Докази та доказування в кримінальному процесі

      Третя група вчених (С. Альперт, В. Дорохов, Н. Сибильова та ін.) відстоює так зване «єдине» розуміння доказу і стверджує, що доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесуального джерела. [26,76-79]

      Підхід  щодо розуміння доказу, визначений прихильниками третьої точки  зору, на сьогодні набув, мабуть, найбільшого  поширення в науковій літературі. Деякі вчені навіть проголосили, що течія, яка бачить у судовому доказі діалектичну єдність форми та змісту, є вдалим результатом багаторічної дискусії щодо питання про поняття та сутність судових доказів. Але у нашому дослідженні не будемо заглиблюватися у можливі теоретичні розбіжності розуміння поняття «доказів у кримінальному процесі» і будемо спиратися на визначення доказів, яке закріплене у ч. 1 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України. Відповідно до цієї статті: «Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила щ діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи».

      Під фактичними даними слід розуміти не самі факти, а відомості про них. Фактичні дані не можуть існувати самі по собі без відповідного джерела та носія. Перетворення інформації в самостійну субстанцію — це наївний ідеалізм. Джерело дає імпульс інформації, але не завжди утворює з нею єдність. Так, для забезпечення можливості використання в доказуванні особливостей слідів знарядь злочину з них можуть бути зняті копії, зліпки, відбитки, зроблені фотознімки тощо, за якими може бути ідентифіковане знаряддя. [24]?????????

      Факти - це події, явища які не можна залучати до справи. Тому в процесі доказування по кримінальній справі слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор, суддя, суд оперують відомостями про події і явища дійсності зафіксованими в показаннях допитаних осіб, та інших джерел доказів. Дані, які отримано з порушенням закону, визнаються такими, що не мають юридичної сили та не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися в процесі доказування в кримінальній справі. Тому тільки фактичні дані які отримані з належного джерела передбачені КПКУ можуть бути доказами в кримінальному судочинстві.

       4.1 .Відповідність і допустимість доказу. 

      Практичне значення принципу допустимості і відповідності засобів доказування полягає у тому, що: його положення можуть бути використані для тлумачення процесуальних норм; для заповнення прогалин в доказовому праві; для ухвалення рішення про застосування конкретної норми права у разі виникнення конкуренції норм права, що містяться у різних нормативно -правових актах та регулюють одну й ту саму процесуальну ситуацію, а також для застосування законодавцем у правотворчій діяльності. [28, 92]

      Тому, пропоную детально розглянути умови  відповідності та допустимості доказу.

      Відповідність — це його спосіб встановлення наявність або відсутність обставин, що входять в предмет доказування і мають значення для правильного вирішення справи. Відповідність доказу виражає зв'язок його змісту з обставинами які підлягають доказуванню по справі.

      Допустимість  являє собою дотримання установленого  законом порядку отримання, фіксації даних, а також використання для  підтвердження висновків тільки тієї інформації, яку було отримано та подано у одній з форм передбачених законом. Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання.

      Перевірка доказів на допустимість і виключення доказів, отриманих з порушенням закону, розглядається як найважливіша гарантія забезпечення прав і свобод людини і гарантія винесення справедливого рішення у кримінальній справі.

      Виключення  доказів, отриманих незаконним шляхом, запобігає протиправному поводженню співробітників правоохоронних органів. Норми, що регулюють перевірку допустимості доказів, містяться в багатьох нормативних актах. Джерелами правил перевірки допустимості доказів є Конституція України, норми міжнародного права, Кримінально-процесуальний кодекс України, інші нормативні акти, постанови Пленуму Верховного Суду України.

      Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 11 лютого 2005р. №2 «Про практику застосування судами України законодавств, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування», зазначено, що допущені при вчиненні окремих слідчих чи процесуальних дій порушення закону, що призвели до ущемлення прав та інтересів учасників процесу, поновити які неможливо, мають тягти визнання доказів допустимими.

      Проаналізувавши зазначені джерела та судову практику, можна визначити наступні умови визнання доказів допустимими:

      1. Доказ повинен бути отриманий належним суб'єктом, який має право проводити процесуальні дії, які направлені на збирання цих доказів. При провадженні дізнання порушенням цієї умови буде проведення слідчих дій органом дізнання без відповідного доручення слідчого, проведення дізнання після сплину зазначеного в законі терміну тощо.

      При проведенні слідчих дій докази слід визнавати отриманими неналежним суб'єктом  у випадках, коли слідчий не прийняв  справу до свого провадження, коли слідчий  не включений до групи слідчих, коли слідчим порушені вимоги закону про підслідність тощо.

      Крім  того, слід визнавати докази отриманими неналежним суб'єктом при проведенні слідчих дій особою, яка підлягає відводу.

      2. Доказ повинен бути отриманий з належного процесуального джерела. Докази повинні бути отримані тільки з джерел, перелічених у КПК України (показання свідка, потерпілого; висновок експерта).

      3. Доказ повинен бути отриманий належним процесуальним способом.

      4. При збиранні доказів має бути дотриманий встановлений законом порядок процесуальної дії, яка використовується як засіб його отримання.

      Порушення цього правила найбільш поширені у слідчий практиці. Це — проведення слідчих дій після закінчення строку слідства; допит свідків як осіб, які практично підозрюються у скоєнні злочину; допит без роз'яснення їх прав; допита підозрюваних та обвинувачених з порушенням права на захист; недозволені методи ведення слідства тощо [27, 81-82].

      У відповідності зі ст.62 КУ обвинувачення  не може ґрунтуватися на доказах отриманих не законним шляхом.

      У ПВСУ №9 Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя від 1 листопада 1996р. роз’яснив: «Докази повинні визнаватися отриманими незаконним шляхом наприклад тоді, коли їх збирання і закріплення здійснено або з порушенням гарантованих КУ прав людини і громадянина».

       V. Джерела доказів. 

      Допустимість доказів тісно пов'язана з іншим поняттям «джерел» доказів, оскільки саме законність джерел являється однією з основних умов допустимості доказів.

      Погляди різних вчених-процесуалістів стосовно класифікації  джерел доказів різні.

      Джерелами доказів називають передбачені  ч. 2 ст. 65 КПК показання свідків, потерпілих, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи, за допомогою яких встановлюються фактичні дані, відомості, вказані в ч. 1 ст. 65 КПК як докази в справі.

      У сучасній науці не має єдиного  погляду на поняття «джерела» доказів.

      Одні  вчені вважають, що фактичні дані, котрі  містяться в чиїх-небудь показаннях (свідка, потерпілого тощо), висновках експертів, різних предметах і документах не можуть існувати окремо від цих джерел, інші заперечують таку думку.

      Наприклад, Тертишник В.М. зазначає: «Названі засоби доказування слід вважати саме доказами, а не їх джерелами. Помилкове йменування їх джерелами доказів неминуче призводить до тавтології як-то, наприклад, «докази встановлюються речовими доказами», або «джерела доказів є ... речові докази», що утворює нонсенс — «джерелами доказів є докази»[24,    ??????????????]

      Основна суперечка виникла тому, що не всі розмежовують поняття матеріальних джерел та процесуальних джерел доказів.

      Перш  за все необхідно дати визначення поняття «джерела інформації» взагалі, зазначивши, що це об'єкти живої природи — люди та неживої — речі. Перші — суб'єкти кримінального процесу: свідок, потерпілий, той, що підозрюється, обвинувачуваний, підсудний, фахівець, експерт, позивач і відповідач, які перебувають у різних зв'язках і відносинах між собою та матеріальними речами. Речі — об'єкти природи, тобто тверді, сипкі, рідинні та газоподібні фізичні тіла, котрі знаходяться в стані руху або спокою, що були предметом безпосереднього посягання або засобами скоєння злочину, зберігання та передачі інформації про нього. Все перелічене вище можна віднести до матеріальних джерел доказів. При цьому варто зазначити, що матеріальні джерела можуть не тільки відображати інформацію, а й зберігати її в часі.

      Що  ж до видів матеріальних джерел, то в цілому їх можна поділити на:

      1) об'єкти живої природи (люди, тварини, рослини, мікроорганізми тощо);

      2) об'єкти неживої природи (грунт, мінерали., метали, рідини, гази., а також об'єкти — (тіла живої природи, які втратили життєві функції, — труп, будівельний дерев'яний матеріал тощо).

      Що  ж до процесуальних джерел, то на мою думку саме їх перелічено у  ч. 2 ст. 65 КПК і їх обов'язково потрібно відрізняти від матеріальних джерел доказової інформації. У процесуальних джерелах містяться відомості про факти, обставини справи, вони є носіями, сховищем доказів. Тільки ті відомості, які є у вказаних джерелах, допустимо використовувати в кримінальному процесі як докази.

      Звичайно, якщо простежити всю низку причинно-наслідкових зв'язків, то в кінцевому підсумку виявиться, що джерелом доказової інформації є сама подія, яка залишила сліди в навколишній обстановці, які згодом у результаті процесуальної діяльності слідчого й суду по їх збиранню стануть процесуальними доказами.

      Деякі вчені не вважають процесуальним  джерелом доказів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів процесуальних та інших  документів. Поки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана від них не зафіксована в передбаченій КПК формі, не викладена у висновку експерта, в документі, доказів ще немає, а отже, і їх процесуальних джерел, які повинні знаходитись у справі. Перелічених же осіб точніше було б називати носіями можливої доказової інформації.

      Чітке  й послідовне розрізнення доказів  як відомостей про факти, обставини  та їх процесуальних джерел є теоретично обґрунтованим, повністю відповідає законові і потребам практики. КПК прямо  вказує, що наприклад, в описовій частині  обвинувального вироку слідчий зобов’язаний  зазначити докази, які зібрані в справі (ч.2 ст. 223); у мотивувальній частині вироку суд повинен навести докази, на яких ґрунтуються його висновки (ч.1 ст. 334). Пленум Верховного Суду неодноразово у своїх керівних роз’ясненнях судам наголошував на необхідності обґрунтовувати рішення саме доказами, а не обмежуватися переліком їх джерел. Так, у Постанові від 29 червня 1990 року «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» він зазначив, що замість аналізу доказів деякі суди посилаються лише на прізвища потерпілих, свідків та інших допитаних у справі осіб, не розкриваючи змісту цих та інших джерел доказів, і вказав: «Суду належить дати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, підсудних, у висновку експерта та інших джерелах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише зазначенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеної експертизи тощо (п.16) ».

      Як  бачимо, тут досить чітко розмежовуються у повній відповідності із законом (ст. 65 КПК України)  докази як фактичні дані, відомості та їх процесуальні джерела. Але незважаючи на всі протиріччя потрібно детально розглянути всі джерела доказів, які визначені в ст. 65 КПК.

      Показання свідка — повідомлення особою відомостей про відомі йому обставини, які мають значення для справи подані зафіксовані у встановленому законом порядку під час допиту. Як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідомо (ст. 68 КПК України).