Інвестування як основа розширеного відтворення

Спад  інвестиційної  активності, що мав місце в 2010 р., не вдалося  повністю  подолати  ще  й  сьогодні.  Безперечно,  поточні і  довгострокові  інтереси  економічної реформи  в Україні  вимагають  більш  зваженої й  обґрунтованої  інвестиційної  політики як у державній, так  і в приватній господарських системах. Інвестиційна політика України останніх років в більшій мірі спрямована на досягнення бездефіцитного бюджету за рахунок різкого скорочення  централізованих  інвестицій,  насамперед,  у  базові  галузі економіки. Очевидно, що якщо в найближчі два-три роки така тенденція інвестиційної активності збережеться, то поряд із застарілою матеріально-технічною базою галузей важкої промисловості різко погіршиться ситуація і на споживчому ринку [16, ст.42].

Ефективна інвестиційна політика повинна охоплювати як державні інвестиції, так і створення сприятливого інвестиційного клімату для приватних  інвесторів. Погіршення умов для  інвестування,  майже  повна  втрата  керованості  інвестиційним  комплексом негативно позначаються на структурній перебудові народного господарства. Відомо, що саме така перебудова здатна захистити переважні умови для розвитку сільського господарства, легкої і харчової промисловості, які є сьогодні найбільш ринко орієнтовані і здатні забезпечити нормалізацію споживчого ринку, закласти базу для стабілізації  економіки  на  макрорівні.  В  даний  час  інвестування головним чином спрямоване на розширення і модернізацію діючих виробництв і майже минає не тільки нове будівництво, але й продовження будівництва розпочатих виробничих об’єктів. До того ж слід мати на увазі, що найближчим часом приватизація торкнеться й об’єктів незавершеного  будівництва. Подібна відтворювальна структура інвестицій допоможе вирішити на якийсь обмежений час проблему стабілізації економіки, але істотно не вплине на формування нового науково-технічного і технологічного базису для довгострокового і соціального зростання української економіки [14, ст.8].

Курс на активні структурні перетворення вимагає урахування реального стану справ в економіці. Звернемо увагу тільки на одну  вкрай  болючу  проблему,  яка  сьогодні  набула  граничної гостроти. Це галузі військово-промислового комплексу, для яких держава залишається головним інвестором. І ослаблення інвестиційної активності в цьому важливому секторі народного господарства  загрожує  не  тільки  великими  матеріальними  втратами, але й посиленням соціальної напруженості в країні; майже набуває ознак загрози економічній і національній безпеці країни.

Отже, розбудова ринкових відносин повинна докорінно змінити інвестиційну політику держави з метою посилення її впливу на інвестиційний  процес  за  допомогою фінансово-кредитних  важелів, тобто за допомогою податків, податкових пільг, норм прискореної амортизації і її індексації, дисконтної ставки банківського відсотка, субсидій з бюджету життєво важливим галузям народного господарства. Ринкова економіка характеризується тим, що усі ланки функціонують  у  ринковому середовищі,  на  принципах дії закону вартості. Однак  самі ринкові відносини регулюються державними  органами. Між  стихійними  ринковими  механізмами  і державним  регулюванням  існує  зворотний  зв’язок.  У  ринковій економіці  зберігається  достатній  державний  сектор,  але  й  ефективно працює значна недержавна сфера комерційної діяльності.

Дворівневу структуру  має  і будівельний комплекс, який представлений мережею державних підрядних будівельно-монтажних і ремонтно-будівельних організацій а також комерційними структурами - будівельними  кооперативами,  орендними  підприємствами,  акціонерними  товариствами.  Державний  сектор,  підкоряючись  адміністративним  методам  управління,  також  входить у єдину ринкову систему і залежить від її стану.

Саме в рамках ринкових відносин інвестиційна політика держави сполучає свій вплив на інвестиційний процес з ринковими регуляторами. Головним об’єктом регулювання виступають інвестиції. Вони є базою для застосування інших вартісних категорій грошей, фінансів, кредиту, прибутку  (доходу), цін, що відбивають відтворення основних фондів і оборотних коштів. Інвестиції виражають усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницького й іншого видів діяльності, у результаті якої формується прибуток (дохід) чи досягається соціальний ефект [23].

Дуже  часто  в  процесі  оцінки  надійності  інвестиційного клімату використовують кредитні рейтинги й економічні індекси. Тут  наші  позиції  далеко  не  ідеальні.  Так,  у  2010  р.  Україна в сфері макроекономічної конкурентоздатності,  за  оцінками Всесвітнього економічного форуму, виявилася на 69-му місці серед 80 країн, а за  індексом економічної свободи, розрахованому Heri-tage Foundation, зайняла 137-е місце [20].

Не слід також забувати, що чим менше імідж країни відповідає чеканням  інвестора, тим нижче оцінюється  інвестиційний клімат  і  тим на  більші  уступки  і пільги повинна йти  держава для залучення капіталів. І навпаки, поліпшення інвестиційного клімату дозволяє державі послідовно знижувати пільги, вирівнюючи  їх до міжнародних стандартів, і створюючи конкурентний інвестиційний ринок.

Така  привабливість  є  ключовою  умовою  залучення  зовнішніх інвестицій в економіку  держави, регіону, галузі чи окремого підприємства.

У  зв’язку  з цим  найважливішою проблемою державного регулювання на  даному  етапі  є поліпшення  і  стабілізація  інвестиційного клімату як країни в  цілому, так і окремих регіонів.

На  наш  погляд,  нам  необхідно  створити  національну  систему критеріїв оцінки регіонів  (областей, міст  і т. п.), у тому числі для визначення ефективності роботи місцевих органів влади по формуванню  інвестиційного  середовища  і  залученню  інвестицій.  Для цього, у першу чергу, необхідно проаналізувати дві основні групи факторів - інвестиційний потенціал та інвестиційний ризик [21].

Інвестиційний потенціал - це показник кількісний, який враховує основні макроекономічні характеристики,  насиченість території  факторами  виробництва  (природними  ресурсами, робочою силою, основними фондами,  інфраструктурою  і т. п.), споживчий попит населення й інші показники.

Сукупний  інвестиційний  потенціал  регіону  включає  наступні складові: ресурсно-сировинну, розраховану на основі середньозваженої  забезпеченості  території  регіону  балансовими  запасами основних видів природних ресурсів; виробничу і дуже важливу споживчу (сукупну купівельну спроможність населення регіону) [20].

Інвестиційний ризик - це характеристика вірогідна і якісна, він оцінює імовірність втрати інвестицій і доходу від них. Можна виділити наступні фактори ризику: політичний, економічний, соціальний, кримінальний, екологічний, фінансовий, законодавчий.

На основі аналізу  й обліку всіх перерахованих вище показників і формується як рейтинг інвестиційної привабливості регіонів, так  і рейтинг зусиль  їхніх керівників з поліпшення  інвестиційного клімату.

Оцінка  інвестиційних  ризиків, у свою чергу, дає базу для  розробки програм регулювання  інвестиційного клімату. Як  свідчать аналітики, інвестиційний клімат України визначають наступні інвестиційні фактори [18].

3.2 Шляхи підвищення ефективності управління процесом інвестиційної діяльності

Інвестиційна діяльність є важливим фактором швидкого та ефективного  економічного і соціального розвитку України. Недостатнє дослідження проблем правового регулювання інвестиційної діяльності значною мірою негативно позначається на ефективності залучення та використання іноземних інвестицій в Україні. Тому проблема створення законодавчої бази, яка б стимулювала вітчизняних та іноземних інвесторів до вкладання виробничого капіталу в економіку України, набуває в сучасних умовах особливої актуальності.

Для успішного розвитку інвестиційної сфери необхідне  формування чіткої  стратегії інвестиційного розвитку регіону на довгострокову  перспективу. Відсутність такої стратегії приводить до того, що управлінські органи при визначенні напрямків і пропорцій розподілу бюджетних коштів, залучення та розміщення інвестицій, виборі пріоритетних інвестиційних проектів не мають належного механізму, який би міг дозволити оцінити прийняте рішення з урахуванням  перспектив розвитку регіону, забезпечення його комплексного розвитку, організації дії всіх його підсистем, найбільш ефективного використання інвестиційного потенціалу.

Ця проблема актуальна  на усіх рівнях.

Таким чином, на сьогодні функції державного регулювання, координації  та контролю інвестиційної діяльності на території України розмиті  та розподілені між різними міністерствами, відомствами та установами, кожне  із яких реалізує їх в рамках своєї  предметної компетенції та за своїми напрямками. Пояснюється це тим, що в Україні не було дотримано в потрібній мірі головне із названих вище умов - необхідність довгострокової політики держави в інвестиційній сфері була озвучена Президентом тільки в останній час. При відсутності ж об’явлених та гарантованих державою, хоча б на декілька років вперед, чітких та зрозумілих "правил гри" із вітчизняними та іноземними інвесторами, серйозного притоку крупномасштабних приватних капіталовкладень в українську економіку очікувати не приходиться [23].

Діюче сьогодні інвестиційне законодавство України побудоване на основі національного режиму інвестицій, який встановлює єдині "правила гри" для вітчизняних та іноземних  інвесторів. Це означає, що замість  підготовки окремих законодавчих актів, які поширюються тільки на вітчизняних або тільки на іноземних інвесторів, в Україні діє формула підготовки єдиних законодавчих актів, у рамках яких може бути виділена специфіка національного режиму дія іноземних інвесторів.

Особливістю правового регулювання інвестиційної діяльності на території України є те, що, поряд із Законами України "Про інвестиційну діяльність", "Про режим іноземного інвестування", інвестори мають враховувати також положення цілого ряду інших законів та підзаконних нормативних актів. Зокрема, це Господарський кодекс України, Цивільний кодекс України, Закони України "Про банки і банківську діяльність", "Про захист іноземних інвестицій в Україні", "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон", законодавство про приватизацію та фондовий ринок тощо [19].

Існуюча в нашій країні система законодавчого регулювання  капіталовкладень побудована на основі публічного права, відповідно до якого  відносини між приймаючою країною та інвестором встановлюються за допомогою владно-розпорядчих, адміністративних актів держави. Таким чином, "правила гри", за якими інвестор повинен здійснювати свою діяльність, встановлюються державою по суті в односторонньому порядку і в такому ж порядку змінюються, при чому не завжди на користь інвестора. Тому в таких умовах в інвестора відсутні достатні правові гарантії непорушності умов його діяльності в державі. В результаті інвестор змушений "перестраховуватись", закладаючи в обґрунтування нестабільності законодавства. Для інвестора основне - це стабільність, коли можна з великою точністю розрахувати, коли і за яких умов буде забезпечене повернення вкладених коштів. Це - необхідна умова укладення серйозних контрактів, які передбачають мільярдні інвестиції з тривалим строком окупності проектів [20].

Аналіз сучасного стану  правового регулювання іноземних  інвестицій в Україні свідчить про  те, що інвестиційне законодавство  потребує подальшого вдосконалення. Цей  процес може відбуватися відразу в кількох напрямках:

1. Законодавство України  закріплює для іноземних інвестицій  національний режим діяльності. Суть його полягає в тому, що  правовий режим іноземних інвестицій  не може бути менш сприятливим,  ніж режим для інвестиційної  діяльності юридичних осіб та громадян нашої країни..

2. Важливе значення для іноземних інвесторів могла б мати відмова від численних випадків, коли норми законів, які встановлюють в інтересах інвесторів певне правило, супроводжуються застереженням: «якщо інше не передбачене законодавством». Необхідно, щоб усі можливі винятки з відповідної норми були передбачені в тому нормативному акті, в якому міститься саме правило.

3. Створення сприятливого інвестиційного клімату в Україні передбачає законодавче закріплення державних гарантій захисту іноземних інвестицій, під якими слід розуміти правові засоби, встановлені законом для забезпечення належного виконання іноземними інвесторами своїх завдань. Більшість гарантій знайшли відображення в законодавстві України, але багато з них має декларативний характер.

4. Досить актуальним є подальше розширення гарантій для іноземних інвесторів. Йдеться насамперед про захист інвестицій від політичних (некомерційних) ризиків за допомогою страхування, яке потребує детальнішої правової регламентації. Тобто, закріплення в законодавстві принципу суброгації сприятиме розв'язанню проблеми невизнання нашою державою передачі прав інвестора страховій компанії.

Таким чином вищезазначене  доводить, що розробка цілісної та стабільної правової бази, з урахуванням висловлених у цій статті пропозицій, є однією з головних умов поліпшення інвестиційного клімату і збільшення обсягів іноземних інвестицій в економіку України [23].

3.3 Оздоровлення інвестиційного клімату  України на основі розроблення  державної програми заохочення іноземних інвестицій

У цьому розділі конкретно  розглянемо суть державної інвестиційної  програми.

Верховною Радою України було прийнято Закон «Про Державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні». Ця Програма складається із семи розділів.

У розділі першому  «Мета і завдання Програми» зазначено, що її метою є заохочення вкладення  іноземного капіталу в пріоритетні  галузі економіки України за рахунок  надання податкових пільг та страхових  гарантій щодо найефективніших інвестиційних  проектів, удосконалення системи правового регулювання іноземного інвестування, розвитку інфраструктури міжнародного бізнесу та інших передумов іноземного інвестування [22].

Другий розділ «Пріоритетні сфери для іноземного інвестування»  визначає 11 таких сфер: агропромисловий комплекс, легка промисловість, лісопромисловий комплекс, машинобудування, медична промисловість, металургійний комплекс і виробництво матеріалів, паливно-енергетичний комплекс, транспортна інфраструктура, зв’язок, хімічна і нафтохімічна промисловість, соціальна інфраструктура.