Докази та доказування в кримінальному процесі

      Посвідчувальна  сторона доказування (збирання і  дослідження доказів) виявляється  в документуванні і посвідченні  в установленому порядку виявлених  даних, з тим щоб обґрунтовувати їх правильність і правильність зроблених  на їх основі висновків[ 15, 107-108].

      Пізнання  в кримінальному процесі пов'язане  не тільки з виявленням фактичних  даних, але і з їх закріпленням, документуванням, а при необхідності і посвідченням за допомогою понятих  як виявлених фактичних даних, так  і процесу їх отримання (пошуку, виявлення і вилучення). Такого роду діяльність, іменована посвідчувальною, направлена перш за все на встановлення достовірності зібраних доказів.

      По  суті, доказування включає пізнавальну, комунікативну і посвідчувальну діяльність як невід'ємні структурні компоненти. Як немає доказування без пізнання, так нема його і без фіксації, посвідчення самих доказів і процесу пізнання комунікативної і  посвідчувальної діяльності. Пізнавальні, комунікативні і посвідчувальні акти слідчого (суду) утворюють органічну єдність і є якісно новою діяльністю — доказування.

      Зовнішньо-предметна  пізнавальна діяльність невід'ємна в доказуванні від розумової  діяльності по оцінці доказів і їх використанню в побудові версій, моделюванні  події злочину і подальшого ходу розслідування. Мислення в доведенні невід'ємно від чуттєвого пізнання, а аналіз, оцінка, перевірка і використання доказів органічно вплітаються в діяльність по збиранню і дослідженню доказової інформації. При цьому «саме дослідження є доказовим, оскільки воно при своєму русі відтворює логіку діяльності» [16, 140].

      Підсумок  доказування — висновок по справі представляє собою результат синтезу чуттєво-практичної (пізнавально-посвідчуваної, комунікативної) і розумової (оціночної і обґрунтованої) діяльності суб’єктів доказування.

       2.1. Елементі доказової діяльності 

      Здебільшого кримінально-процесуальне доказування  розглядають як практичну діяльність уповноважених законом суб'єктів, яка відбувається в особливій  процесуальній формі, шляхом збирання, перевірки та оцінки доказів. Водночас існують й інші думки. Наприклад, С. Курильов розглядав доказування як суто пізнавальний процес, виключаючи з його змісту оцінку доказів [17, 57-60].

      Деякі процесуалісти розглядають процесуальне закріплення доказів як самостійний елемент процесу доказування. Відомий український процесуаліст М. Гродзинський, наприклад, вважав, що доказування — це «діяльність слідчо-судових і прокурорських органів із збирання, закріплення й оцінки доказів» [18, 36].

      Автори  «Теорії доказів в радянському кримінальному процесі» (1973 р.) та деякі інші вчені також дотримуються цієї думки [10, 298; 19, 15].На погляд автора, процесуальне закріплення фактичних даних не можна вважати самостійним елементом доказування, тому що воно є необхідною складовою будь-якої слідчої дії, що проводиться з метою збирання чи перевірки доказів. Недарма структуру збирання доказів у процесуальних джерелах розглядають як врегульовану КПК діяльність уповноважених суб'єктів з виявлення й фіксації у процесуальних документах та додатках до них матеріальних й ідеальних слідів злочину або іншої доказової інформації

      Якщо  розглядати процес доказування в  аспекті практичної діяльності то він  може бути умовно розділений на декілька взаємозв'язаних ланок: збирання (пошук, виявлення, вилучення і закріплення) доказів; дослідження, перевірка, оцінка і використання доказів.

      Збирання  доказів - це діяльність суб'єктів доказування в межах їх повноважень, процесуальних дій направлених на виявлення, витребування, отримання   і   закріплення   у   встановленому   законом   порядку   доказів.

      Необхідно підкреслити, що вже при збиранні доказів створюються передумови їх подальшої повної, всебічної, об'єктивної перевірки, як і при перевірці  — необхідні умови для розвитку подальшого процесу пізнання обставин злочину та забезпечення можливості оцінки сукупності доказів у кримінальній справі. Перевірці підлягає як зміст доказу, так і джерела. Перевірка доказів проводиться шляхом аналізу змісту кожного доказу, його співставлення з іншими доказами які є в справі, проведення нових і повторних слідчих дій.

      У теорії підкреслюється, що процес перевірки  доказів умовно можна поділити на практичні (слідчі) дії з пошуку нових  доказів, а також логічні операції (аналіз і синтез) з дослідження  зібраних доказів.

      Отже, збирання і перевірка доказів мають забезпечувальний характер щодо доказування і призначені підготувати для нього якісний матеріал. По закінченню перевірки доказів починається їх оцінка. Оцінка доказів - це розумова діяльність суб'єктів кримінального процесу яка має за мету визначення належності, відносності, достовірності кожного доказу і достовірності їх сукупності для встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В ст. 67 КПК «Оцінка доказів» законодавець закріплює принципові вимоги до вказаного процесу — оцінку суб'єктами доказування доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

      Отже, кримінальне-процесуальне доказування єдність практичних дій і думок суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, елементами якого є збирання (формування), перевірка і оцінка доказів та їх джерел.

       2.2. Предмет, межі та суб'єкти доказування 

      У встановленні об'єктивної істини, як і  в теорії доказів, можна виділити декілька елементів:

      1) предмет доказування — коло обставин, що підлягають встановленню;

      2) суб'єкти доказування - особи, на яких покладається обов'язок по встановленню об'єктивної істини;

      3) процес   доказування  -  діяльність   по   збиранню,   дослідженню, перевірці, оцінці і використанню доказів.

      В кримінальному процесі предмет  судового дослідження (тобто всієї  діяльності органів дізнання, слідства, суду і експертних установ), завданням  яких є встановити істину по конкретній справі, складають такі події, вчинки людей, відносно яких існує припущення, що вони суспільно небезпечні, злочинні. Специфічний характер, перш за все, виявляється в обмеженості предмету судового дослідження тими фактами, які мають істотне значення для справи, тобто предметом доказування.

      Сукупність  обставин, установлення яких необхідно  для вирішення кримінальної справи в цілому, передбачена КПК України, де говориться, що при провадженні попереднього слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню:

      1) подія злочину (час, місце, спосіб вчинення злочину та інші обставиш! вчинення злочину);

      2) винуватість особи і мотиви його скоєння;

      3) обставини, що впливають на ступінь і   характер   відповідальності обвинуваченого,   а  також   інші   обставини,   що   характеризують   особу обвинуваченого;

      4) встановлюють розмір і характер шкоди, а також розмір затрат лікувальної  установи  на  стаціонарне    лікування    потерпілого    від    злочинного діяння [20, 111 -112].

      Якщо  метою доказування є встановлення об'єктивної істини, то предмет доказування вказує на те коло обставин, які утворюють юридично значущі елементи такої істини, а їх встановлення дозволяє вирішити справу по суті.

      З'ясування обставин, що входять в предмет  доказування, повинно послідовно давати відповіді на питання класичної формули юриспруденції: «Що, де, коли, ким, яким чином?».

      Предмет доказування має безпосередній  зв'язок з нормами кримінального  права. Останні визначають об'єкт, об'єктивну  сторону, суб’єкт і суб'єктивну сторону складу злочину, можуть вказувати на ряд приватних обставин, за наявності яких те або інше діяння може розглядатися як злочин. По суті норми кримінального права визначають уявну модель діяння, за здійснення яких повинна наступати конкретна кримінальна відповідальність. Елементи цієї моделі вказують на обставини, наявність або відсутність яких необхідно доводити для того, щоб мати можливість вирішити справу по суті відповідно до закону [21, 78].

      З предметом доказування тісно  пов'язане поняття меж доказування (дослідження) обставин кримінальної справи. В юридичній літературі поширена думка, що предмет і межі доказування співвідносяться між собою, як мета і засіб її досягнення. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин справи, коло, обсяг доказів і їх джерел, необхідних для вирішення справи. Таким чином, під межами доказування слід розуміти такий обсяг доказуваного матеріалу (доказів і їх джерел), який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин, що входять в предмет доказування, правильне вирішення справи і прийняття процесуальних заходів для запобіганням злочинам. Неправильне визначення меж доказування у справі може потягнути за собою його звуження та безпідставне розширення. Звуження меж доказування призводить до того, що деякі обставини, що входять в предмет доказування залишаються не достатньо дослідженими через прогалини в доказовому матеріалі. Безпідставне розширення меж доказування призводить до невиправданого нагромадження доказової інформації яка не має відношення до справи [12, 135].

      Суб'єктами доказування є ті учасники кримінального  процесу, на яких покладено обов'язок по встановленню об'єктивної істини.

      Ст. 4 КПК України передбачає, що всі заходи по встановленню події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і по їх покаранню зобов'язані прийняти слідчий, орган дізнання, суд і прокурор. Вони зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи (ч.1 ст. 22 КПКУ), тобто зібрати, перевірити й оцінити всю необхідну сукупність доказів і їх джерел і прийняти на цій підставі законне, обґрунтоване й справедливе рішення. Закон категорично забороняє їм перекладати свій обов'язок доказування на обвинуваченого (ч. 2 ст. 22 КПКУ). Звичайно, ця заборона поширюється також на захисника обвинуваченого і підозрюваного, їх законних представників, на захисника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників. Вони теж є суб'єктами доказування, але на відміну від суду, судді, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання, органу дізнання і начальника слідчого відділу мають право, а не зобов'язані брати участь у доказуванні, тобто в збиранні, перевірці та оцінці доказів, висувати певні твердження на захист своїх законних інтересів і аргументувати їх [12,137]. Це чітко визначено в ч.2 ст.62 Конституції України, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

      Отже, виходячи з вище сказаного, слід зазначити, що для встановлення об'єктивної істини у справі слідчому або особі, яка проводить дізнання потрібна процесуальна самостійність. На сьогодні реалізація проголошеного законом принципу процесуальної самостійності та незалежності слідчого і особи, яка провадить дізнання, стає проблематичною в силу протирічних даному принципу законоположень, які визначають статус прокурора. Наприклад, закон наділяє прокурора (227-230 КПКУ) командно-розпорядчими функціями по відношенню до слідчого та особи, яка проводить дізнання. Зокрема, письмові вказівки у справі є для цих осіб обов'язковими до виконання. На думку науковців, за прокурором має бути закріплено не право давати слідчому та особі, яка провадить дізнання, обов'язкові для виконання вказівки, а право вносити свої пропозиції по розслідуванню та відміняти незаконні рішення.

      У встановленні об'єктивної істини важлива  роль належить забезпеченню діяльності принципу незалежності суддів та підпорядкування  їх тільки закону. Адже, цей принцип  не завжди відповідає істині. Тому, на мою думку, доцільно запровадити систему виборів суддів на основі загального виборчого права при таємному голосуванні.

2.3.Процесуальні гарантії в доказуванні. Роль презумпції невинуватості. 

      Процесуальні  гарантії - це система таких правових засобів, що забезпечують правильне здійснення по кожній кримінальній справі правосуддя, можливість всім суб'єктам кримінального процесу реалізувати свої обов’язки і права, захист громадян від необґрунтованих обмежень їх законних прав і інтересів. Гарантіями встановлення об'єктивної істини є принципи кримінального процесу, правові приписи, що визначають статус суб'єктів і учасників доказування, норми доказового права в цілому. Доказове право, регулюючи процес встановлення істини, робить цю діяльність не тільки найраціональнішою і ефективною, але і, вносячи в цю діяльність елементи посвідчення (участь понятих при обшуку, пізнанні і т.д.), укріплює надійність пізнання.

      Будучи  продуктом уявлень людства про  істину, добро і справедливість, комплекс природних і невідчужуваних прав людини став щонайвищою юридичною  цінністю, найпріоритетнішим інститутом конституційного права. Разом з економічними, політичними ідеологічними,, етичними важливе місце займають юридичні, у тому числі процесуально-правові гарантії захисту прав і свобод людини. Необхідно відзначити, що права і свободи особи частіше всього і найбільшою мірою піддаються обмеженню саме у сфері кримінально-процесуальних відносин.