Сьогодні  продовжує побутувати думка про  метафору як універсальний вид тропа. Більшість інших тропів, крім порівняння, нерідко розглядаються як її різновиди  або прилягають до метафори за своїм  експресивним призначенням. Такий підхід видається нам певною мірою відносним. Отже, варто розглянути, як реалізується термін «метафора» у вужчому сенсі.

     У сучасній поетиці власне метафора як така протиставляється іншим тропам, однак важко говорити про їх принципове розмежування. Очевидно, достатньо  правомірним і обґрунтованим є виділення метафори і метонімії як двох основних тропів, різних за своєю природою. З точки зору лексичної семантики, саме такими є два типи перенесення значень. Ширше метонімія і метафора є репрезентантами двох аспектів мови, двох видів мовних операцій, на яких наголошував Р. Якобсон (комбінація та селекція). З ними співвідносні встановлені вченим два головних типи афазії, пов’язані із руйнуванням асоціацій за суміжністю й за схожістю, що проектується на функціональну асиметрію лівої та правої півкуль головного мозку людини [6, с. 627; 7, с. 110–132]. Інші тропи ґрунтуються або на метафорі, або на метонімії, хоча можливе і сполучення цих двох принципів в одному тропі.

     Отже, метафора є базою для цілої  низки тропів – компаративних, в основі яких лежить порівняння, зіставлення двох сутностей.

     Впродовж  багатьох століть метафора була і  залишається одним з найбільш традиційних об'єктів дослідницької  уваги філологів та філософів. Предметом  вивчення тут ставали об'єм і зміст  даного поняття, характер асоціативних блоків, що лежать в основі метафори і певною мірою визначають її природу; її стилістичні можливості, семантика і функції, закономірності процесу метафоризації, пристрій метафоричного знаку, особливості використовування метафор в конкретному ідіостілі. По кожному з вказаних напрямів в вивченні метафори до теперішнього часу накопичилася широка, практично неозора література, витоки якої представлені працями таких мислителів старовини, як Аристотель, Квінтіліан, Анандавархана і ін. З античних часів метафора розглядається як скорочене порівняння: тобто порівняння, з якого видалено предикат схожості та компаративні сполучники. У створенні метафори беруть участь чотири компоненти: дві категорії об’єктів і властивості кожної з них. Метафора відбирає ознаки одного класу об’єктів і присвоює їх другому класу або індивіду – актуальному суб’єкту метафори. Характеристика тої категорії об’єктів, яку позначає метафора, національно специфічна.

     Метафори – продукти творчого порушення семантичних правил язикової системи. Метафори мають високу національно-культурну специфіку.

     При перекладі ефект струму повинен  бути збережений. Якщо це неможливо, то метафора неперекладна.

     Основні правила перекладу метафор:

     1) прямій / дослівний переклад: передача язикового образа тексту ІМ рівноцінним мовним образом у тексті ПМ при збереженні змісту

     2) заміна / субституція: заміна образа ТІМ метафорою ПМ з порівнянним змістом і / або порівнянними асоціаціями (The surest building block will be free and fair elections. – Der sicherste Eckpfeiler sind freie und faire Wahlen.)

     3) описовий переклад / перефраз: передача використаного в ТІМ мову, образи за допомогою неметафоричного вираження ПМ (деметафоризація) (She used to be a famous actress, but now she is in eclipse.- Sie war frьher einmal eine berьhmre ScDauspielerin, aber jezt hцrt man nichts mehr von ihr)

     Кожний  тип метафор – особлива проблема перекладу.

     Мертві  метафори – не вимагають рішень перекладача.

     Виключення – метафоричні терміни (Mutter, Feder).

     Метафора – кліше:

     1) деметафоризация (в інформативному тексті)

     2) прямий переклад (в експресивному тексті) Лексикалізовані метафори (slock): metaphors

     1) Створення аналогічного образа (ray of hope – Hoftnungschahl, golden hair – golderes Haar)

     2) Заміна образа ІМ прийняттям у ПМ образом Wie ein Blitz aus heikrem Himmel – як сніг на голову – як грім серед ясного неба

     3) Перетворення метафори в порівняння: Ефект шоку м.б.: ослаблений.

     4) Перетворення метафори в порівняння + розкриття змісту (приватна втрата ефекту, використається при виникненні проблем розуміння).

     5) Експлікація змісту неметафоричним вираженням. To earn one's living – sein Brox verdienen. (Використається, якщо образ ПМ далеко відходить від змісту або, якщо він неадекватний степ, регістру.) Емотивні аспекти можуть бути загублені.

     6) Знищенням метафор, якщо метафора надлишкова. (Небажано, але лише тоді, коли мовлення не йде про експресивний / авторитативний тексти).

     7) Аналогічна метафора із вказівкою змісту (для посилення образа).

     Якщо  метафора є вираженням оригінальності й креативності (в художньому, журналістському або рекламному тексті), повинна збережуться в перекладі. Якщо метафора виконує функцію украшательну, перекладач може неї проігнорувати.

     Вибір способів перекладу залежить від  різних факторів:

     1) функції метафори в тексті

     2) стилістичних міркувань

     3) правил і норм виду тексту

     4) перекладацького завдання

     Паралельне  іменування метафоричної основи використовується при перекладі текстів, побудованих  на поширеній метафорі, коли міжмовні умови вимагають заміни або структурного перетворення вихідної метафори, а за характером переданої інформації вихідний образ необхідно зберегти.

     Отже, як бачимо, українська та німецька література активно послуговується стилістично  маркованою лексикою, серед якої домінують  різного роду метафори. Метафори виконують у публіцистиці не лише називну й аксіологічну функцію, але й експресивну, текстоутворюючу, сигналізуючу та функцію компресії. Особливо популярними стають оказіональні метафори, деякі з них є авторськими неологізмами. Вони базуються на грі слів чи авторських варіантах деривації або словоскладання. Переклад цих новотворів підпорядковується вимозі відтворення їхньої домінуючої функції в оригіналі. Подальші дослідження розглянутого питання бачаться нам у ширшому зборі фактичного матеріалу, систематизації можливих способів відтворення оказіональних метафор та виробленню стратегій і тактик роботи із такою перекладацькою проблемою.

      Розділ 3. Особливості перекладу авторської метафори Гофмана

     Під художнім перекладом найчастіше розуміється відбиття художньої дійсності оригіналу новою мовою.

     Теоретичні  положення будуть підкріплені прикладами, узятими з роману Е.Т.А. Гофмана (E.T.A. Hoffman, 1776-1822 р.) «Життєві погляди кота Мурра» («Lebensansichten des Katers Murr», 1819-1821). У даній роботі буде використаний оригінальний текст роману і його переклади на українську мову: перший – відноситься до кінця XIX – початку XX століття, переклад М.А. Бекетової (1899), другий – переклад середини XX століття, Д. Каравкіної, В. Гриба (1967), третій – на відміну від двох перших, що орієнтують переведений текст на широке коло читачів, переклад академічний, А. Голебма (1986).

     На  думку дослідника проблем художнього перекладу Г. Гачечиладзе художній переклад повинен розглядатися «як  одна з основних форм літературних взаємозв'язків між народами» [1, 13-14]. Ремінісценції, в основі яких лежать літературні факти, відмінні від авторського культурного середовища, також виконують функцію міжлітературних зв'язків.

     Будь-яка  ремінісценція заснована на перекладі. Звертаючись до культурних фактів навколишньої його дійсності, автор не просто описує їх, але, найчастіше й переосмислює, тобто творчо перекладає з однієї знакової величини в іншу. Предмет, явище або образ, що реально існує, що володіє певними фізичними параметрами й знайомий багатьом людям по своєму зовнішньому вигляді, потрапляючи в літературний твір, здобуває ту описову форму, що необхідна авторові для рішення певних художніх завдань.

     Так, для передачі іронії у відношенні запобігливих перед людиною, викритою владою, придворних Гофман використає ремінісценцію, що відсилає нас до знаменитої пізньоеліністичної скульптури Лаокоона і його синів, оповитих зміями. Читачі знайомі із цим культурним пам'ятником без праці зрозуміють, що, говорячи про осіб людей, що перетерплюють страждання від падаючі їм на голів розплавленого воску, як про «...jener Laokoontischen Gesichter...» [2, 24] («...цих лаокоонівських осіб...»), автор хоче підкреслити всю безглуздість сформовані на святі положення. Ми бачимо, що реально існуюча скульптура, словесно відбита в добутку тільки на рівні передачі вираження осіб її учасників; приводити інші елементи авторові не було потрібно.

     Властиво  літературні ремінісценції, крім творчого, стикаються також з перекладом художнім: у випадку, якщо ремінісценція ставиться до літературного твору самого автора або будь-якого іншого, пишучого на тій же мові, ми можемо говорити про внутрішньо язиковий переклад, якщо до добутку, створеному на іншій, чужій мові – про переклад міжмовний (типологія Паршина А.В.). При цьому обидва типи перекладу будуть характеризуватися необхідним ступенем вільності, тому що авторові тут важлива не максимально можлива передача літературного факту, а та функція, що останній зможе виконати в художній структурі створюваного добутку.

     Візьмемо  наприклад процитований Мурром вигук  Егмонта, героя однойменної трагедії І. В. Ґете. Звучне в оригіналі як «SьЯes Leben! schцne, freundliche Gewohnheit des Daseins und Wirkens!» [2, 480] («Насолода життя! Прекрасна, приємна звичка буття й утвору!»), у трактуванні Гофмана воно одержує наступний вид: «O du sьЯe Gewohnheit des Daseins!» [2, 13] («Про ти сладостна звичка буття!») і, за рахунок винесення частини вираження за межі області цитування («Es ist doch etwas Schцnes, Herrliches, Erhabenes um das Leben!» [2, 13] («Є все-таки в житті щось прекрасне, чудове, піднесене!») – слова Мурра), стає більше компактним і ємним у передачі змісту. З вигуку також зникає важлива складова – ідея «утвору» буття, завдяки якій можлива та сама «насолода життя».

     У ряді випадків ремінісценція може бути дорівнює художньому перекладу: наприклад, вільний переклад іншомовного твору (у нашому випадку – відсутній).

     При перекладі оригінального тексту на іншу мову ремінісценції, що перебувають  усередині нього, можуть випробовувати певні зміни. Зв'язано це насамперед з тим, що перекладачі при передачі оригіналу новою мовою ґрунтуються на відтворенні єдності форми й змісти оригіналу, а не буквальному відтворенні текстового матеріалу. Художній переклад у такому випадку виступає як специфічний вид літературної творчості.

     Звернемося  до розглянутих нами прикладам.

     Якщо  «лаокооновські особи» М.А. Бекетова перекладає буквально («...лаокооновських осіб...» [4, 19]), то Д. Каравкіна й В. Гриб перетворять їх в «лаокооновські фізіономії» [5, 284], тим самим надаючи образу новий значеннєвий відтінок, що підсилює іронію. В академічному ж перекладі А. Голебма, крім усього іншого, образ здобуває ще й більший ступінь виразності, завдяки введенню в нього особи, що характеризує, придворних ознаки й прислівники, що підкреслює істинність порівняння останніх з «лаокооновськими фізіономіями»: «...цих перекручених, воістину лаокооновських фізіономій...» [6, 111].

     «O du sьЯe Gewohnheit des Daseins!» ruft jener niderlandische Held in der Tragodie aus» [2, 13] («О ти сладостна звичка буття!» викликує якийсь нідерландський герой у трагедії») – пише Гофман. У перекладах М.А. Бекетової і Д. Каравкіної з В.Грибом відбувається втрата особистісного звертання в цитаті й з'являється визначення трагедії: «у знаменитої» у Бекетової [4, 11], «у відомої» у Каравкіної [5, 275]. Переклад А.Голебма більше піднесений, поетичний і стилістично наближений до епохи, у якій живуть і діють герої роману Гофмана: «сладостна звичка» буття замінена в нього на «сладчайша навичка» [6, 103], «якийсь нідерландський герой» виступає як «горезвісний героїчний нідерландець» [6, 103], а трагедія Ґете визначена як «загальновідома» [6, 103]. Останнє визначення свідчить про прояв особистісного почала перекладача, що висловив у такий спосіб своя думка про твір класика німецької літератури.

     Отже, ми можемо зробити висновок про те, що для вираження зовнішньої сторони  дійсності та внутрішнього стану  головних героїв автор у своєму оповіданні досить активно користується таким  стилістичним засобом як антропоморфна метафора. Вітер, зорі – основні концепти твору і зображені як 2 дійові особи. Вітер зображений як безпосередній учасник головний подій, зорі – як активний вболівальник. Вітер і зорі у творі зображені як люди – мовчазні, таємничі, напружені, сповнені несміливості, співпереживання. При перекладі антропоморфних метафор основні концепти зберігаються і повністю відтворені.