Докази та доказування в кримінальному процесі

      Напевно, що кримінально-процесуальна форма  повинна бути такою, щоб забезпечувати  як можливість встановлення істини, так  і захист прав і свобод людини.

      Принцип презумпції невинуватості обвинуваченого закріплений в ст. 62 Конституції України (ст. 49, а також в ст. ст. 5, 15, 22, 531, 73, 74, 327 КПК України. Презумпція невинуватості — це об'єктивне правове положення, згідно з яким:

      а) ніхто не може бути визнаний винуватим у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і відповідно до закону;

      б) обвинувачений (підозрюваний, підсудний) не вважається винуватим доки його вина не буде доведена в передбаченому  законом порядку і встановлена вироком суду, що набув чинності;

      в)  обов'язок встановлення об'єктивної істини по справі лежить на органах дізнання,  слідчому, прокурорі, суді, судді.   Обвинувачений (підозрюваний, підсудний) не зобов'язаний доводити свою невинуватість. Не надання ним доказів своєї невинуватості ні за яких обставин не може тлумачити як доказ винуватості;

      г)   постанова про притягнення  в  якості обвинуваченого і про обрання  запобіжного заходу, обвинувальний  висновок і обвинувальний вирок  повинні бути засновані на сукупності відповідних, допустимих і достовірних доказів;

      д) всі сумніви по справі, у тому числі сумніви щодо допустимості до справи і достовірності  наявних  або представлених для використання  фактичних даних,   якщо  не   має  можливості   їх  усунути,   повинні   тлумачитися і вирішуватися на користь обвинуваченого і підозрюваного;

      є) недоведена невинуватість дорівнює доведеній невинності. Суд ухвалює виправдувальний вирок, а органи дізнання, слідчий і прокурор припиняють кримінальну справу за відсутністю складу злочину, якщо винність звинуваченого або підозрюваного в здійсненні злочину не доведена. Отже, для підозрюваного, обвинуваченого ця норма Конституції повинна бути непорушним гарантом їх прав.

III. Особливості процесу доказування в окремих стадіях кримінального судочинства. 

      В кожній стадії кримінального судочинства  окремі елементи процесу доказування (збирання, перевірка та оцінка доказів) мають певні особливості і різну питому вагу, що зумовлюється в основному завданні тієї чи іншої стадії. Різні також коло суб'єктів доказування і їх процесуальна роль.

      Основним  завданням, стадії порушення кримінальної справи є перевірка заяв і повідомлень  про злочини з метою встановити наявність або відсутність достатніх  даних, які вказують на ознаки злочину (ч.1 ст.94 КПК України), а також передбачених в законі обставин, які виключають порушення кримінальної справи, і на цій підставі прийняти рішення про порушення або про відмову в порушенні кримінальної справи (ст. 98, 99 КПК України). У зв'язку з цим дану стадію слід було назвати стадією перевірки і вирішення заяв і повідомлень про злочини або ж вирішення питання про порушення кримінальної справи. Щоб не допустити підміни цією стадією стадії попереднього розслідування кримінальної справи, законодавець різко обмежив можливість впровадження в цій стадії слідчих дій, спрямованих на збирання й перевірку доказів і їх джерел, але передбачає можливість досить широко застосування інших процесуальних дій, за допомогою яких можна процесуально зафіксувати й перевірити заяву або повідомлення про злочин: складання протоколу усної заяви або явки з повинною, прийняття письмових заяв і повідомлень про злочини. Ці процесуальні дії є способом збирання і перевірки документів і предметів як джерел доказів, а відомості, що в них містяться як доказів, на основі яких встановлюється наявність або відсутність ознак злочину. Вони можуть бути використані і в інших стадіях кримінального процесу.

      Єдина слідча дія , яку КПК дозволяє провадити в стадії порушення кримінальної справи, — це огляд місця події, при чому тільки у невідкладних випадках, за наявності для цього підстав кримінальна справа порушується негайно після такого огляду (ч.2 ст. 190 КПК України). Так звана протокольна форма досудової підготовки матеріалів теж належить до стадії порушення кримінальної справи, але її особливістю, з точки зору кримінально-процесуального доказування, є те, що для порушення кримінальної справи необхідно зібрати дані, які вказують не тільки на наявність таких ознак злочину, як суспільно-небезпечність і протиправність, а й на винність певної особи у вчиненні злочину. Оцінка зібраних доказів і їх джерел на цій стадії відбувається за загальним правилом, передбаченим ст.. 67 КПК. Особливість полягає в тому, що її суб’єктами є тільки особа, яка провадить дізнання, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд і суддя, тобто ті державні органи й посадові особи, які в праві порушити кримінальну справу або відмовити в цьому.

      Таким чином, у стадії порушення кримінальної справи здійснюється кримінально-процесуальне доказування, в якому наявні з певними, іноді значними особливостями всі його елементи.

      В стадії попереднього розслідування  кримінальної справи провадиться розгорнуте кримінально-процесуальне доказування, в якому найповніше реалізуються всі його елементи, широко застосовуються науково-технічні засоби для збирання й перевірки доказів і їх джерел. Деякі слідчі та інші процесуальні дії зі збирання доказів провадяться тільки або переважно на цій стадії ( обшук, виїмка, затримання особи як підозрюваного, відтворення обстановки та обставин події, огляд місця події, освідування). На цій стадії слідчий у процесі виконання своєї державно-правової функції розслідування кримінальної справи здійснює кримінально-процесуальні функції обвинувачення (з моменту притягнення особи як підозрюваної або обвинуваченої) і вирішення кримінальної справи ( коли він закриває її). З’являється і кримінально-процесуальна функція захисту від підозри чи обвинувачення, яку здійснюють підозрюваний, обвинувачений, його захисник і законний представник. Правильне і повне проведення розслідування кримінальної справи прокладає судовий шлях до істини, є гарантією інтересів прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, держави і суспільства в цілому. Тому не слід виключати стадію попереднього розслідування по так званих простіших справах або коли «факт вчинення злочину є очевидним» під приводом раціоналізації процесу, забезпечення оперативності і швидкості судочинства, економії засобів, розвантаження слідчого апарату.

      У стадії судового розгляду справи здійснюється розгорнуте кримінально-процесуальне доказування і найповніше реалізуються всі принципи кримінального процесу. В ній, як і в усіх наступних судових стадіях, суд виконує державно-правову функцію здійснення правосуддя і в ході її — кримінально-процесуальну функцію вирішення справи, а прокурор — функцію обвинувачення. Функцію захисту здійснюють підсудний, його захисник і законний представник, а також — цивільний відповідач і його представник. Таке розмежування і розподіл кримінально-процесуальних функцій у суді створює процесуальні умови для всебічного, повного й об'єктивного дослідження судом за допомогою учасників судового розгляду всіх наявних у справі і нових доказів і їх джерел, з'ясування всіх обставин кримінальної справи і правильного її вирішення.

      Слід  наголосити, що судове слідство — не повторення попереднього розслідування, а нове самостійне слідство. Суд досліджує не тільки уже наявні у справі докази зібрані органами дізнання і слідчим. Він має право з своєї ініціативи або за клопотанням учасників судового розгляду викликати в судове засідання і допитати нових свідків, призначити експертизу, витребувати документи, приєднати до справи подані учасниками судового розгляду документи й предмети, які можуть бути судовими доказами (ст. 296, 317 КПК України). Питома вага цього елементу процесу доказування в судді є більш значною у тих справах, у яких не провадилося попереднє розслідування. Всі судові дії аналогічні слідчим, але умови й порядок їх провадження відрізняються. Крім того, огляд місця події і пред’явлення для впізнання в судді провадиться дуже рідко, а можливість обшуку, виїмки, відтворення обставновки   та   обставин   події,   освідування   взагалі   не передбачені КПК через не ретельність, труднощі або неефективність їх проведення судом.

      Суд обґрунтовує вирок лише на тих  доказах, які були розглянуті в судовому засіданні.

      Отже, тільки ці докази є об'єктом оцінки суду, а також учасників судового розгляду.

      У стадії касаційного провадження  відповідно до завдання цієї стадії провадиться переважно перевірка й оцінка наявних у справі доказів і їх джерел. Єдиний спосіб збирання доказів, який закон дозволяє застосовувати на цих стадіях; це витребування самим судом або прийняття від прокурора, засудженого, його захисника та інших учасників процесу нових матеріалів, якщо вони можуть мати значення для вирішення питання про зміну або скасування вироку. Це — офіційні або не офіційні (наприклад, письмові висновки спеціалістів, заяви громадян) документи і предмети. Стадія відновлення кримінальних справ за нововиявленими обставинами складається з комплексу процесуальних дій, характерних для трьох стадій кримінального процесу:

      1) порушення кримінальної справи  попереднього розслідування;

      2) її розгляду в судді наглядної  інстанції (ст.399 КПК України).

      Відповідно  до цього для неї характерні уже  розглянуті вище особливості збирання, перевірки та оцінки доказів і  їх джерел, властиві трьом стадіям.

      Значні  особливості має процес доказування  в стадії виконання вироку. Передусім слід зазначити, що фактично єдиними джерелом доказів тут є документи, причому тільки офіційні (різні довідки, характеристики, висновки лікарських комісій, копії вироків та ін.). Вони подаються до суду адміністрацією виправно-трудових установ, органами, які відають виконанням вироку, засудженими, їх захисниками громадськими організаціями тощо або витребуються самим судом. Пояснення засудженого та інших осіб, які викликані в судове засідання, за КПК не є доказами, хоч вони перевіряються й оцінюються судом на рівні документів. Суб'єктами оцінки доказів у стадії виконання вироку є поряд з суддею прокурор, засуджений, його захисник, представники адміністрації виправно-трудових установ, органів, які відають виконанням вироку, спостережних комісій, служб у справах неповнолітніх і деякі інші особи, але, звичайно, вирішальна роль належить судді, бо тільки він виконую функцію вирішення справи [12, 127-132].

       IV. Поняття доказів в теорії і практиці кримінального процесу. 

      Докази  в теорії і практиці кримінального  процесу є основними принципами побудови методологічних основ теорії доказів, методики збирання, подання, дослідження і використання їх для розслідування злочинів та боротьби із злочинністю. Беззаперечно, що поняття «доказ у кримінальному процесі» має найважливіше, центральне значення у теорії доказів, оскільки правильне визначення поняття доказу, як вказує В. Нор, - це «одна з необхідних умов досягнення істини, а отже — і забезпечення законності в розгляді кримінальних справ». Отже, розглядаючи дане питання, перш за все потрібно визначити, що ми розуміємо під поняттям «доказу у кримінальному процесі».

      В кримінальному процесі всі необхідні  обставини встановлюються за допомогою  кримінально-процесуальних доказів.

      Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття доказу в логіці: «Доказ — це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов’язаних з ним суджень».

      Він складається з трьох елементів:

      1) тези (судження, істинність якого  обґрунтовують у процесі аргументації);

      2) аргументів (доводів або підстав  доказу — це вихідні теоретичні  чи фактичні положення, за допомогою  яких обґрунтовують тезу);

      3) демонстрації (це логічний зв'язок  між аргументом і тезою) [22, 238].

        Звичайно, докази в розумінні науки логіки теж широко застосовуються у кримінальному процесі, особливо при обґрунтуванні процесуальних рішень (постанов, вироків, ухвал), але надалі будемо мати на увазі саме кримінально-процесуальні (їх ще називають судовими) докази як фактичні дані, відомості про факти, обставини справи. Вони використовуються як аргументи [12,137-138].

      Незважаючи  на всю важливість правильного розуміння  доказів, на сьогодні в теорії кримінального  процесу не існує єдиного підходу  до розуміння цього терміна. Як вказує М. Салтевський: „...у теорії доказів кримінального процесу вельми проблематичним залишається поняття „докази", що викликає у літературі та на практиці різні тлумачення, а то й наукові дискусії". [24, 112 ].

      На  сьогодні можна виділити три основні  підходи щодо розуміння поняття «доказ у кримінальному процесі».

      Перша група вчених (В. Арсеньєв, І. Гуткін, М. Строгович та ін.) вважає, що поняття  «доказ» має два значення. Доказами є, по-перше, ті факти, на основі яких встановлюється злочин або його відсутність, винуватість або не винуватість тієї чи іншої особи в його скоєнні та інші обставини справи, від яких залежить ступінь відповідальності цієї особи. По-друге, доказами є ті передбачені законом джерела, з яких слідство і суд отримують відомості про факти, що мають значення для справи і за допомогою яких вони ці факти встановлюють. Вказана концепція отримала в науковій літературі назву «подвійного» розуміння поняття доказу.

      Прихильники другої точки (А. Бєлкін, М. Михеєнко, Г. Мосеян, С. Стахівський та ін.) вважають, що доказами є тільки відомості про факти, джерела ж доказів, зазначені в кримінально-процесуальному законі, до поняття доказів не входять, а мають самостійне значення.