження історичних структур існування (соціальних, культурних, екзистенціальних), оскільки останні становлять надійну підвалину “об’єктивації” історичних форм почуттєвого досвіду та відтворення динаміки формування концепту естетичного в даний історичний період;

- обґрунтовано, що українська барокова культура як історична система складається у взаємодії трьох відмінних способів існування, які представлено у вигляді трьох типологічних моделей: просте селянське існування (модель 1), благочестиве існування (модель 2), освічене існування (модель 3); підставою для типології моделей є не стільки соціальна структура, скільки епістемологічні преференції, характер розрізнення наявного і належного у проектах існування;

- на основі  творів І. Вишенського, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди здійснено семіотичний аналіз концепту простоти та його варіативності в різних моделях існування; доведено визначальну роль опозиції “простота – освіченість” для відтворення процесу концептуалізації естетичного в українській культурі XVII – XVIII ст., встановлено взаємозалежність між ставленням до цієї опозиції та характером почуттєвих станів у типових проектах існування;

- доведено, що  корелятом естетичного в структурі  освіченого існування (модель 3) є  риторичне як принцип мистецької  діяльності і культури, який протягом XVII – XVIII ст. залишається домінуючим; розкрито притаманну риторичному інтенцію до виокремлення мистецької і почуттєвої сфер, що виражається у підвищеній увазі до форми та до впливу цієї форми на почуття, причому домінування репрезентаційних настанов у самій риториці (виконання соціальних та релігійних функцій – “твір з нагоди”) перешкоджає вивершенню цієї інтенції в історичний факт;

- підтверджено  гіпотезу про риторичний характер  українського барокового живопису  на підставі аналізу творів образотворчого мистецтва (світський портрет, релігійний живопис); доведено, що за рахунок особливостей зображувального коду – композиція, перспектива, колорит, малюнок, сприйняття твору зміщується у бік суб’єктивних переживань і вільної гри уяви, що також є ознакою створення передумов для виокремлення естетичної сфери у досвіді сприйняття мистецтва;

- встановлено,  що поняття “мистецтво” (ars, “художество”) і “краса” (prepon, decorum) в українському  письменстві XVII – XVIII ст. мають  значення відмінні від тих, що формуються за умов наявності концепту естетичного з притаманними йому конотаціями – “незацікавлене задоволення” (І. Кант), “автореферентність об’єкта” (Я. Мукаржовський), “безпосередність” і самоцільність почуттєвого (А. Канарський); отже, в контексті української культури зазначеного періоду ці поняття вказують на неавтономність як мистецької практики, так і почуттєвої сфери загалом;

- розкрито динаміку  принципів і функцій мистецької  діяльності в українській культурі XVII – XVIII ст. на основі експлікації визначальних для цієї діяльності опозицій – автор і читач, реальне і уявне, наслідування і творення;

- доведено, що  в благочестивому типі існування,  відтвореному за творами Г. Сковороди, провідну роль відіграє герменевтична складова, яка вже не обмежена завданнями біблійної екзегетики,  конституюється як елемент в структурі різноманітних життєвих практик (“істинне життя”) і актуалізує значення індивідуального почуттєвого стану в цих практиках; в процесі обґрунтування такого висновку розгорнуто аналіз окремих смислових одиниць текстів Г. Сковороди (“твердь”, “автаркія”, “дім”, “мандрівка”, “внутрішнє” і “зовнішнє”, “мнєніє”) та окремих сюжетів (про Пустельника, Мелхолу, Асхань);

- обґрунтовано, що корелятом концепту естетичного  в благочестивій моделі існування (модель 2) можна вважати концепт “веселія сердца”, смислові розгортання якого – найвища насолода, критерій довершеності, найвища життєва мета, автаркічний стан єдності з сущим тощо – є співвідносними з характеристиками “естетичного”; доведено, що особливий статус “веселія сердца” в творах Г. Сковороди відповідає умовам пізнього українського бароко і його належить вважати кроком до виокремлення концепту естетичного;

- доведено, що  в типологічних межах української  барокової культури сфера естетичного залишається ще невиокремленою і нефіксованою у формі концепту, отже, можна констатувати лише поступове створення умов та тенденцію до виокремлення концепту, існування якого підтверджено як історичний факт, при текстуальному аналізі “Енеїди” І. Котляревського;

- реконструйовано  концепт естетичного в “Енеїді”  І. Котляревського та доведено, що його особливості випливають із поєднання простоти селянської моделі життя (модель 1), простоти як ідеалу благочестивого існування (модель 2) і вишуканої гри з класичним літературним зразком та мовою (модель 3); таким чином, актуальну для модерної культури антитезу наявного (вульгарної простоти) і належного (вишуканої освіченості) автором твору переведено у формальний план, а місце класичного ідеалу посіла простота селянського життя, перетворена на факт художньої реальності.

Теоретичне  і практичне значення роботи полягає в осмисленні особливостей становлення концепту естетичного в українській культурі XVII – XVIII ст., розкритті своєрідних форм почуттєвих практик у притаманних культурі способах життя та дослідженні теоретичної рефлексії цих практик у творах сучасників. Матеріал дисертації має значення як внесок у вивчення історії української культури та удосконалення методології історико-естетичного дослідження; відкриває новий теоретичний горизонт для поглиблення знань про автентичні витоки та своєрідність історичного поступу українського суспільства.

Матеріали дисертації можуть бути використані в практиці викладання естетики, історії філософії, історії української культури, а також у побудові науково обґрунтованої освітньої та культурної політики.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження апробовані автором у педагогічній роботі у процесі викладання курсів: “Естетика”, “Історія естетики”, “Історія української культури” для студентів Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури та курсу “Естетика” для магістрантів Національного університету “Києво-Могилянська академія” у 2003–2005 навчальних роках.

Основні результати дисертації представлені в одноосібній монографії “Парадоксальність естетичного в українській культурі XVII – XVIII ст.” (17,9 др.арк.), 24 статтях (23 у фахових виданнях) та тезах доповідей у збірниках матеріалів всеукраїнських та міжнародних конференцій.

Окремі результати дисертаційної роботи були представлені у доповідях на наукових та науково-практичних конференціях: Ювілейна конференція до 385-річчя НаУКМА (Київ, 2000), ІХ Харківські міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 2002), Х Харківські міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 2003), Всеукраїнська науково-практична конференція “Духовність українства” (Житомир, 2003), наукова конференція в рамках “Днів науки” філософського факультету КНУ ім. Т. Шевченка (Київ, 2003), міжнародна наукова конференція “Міфологічний простір і час у сучасній культурі” (Київ, 2003), ХІ Харківські міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 2004), наукова конференція “Еммануїл Кант і сучасна філософія” (Москва, 2004), наукова конференція в рамках “Днів науки” НаУКМА (Київ, 2005), науково-практична конференція “Етика: сучасні модуси актуалізації” (Київ, 2005), VI Російський філософський конгрес “Філософія і майбутнє цивілізації” (Москва, 2005).

Кандидатська  дисертація на тему “Об’єктивний зміст  та культурно-історична визначеність художньої ідеї” захищена у 1990 році. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської дисертації не використовувалися.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел. Обсяг основного тексту – 386 сторінок, список використаних джерел – 46 сторінок (529 позицій). 

ОСНОВНИЙ  ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність та доцільність дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету, проаналізовано стан розробки проблеми, визначено методологічні принципи аналізу, завдання та структуру дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, наведено дані про апробацію роботи.

У першому розділі “Методологічні підвалини історико-естетичного аналізу української культури XVII – XVIII ст.” проаналізовано проблеми історико-естетичного дослідження культур, в яких не існувало поняття естетичного, та сформульовано теоретичні принципи дослідження своєрідності естетичного в українській культурі XVII – XVIII ст. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Роль дисциплінарного фактору у формуванні предмета і завдань дослідження” розкрито, що таке дисциплінарний фактор у історико-естетичному дослідженні, як він впливає на формування об’єкта, завдань і джерельної бази дослідження. Теоретичною основою для такого аналізу стали: розвідки з філософії науки (С. Тулмін) та методології історико-естетичного аналізу (О. Лосєв, С. Аверінцев, В. Бичков).

Розгорнуто суть дисциплінарного підходу в науці  загалом: дисципліна скеровує пізнання, окреслює своєрідний проект дослідження, визначає в загальних рисах предмет  аналізу, сукупність проблем та способи  їх розв’язання. Вказано на обов’язковий характер дисциплінарних обмежень і проектів, незалежно від того, усвідомлюються вони самим дослідником чи ні. Розкрито значення концепту естетичного для відбору джерел та визначення предмета історико-естетичного дослідження, доведено вплив концепту на формування двох напрямів розвитку дисципліни: філософія мистецтва та аналіз почуттєвого пізнання (досвіду).

Проблему історії  естетики сформульовано як проблему легітимності застосування поняття  естетичного стосовно епох, які не знали або не знають поняття естетичного. Здійснено класифікацію основних аспектів цієї проблеми та проаналізовано ефективність шляхів її розв’язання. Визначено, що естетичні дослідження української культури XVII – XVIII ст. традиційно здійснювалися в межах есенціалістського проекту дисципліни (естетичне як атрибутивна почуттєва здатність) з акцентом на філософії мистецтва і тим самим не були спрямовані на розкриття своєрідних почуттєвих практик, притаманних добі.