Докази та доказування в кримінальному процесі

      Показання потерпілого — це повідомлення особи про обставини злочину, яким йому заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду, зроблені ним на допиті під час досудового слідства чи в суді. Особа якій завдано шкоду від злочинних дій має право давати показання після визнання її потерпілою у встановленому законом порядку. Особливість показань потерпілого в тому, що вони виходять від особи чиї права були порушені злочином, а значить зацікавленої в результаті справи. Вказана обставина вказує на об'єктивність його показань. Потерпілий з почуття помсти за завдану йому шкоду може перебільшувати винуватість підсудного чи обвинуваченого в скоєнні злочину.

      Показання підозрюваного — це повідомлення особою котра затримана за підозрою в скоєнні злочин}', або особою відносні якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її в якості обвинуваченого, відомостей з приводу відомих йому обставин скоєння злочину в яких він підозрюється зроблені під час допиту в передбаченому законом порядку.

      Показання обвинуваченого — це повідомлення особою відносно якої винесена постанова про притягнення її в якості обвинуваченої, відомостей по суті пред'явленого обвинувачення та інших відомих їй обставин зроблені під час допиту у встановленому законом порядку. Показання обвинуваченого, в тому числі й такі, в яких він визнає себе винним, підлягають перевірці. Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі.(ст.74 КПК України)

      Експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання. Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність. Висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду не є обов'язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку (ст.75 КПК України).

      Речовими  доказами є предмети, які були знаряддям  вчинення злочину. Зберегли на собі сліди  злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом’якшення відповідальності (ст. 78КПК України).

      Протоколи слідчих і судових дій. Складеш і оформлені в порядку, передбаченим КПК, носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи (ст.82 КПК України).

      Документи є джерелом доказів, якщо в них  викладені або засвідчені обставини, які мають значення для справи (ст. 83 КПК України).

       VI. Класифікація доказів 

      Розкриттю поняття доказів значною мірою  сприяє їх наукова класифікація. Класифікація доказів означає їх наукове групування за певними ознаками, які притаманні змісту або формі.

      На  підставі об'єктивних розбіжностей докази у кримінальному процесі можуть бути класифіковані:

1) В залежності від відношення до джерела отриманих відомостей про факти доказів:

      а) первинні;

      б) похідні.

2) В залежності від відношення до предмету підозри чи обвинувачення докази поділяють на:

      а) обвинувальні;

      б) виправдувальні.

3) в залежності від відношення до предмету доказування (головного факту):

      а) прямі;

      б) непрямі.

      Первинні  докази — це докази, які (як єдність змісту і форми) виникли безпосередньо в результаті розслідуваної події (залишки крові, слід пальця руки на віконному склі тощо).

      Похідні докази — це докази, які являють собою результати «вторинного відображення» слідів злочину, що походять від первинних доказових джерел інформації (зліпок сліду взуття, який залишив злочинець на снігу, копія сліду знаряддя злому, виготовлена за допомогою спеціальної пасти, дактилоплівка з відбитком пальця руки, ксерокопія документа тощо).

      Обвинувальні  докази підтверджують обвинувачення, чи обтяжуючі його обставини.

      Виправдувальні  докази — спростовують обвинувачення чи вказують на пом'якшуючі обставини.

      Прямі докази — докази, які дають пряму однозначну відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин, або ж вказують на те, що певна особа не могла його вчинити. Наприклад, показання свідка-очевидця вчиненого розбійного нападу, показання потерпілого, відеозапис, що зафіксував подію злочину та дії осіб, які його вчинили. Прямі докази вказують па наявність чи відсутність обставин головного факту — складу злочину.

      Непрямі докази вказують на окремі факти, на основі логічного аналізу сукупності яких встановлюються окремі елементи складу злочину та інші обставин предмета доказування. Вони можуть вказувати на проміжні факти, які підтверджують предмет доказування у сукупності з іншими доказами.

       VII. Оцінка доказів та їх процесуальних джерел.

      Оцінка  доказів та їх процесуальних джерел є самостійним елементом процесу  доказування. На жаль, у процесуальній літературі науковці, як правило, ведуть мову лише про оцінку доказів. Як зазначає М. Михеєнко, все це зумовлене тим, що багато юристів ототожнюють поняття доказів та їх процесуальних джерел. Крім того, законодавець у ст.65 КПК України дає визначення доказів, однак у ст.67 КПК України веде мову лише про оцінку доказів.

      Слід  зазначити, що в науці кримінального  процесу по-різному трактується  саме поняття оцінки доказів та їх процесуальних джерел. Так, Г.Рєзнік вважає, що оцінка доказів - це розумова діяльність суб'єктів доказування, спрямована на встановлення об'єктивної істини у кримінальній справі. С. Голунський вважає, що оцінка доказів та їх процесуальних джерел передбачає, крім розумової діяльності, ще й процесуальні дії, оскільки якби оцінка зводилася лише до розумових операцій, то вона не виходила б за межі свідомості відповідного суб'єкта доказування, була б нікому невідома і позбавлялася би будь-якого юридичного значення.

      Домінуючою  в процесуальній літературі є  точка зору, згідно з якою при оцінці доказів встановлюється їх належність, допустимість, достовірність та достатність.

      Що  стосується оцінки процесуальних джерел доказів, то слід погодитися з М. Михеєнком, який вважає, що критерієм оцінки процесуальних джерел доказів є визначення допустимості їх використання у справі та повноти відомостей, що в них містяться. Таким чином, оцінка доказів та їх процесуальних джерел — це розумова діяльність суб'єктів доказування щодо визначення допустимості та повноти процесуальних джерел, а також належності до справи наявних відомостей про факти, їх допустимості, достовірності та достатності для прийняття відповідних рішень [29, 135-136].

      Не  має також сумніву, щодо того, що внутрішнє переконання при оцінці доказів мас важливе значення для вирішення кримінальної справи. Але слід зазначити, що це питання на сьогоднішній день є досить дискусійним. Ряд науковців вважають, що оцінка доказів за внутрішнім переконанням не може включатися до системи принципів кримінального процесу, на думку інших -вона є самостійним принципом кримінального процесу. Більш логічною є позиція М.Михеєнка, який вважає, що оцінка за внутрішнім переконанням є складовою частиною принципу вільної оцінки доказів у кримінальному процесі.

      Таким чином, юридичний зміст принципу вільної оцінки доказів у кримінальному процесі передбачає такі положення:

      1. Докази та процесуальні джерела оцінюються органами розслідування та судової влади за їх внутрішнім переконанням. Внутрішнє переконання — це тверда впевненість (посадових осіб) у правильності своїх знань та висновків, оскільки вони ґрунтуються на фактичному матеріалі. Будь-який сторонній вплив на формування внутрішнього переконання зазначених осіб тягне за собою певні правові наслідки і може призвести до слідчої чи судової помилки.

      2. Висновки органу розслідування, прокурора і суду повинні випливати із всебічного, повного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності. Адже не можливо зробити правильні висновки, якщо оцінювати лише окремі відомості про факти, нехтуючи іншими, у відриві від них. Повнота і сукупність встановлення всіх обставин є фундаментом будь-якого пізнання, в тому числі процесу доказування. Тому лише оцінка сукупності доказів, зібраних із дотриманням вимог про всебічність, повноту й об'єктивність дослідження обставин справи може забезпечити правильні висновки. Нехтування цим правилом неминуче призведе до процесуальних помилок.

      3. При оцінці доказів та їх процесуальних джерел необхідно керуватися лише законом та професійною правосвідомістю. Насамперед це означає, що як сама оцінка доказів, так і їх збирання, закріплення повинні здійснюватися у порядку та умовах, передбачених законом. Тобто суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, зобов'язані кожен свій крок у процесі доказування звіряти з чинним кримінальним та кримінально-процесуальним законом.

      Внутрішнє переконання осіб. які здійснюють оцінку доказів та їх процесуальних джерел, органічно пов'язане з їх професійною правосвідомістю. Під професійною правосвідомістю слід розуміти сукупність правових поглядів особи, ідей, а також практичний і життєвий досвід, які допомагають формувати внутрішнє переконання, сприяють правильному визначенню ступеня суспільної небезпечності вчиненого діяння, особи, яка його скоїла.

      4. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого й особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили. Цього правила беззастережно мають дотримуватися всі посадові особи, які здійснюють оцінку доказів. Інакше кримінальний процес стане не засобом захисту прав і законних інтересів особистості, а джерелом підвищеної небезпеки для неї. Слід зазначити, що ці положення є загальнообов'язковими для державних органів та посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, і носять рекомендаційний характер для інших суб'єктів доказування (потерпілий, підозрюваний, обвинувачений тощо) [30,127-128].

      При оцінці джерела доказів з точки  зору його допустимості необхідно переконатися, чи передбачений він КПК, чи не було порушень процесуального закону при  його одержанні, чи позначились або  могли позначитися процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності й повноті відомостей, які містить дане джерело. Докази та їх джерела, одержані з грубим порушенням норм КПК, що регулюють процес доказування, конституційних та інших прав громадян, а тим більше одержані в результаті злочинного порушення норм, які визначають умови й порядок збирання і перевірки доказів і їх джерел, завжди викликають сумнів у їх достовірності і недопустимі для використання в кримінальному процесі.

      КПК, зокрема, забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч.3 ст. 22). Здобуті таким чином показання недопустимо використовувати для обґрунтування якогось рішення в справі. «Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання», схвалена 10 грудня 1984 року Генеральною Асамблеєю ООН і ратифікована Указом Президії Верховної Ради УСРС від 26 січня 1987 року, передбачає: «Кожна держава — учасниця забезпечує, щоб будь-яка заява, що, як встановлено, зроблена при катуванні, не використовувалась як доказ у ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено» (ст. 15). Конвенція роз’яснює, що «термін катування означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисно спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дію, яку вчинила вона або третя особа чи у вчиненні якої вона за підозрюється, а також залякати або примусити її або третю особу, чи з будь-якої іншої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково» (ст.  1).

      Пленум  Верховного Суду України в п. 7 постанови від 25 березня 1988 р. «Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування» вказав: «Особливу увагу слід приділяти перевірці заяви про недозволені методи слідства та інші порушення законності, які могли потягти самообмову чи дачу інших неправдивих показань. Коли при судовому розгляді з’ясується, що доводи підсудного при застосування до нього незаконних заходів не позбавлені підстав і суд не можете перевірити, справа підлягає поверненню на додаткове розслідування з мотивів однобічності, неповноти чи необ’єктивності проведеного дізнання або попереднього слідства з вказівкою про необхідність перевірки такої заяви прокурором».