Інтелектуальна економіка, як складова інноваційної моделі розвитку

Україна має вагомі об'єктивні передумови формування інноваційної стратегії довгострокового економічного розвитку.

У різних країнах проблема реалізації нововведень вирішується по-різному, хоч і можна простежити певні моменти, спільні для більшості сучасних лідерів науково-технічного прогресу.

Завдання України - у найкоротший час вивчити досвід вирішення цих проблем, визначити шляхи реалізації інноваційної політики в Україні з урахуванням певних умов.

Майбутнє національної економіки залежить від накопичення нового потенціалу розвитку. Цьому може сприяти побудова і реалізація інноваційної моделі розвитку (перетворень). В основу моделі покладена інноваційна складова, яка визначає мету інноваційної стратегії та механізми підтримки пріоритетних програм і проектів.

Формування і реалізація інноваційної моделі розвитку економіки спирається на такі складові системи, які дозволять в короткі строки з високою ефективністю використати у виробництві інтелектуальний і науково-технічний потенціал країни. Завдяки використанню нових інформаційних технологій цим потенціалом можуть скористатися як малі, так і великі підприємства і установи всіх форм власності.

Інноваційна модель розвитку економіки передбачає реформи в напрямку:

1. науково-технічного  та інноваційного розвитку;

2. розвитку  сфери виробництва;

3. розвитку  банківсько-фінансової діяльності, забезпечення наукової інноваційної діяльності;

4. удосконалення  управління науково-технологічною  та інноваційною сферою.

Стратегія інноваційної моделі розвитку - це досягнення якісно нового типу розвитку господарської системи, яка характеризується:

• новаторськими цілями, інноваційними результатами виробничої діяльності (товари, послуги, ефективність, конкурентноздатність тощо) в тактичному і стратегічному плані;
• інноваційними засобами досягнення цілі (факторами-інноваціями у вигляді новітньої техніки і технології, нової організації і мотивації праці і виробництва);
• можливостями відтворення інноваційного спрямування на збалансованій основі, щоб господарська система мала всі організаційно-управлінські, ресурсні і мотиваційні умови для цього.

На межі XX та XXI ст. в світовій економіці прискорились зміни в промисловості – в технології, структурі, масштабі, територіальному розміщенні та організації виробництва, а також у взаємозв'язку цих факторів.

Ключовими є інновації, які компанії сприймають як засіб збільшення прибутків та завоювання більш широкого сегменту ринку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.4. Міжнародний рух капіталу та економічна інтеграція.

Глобалізація світового господарства, зростання масштабів економічної експансії транснаціонального капіталу, подальший прогрес у розвитку електронних засобів зв'язку, а також інтернаціоналізація науки обумовлюють тенденцію до міжнародної інтеграції в галузі капіталу та інноваційної діяльності.

Однією із форм міжнародних економічних відносин є вивіз капіталу, тобто його експорт в інші країни приватними фірмами і державою з метою одержання прибутку. Міжнародна міграція капіталу зародилася ще в епоху капіталізму вільної конкуренції, коли капітали в пошуках більш високого прибутку не тільки переливалися з галузі в галузь, сприяючи утворенню середньої норми прибутку, а й перетинали національні межі, проникаючи в економіку інших країн.

Можливість та необхідність міжнародного руху капіталу зумовлена цілою низкою факторів, серед яких найважливішими є такі:

• інтернаціоналізація господарського житія і втягнення більшості країн у систему світових економічних зв'язків;
• утворення відносного надлишку капіталу на національному ринку і відсутність умов його ефективного застосування;
• можливість більш прибуткового застосування капіталу за кордоном в результаті наявності там дешевої сировини, енергії, кваліфікованої робочої сили та виробничої і соціальної інфраструктури;
• прагнення забезпечити чистоту навколишнього середовища в країнах-експортерах капіталу.

Форми міжнародного руху капіталу розрізняють за джерелами походження капіталу, характером використання, строками вкладання.

За джерелами походження капіталу на міжнародному ринку розрізняють вивіз офіційного капіталу і вивіз приватного капіталу. Офіційний (державний) капітал становить собою грошові кошти з державного бюджету та матеріальні цінності держави, що деремішуються за кордон або надходять із-за кордону за рішенням урядів чи міжурядових організацій. Сюди відносяться всі позики, кредити, дарування (гранти), допомоги, що надаються однією країною іншій на основі міжурядової угоди. Офіційним вважається і той капітал, яким розпоряджаються міжнародні міжурядові організації (кредити МВФ, Світового банку, витрати ООН на реалізацію якихось програм тощо). Джерелом офіційного капіталу є кошти державного бюджету, а тому його переміщення за кордон здійснюється на основі рішення органів виконавчої та представницької влади. Приватний (недержавний) капітал становить собою грошові кошти і матеріальні цінності приватних фірм, банків та інших недержавних організацій, що переміщуються за кордон або надходять із-за кордону за рішенням їх керівних органів і їх об'єднань. До цієї категорії руху капіталу відносяться капіталовкладення приватних фірм, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування. Хоча джерелом походження приватного капіталу є кошти недержавних фірм та організацій, вивіз його за кордон, як правило, регулюється і контролюється державними органами.

За характером використання капіталу на міжнародному ринку розрізняють вивіз позичкового капіталу і вивіз підприємницького капіталу. Позичковий капітал становить собою засоби, що даються в позику з метою одержання прибутку у вигляді процента. Вивіз позичкового капіталу здійснюється у вигляді приватних і державних позик через систему міжнародного кредитування.

Підприємницький капітал становить собою довгострокові зарубіжні інвестиції, що ведуть до створення за кордоном філіалів Дочірніх підприємств, компаній, спільних підприємств. Вивіз підприємницького капіталу здійснюється кількома шляхами: шляхом будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств, шляхом придбання контрольного пакету або просто частини акцій діючих підприємств; шляхом відкриття за кордоном власних філіалів або Дочірніх компаній.

З вивозом капіталу відбулося становлення і зміцнення ролі транснаціональних корпорацій (ТНК). Згідно з документами ООН до транснаціональних корпорацій відносяться такі, які мають дочірні фірми у двох або більше країнах незалежно від юридичної форми або сфери діяльності їх зарубіжних фірм.

Головними причинами прямих зарубіжних інвестицій є і технологічне лідерство, переваги в кваліфікації робочої сили, розміри корпорації, рівень концентрації виробництва, необхідність доступу дощ природних ресурсів тощо.

Прямі зарубіжні інвестиції вигідні для країн-експортерів капіталу і країн-позичальників. Країни-імпортери в результаті прямих зарубіжних інвестицій одержують більш високі прибутки і мають можливість впливати на внутрішню та зовнішню політику країн-імпортерів капіталу. Країни експортери в результаті прямих зарубіжних інвестицій мають можливість більш швидко розвивати своє господарство, долучатися до новітніх технологій, створювати додаткові робочі місця, вирішувати соціальні проблеми.

Враховуючи економічне і соціально-політичне значення прямих інвестицій, уряди країн-експортерів та країн-імпортерів розробляють, здійснюють заходи щодо стимулювання прямих інвестицій.

Портфельними інвестиціями прийнято називати вкладення капіталу в акції та інші цінні папери іноземних підприємств в розмірах, які не забезпечують володіння контрольним пакетом акцій. Неможливість володіти контрольним пакетом акцій досить часто обумовлюється особливостями законодавства країн-імпортерів капіталу. Так, чинне законодавство багатьох країн, що розвиваються, встановлює для іноземних корпорацій граничні ліміти володіння акціями місцевих підприємств в цілому в країні або в окремих галузях. Тому іноземні інвестори, замість власних підприємств створюють лише змішані компанії за участю місцевого приватного або державного капіталу.

Спільні підприємства є і в Україні, але, на жаль, в нас відсутні граничні ліміти володіння акціями для іноземних партнерів. А тому майже на всіх спільних підприємствах іноземні партнери володіють контрольним пакетом акцій.

До портфельних інвестицій вдаються також тоді, коли не вистачає коштів для придбання контрольного пакета акцій. Поштовх до розвитку портфельних інвестицій дає також інтернаціоналізація операцій фондових бірж, де купуються і продаються акції не тільки національних, а й великих зарубіжних компаній.

Основними причинами здійснення портфельних інвестицій є:

• прагнення розмістити капітал в тій країні і в таких цінних паперах, в яких він буде приносити максимальний прибуток при допустимому рівні ризику;
• прагнення захистити гроші від інфляції і одержати спекулятивний доход;
• більш висока ліквідність портфельних інвестицій в порівнянні з прямими інвестиціями, тобто здатність швидко перетворити цінні папери в готівкову валюту.

В сучасних умовах вивіз капіталу має певні особливості. Ці особливості такі:

• зростання в загальному обсягу вивозу капіталу частки державного капіталу;
• посилення міграції капіталу між розвинутими країнами; 
  посилення міграції капіталу між країнами, що розвиваються;
• зростання військово-політичного характеру вивозу капіталу; 
  посилення нерівномірності вивозу капіталу.

Україна, як і всі постсоціалістичні країни не відіграє істотну роль в міжнародному русі капіталу. Про це можна судити хоча з того, що на країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, припадає лише 4-5% міжнародних потоків, тобто 95-96% рухається між розвинутими країнами. 
Однак, незважаючи на мізерність кількісних показників, міжнародний рух капіталу, передусім його імпорт в Україну, має велике значення. Він може сприяти пожвавленню економіки і переходу до економічного зростання. 
Проте діє ціла низка факторів, що стримують потік іноземного капіталу в Україну. Серед них найбільш істотними є криза українського зовнішнього боргу та непривабливість України як партнера-позичальника.

З розвитком міжнаціональних науково-технічних відносин, і, зокрема, в інноваційній діяльності, виникає гостра потреба в їх регулюванні. Таке регулювання здійснюється на  міжнародному, регіональному і національному рівнях.

Якщо враховувати, що сьогодні набуває значення нова форма капіталу – інтелектуальний капітал, то його міжнародний рух пов'язаний з міжнародною інноваційною діяльністю і комерціалізацією інтелектуальної власності. Цьому сприяє економічна інтеграція в науковій діяльності, впровадження новітніх технологій, випуск високотехнологічної та конкурентноздатної продукції, входження до світового ринку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.5. Економічна безпека та правове забезпечення інтелектуальної власності в Україні.

В системі національної безпеки економічна безпека виконує чітко визначені функції, несе на собі суттєве функціональне навантаження. Її сутність полягає у тому, що вона є матеріальною основою національної суверенності, що визначає реальні можливості в забезпеченні інших видів безпеки. Тобто економічна безпека — це підґрунтя для функціонування всіх інших її елементів, що входять у цю систему (військової, технічної, продовольчої, екологічної).

Економічна безпека — це складова частина національної безпеки, її фундамент і матеріальна основа. Забезпечення економічної безпеки є винятковою прерогативою держави. Ніхто інший не в змозі вирішити це завдання. У практичному плані забезпечити економічну безпеку країни означає створити якусь систему її самозбереження, що автоматично приводила б у рух її захисні механізми захисту від тієї або іншої загрози.

Наша країна переживає складний історичний період державного становлення. Гостра і тривала економічна криза, яка вразила Україну чи не найбільше з усіх пострадянських республік, надзвичайно актуалізувала питання її національної безпеки, передусім економічної.

Перед Україною постала проблема, яка полягає у певному протиріччі між необхідністю інтегруватися у світову економіку, з одного боку, та забезпечити внутрішню економічну інтеграцію, захист свого внутрішнього ринку, власного товаровиробника і національних інтересів, з іншого. При цьому слід враховувати, що світова економіка і далі залишається ареною зіткнення інтересів різних країн. Тож лише створення власної системи економічної безпеки дасть можливість уникнути потенційних руйнівних наслідків швидкого відкриття зовнішнього доступу до національної економіки, забезпечити її конкурентоспроможність, захистити вітчизняного товаровиробника та ефективно взаємодіяти з міжнародними фінансовими та економічними інституціями.

Економічна безпека - це незалежність держави у формуванні і розвитку власної економічної системи. Матеріальною основою такої незалежності є власність народу на національне багатство (сукупність створених і накопичених благ, інтелектуального потенціалу суспільства, природних ресурсів тощо).

У відповідності зі структурою економічної системи, основними напрямами досягнення економічної безпеки є незалежність у формуванні і розвитку виробничих сил, техніко-економічних відносин, перш за все, в менеджменті і маркетинговій діяльності, відносин власності і управління нею, господарського механізму.

Сучасна система виробничих сил складається з засобів і предметів праці, працівників, науки, інформації, форм і методів виробництва, то в її межах конкретними формами економічної безпеки держави є: