Етапи розвитку законодавства України у сфері промислової власності

 Це досить  широке коло інформаційних матеріалів — наукові монографії і статті, звіти про виконану науково-дослідну роботу, відомості про наукові відкриття і патенти на винаходи, промислові зразки та інші правоохоронні документи на об'єкти промислової власності, ноу-хау, комерційні та інші секрети виробництва, нові сорти рослин тощо.

 Науково-технічна  інформація стає об'єктом правової  охорони за умови, що вона  здобута шляхом творчого пошуку  або іншим законним шляхом. Чужий  запозичений досвід не може  вважатися науково-технічною інформацією.  У Законі України «Про науково-технічну  інформацію» прямо підкреслено, що науково-технічна інформація охоплює отримувані в процесі науково-дослідної роботи, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності результати. Ці результати мають бути зафіксовані в такій формі, яка дозволяє їх відтворення, використання та поширення. Науково-технічна інформація є необхідною передумовою продуктивної інтелектуальної діяльності, зокрема наукової і технічної творчості.

 Інформаційні  ресурси науково-технічної інформації  — це систематизоване зібрання  науково-технічної літератури і  документації (книги, брошури, періодичні  видання, патентна документація, нормативно-технічна документація, промислові каталоги, конструкторська  документація, звітна науково-технічна  документація з науково-дослідних  і дослідно-конструкторських робіт, депоновані рукописи, переклади науково-технічної літератури і документації), зафіксовані на паперових чи інших матеріальних носіях.

 Інформаційні ресурси спільного користування — сукупність інформаційних ресурсів державних органів науково-технічної інформації, наукових, науково-технічних бібліотек, а також комерційних центрів, фірм, організацій, що займаються науково-технічною діяльністю і з власниками яких укладено договори про їх спільне користування.

 Суб'єктами  відносин, що виникають у процесі  створення, відтворення, використання  і поширення науково-технічної  інформації можуть бути:

 — будь-які фізичні і юридичні особи України;

 — державні  органи, органи місцевого і регіонального  самоврядування;

 — іноземні  фізичні та юридичні особи  та особи без громадянства;

 — міжнародні організації.

 Всі суб'єкти зазначених відносин можуть виступати як творці науково-технічної інформації, її накопичувачі, власники, виготовлювачі, зберігачі й споживачі інформаційної продукції та послуг, а також як посередники у сфері науково-технічної діяльності.

 Творцями  науково-технічної інформації можуть  бути тільки громадяни, незалежно  від віку. Споживачами можуть  бути будь-які фізичні і юридичні особи.

 Дія Закону  «Про науково-технічну інформацію»  поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, а також на громадян, які мають право на одержання, використання, поширення науково-технічної інформації. Дія Закону не поширюється на інформацію, яка містить державну та іншу таємницю, що охороняється спеціальним законодавством. Підставою виникнення права власності на науково-технічну інформацію є створення науково-технічної інформації своїми силами і за свій рахунок; виконання договору на створення науково-технічної інформації; виконання будь-якого договору, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи. Суб'єктом права власності на науково-технічну інформацію може бути будь-яка фізична і юридична особа, в тому числі і держава. Науково-технічна інформація, що є об'єктом права приватної чи будь-якої іншої власності може переходити в державну власність у разі передачі її до відповідних банків даних, фондів або архівів на договірній основі.

 Будь-яка  відкрита науково-технічна продукція  та послуги органів науково-технічної  інформації, а також підприємств, організацій і установ, окремих громадян, які здійснюють науково-технічну діяльність, можуть бути об'єктами товарних відносин, що регулюються чинним законодавством. Відносини між власниками науково-технічної інформації та її споживачами будуються на основі контрактів (договорів), та на інших формах угод, передбачених чинним законодавством. Контракт (договір) є основним документом, що регламентує відносини між власниками і споживачами інформації.

V. Право на знаки для товарів і послуг

Правова охорона  знаків для товарів і послуг в  Україні здійснюється на підставі Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993р.

 Права  на знаки для товарів і послуг  — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини  у процесі створення, реєстрації, використання і охорони знаків  для товарів і послуг.

 Знаки  для товарів і послуг — це  зареєстровані в установленому  порядку позначення, за якими  товари і послуги одних осіб  відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб.

 Закон  передбачає такі види знаків  для товарів і послуг: словесні (слова й абревіатури, наприклад,  Таврія, Славутич, КРАЗ); зображувальні  (композиції ліній, плям, фігур,  форм на площині); об'ємні (композиції  фігур у трьох вимірах, тобто у формі самого виробу або його упаковки — флакони, пляшки тощо); комбіновані (сполучення зображувальних, словесних і об'ємних елементів).

 Для того, щоб позначення було визнане  знаком для товарів і послуг, його слід заявити до Держпатенту України в установленому порядку.

 Вимоги до знаку для товарів і послуг у згаданому вище Законі викладені не в позитивній формі, а у вигляді переліку позначень, які не можуть одержати правову охорону. Проте, певні вимоги встановлені самим Законом, або вироблені практикою.

 Позначення, заявлене як знак для товарів  і послуг, має бути корисним, придатним  для маркування товарів і відповідати вимогам промислової естетики і ергономіки.

 Заявлене  позначення має бути новим,  тобто невідомим ніде у світі і тому придатним для реєстрації за кордоном. Позначення має бути корисним, бо відповідно до ст.5 Закону правова охорона надається знаку, що не суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі. Воно повинно певним чином індивідуалізовувати надійну конкурентоспроможність і стабільність попиту.

 Знак  повинен мати об'єктивне вираження,  яке дозволяє маркувати ним  випущені вироби й упаковку, використовувати  у технічній і супровідній  документації тощо без зниження  якості і зовнішнього вигляду  товару, тобто бути технологічним.  Нарешті позначення має відповідати  вимогам промислової естетики  і ергономіки, що включає благозвучність  у тому числі бути милозвучним і легковимовним. Лише сукупність зазначених вимог дає підставу визнати заявлене позначення як знак для товарів і послуг.

 Основні  функції знаків для товарів  і послуг — це індивідуалізація  вироблюваної продукції і надаваних  послуг, захист їхньої якості  та інших достоїнств від зазіхань, забезпечення стійкості попиту, захист інтересів сумлінних виробників, реклама виробів та послуг, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг в умовах ринкової економіки.

 Закон  чітко визначає, які позначення не можуть бути визнані знаками для товарів і послуг. Зокрема, не визнаються знаками позначення, які зображують державні герби, прапори та емблеми; офіційні назви держав; емблеми, скорочені або повні найменування міжнародних міжурядових організацій; офіційні контрольні, гарантійні та пробірні клейма, печатки; нагороди та інші відзнаки.

 Не визнаються  знаками також позначення, які  не мають розрізняльної здатності  або є тотожними або схожими  настільки, що їх можна сплутати  з іншими позначеннями.

 Не можуть бути визнані знаками позначення, які відтворюють: промислові зразки, права на які належать в Україні іншим особам; назви відомих в Україні творів науки, літератури і мистецтва або цитати і персонажів з них, твори мистецтва та їх фрагменти без згоди власників авторського права або їх правонаступників; прізвища, імена, псевдоніми та похідні від них, портрети і факсиміле відомих в Україні осіб без їх згоди.

 Право  на одержання свідоцтва на знак для товарів і послуг має будь-яка особа, об'єднання осіб або їх правонаступники. З цієї норми можна зробити кілька висновків: 1) заявником може бути будь-яка фізична чи юридична особа, як вітчизняна, так і зарубіжна; 2) заявником може бути об'єднання цих осіб; 3) це можуть бути правонаступники зазначених осіб; 4) заявником не є автор самого знаку для товарів і послуг. На цьому останньому висновку варто зупинитися більш детально. На відміну від інших об'єктів промислової власності автор позначення, заявленого як знак, не може бути суб'єктом права на нього. Підприємець чи підприємство можуть замовити або оголосити конкурс на виготовлення позначення і виплатити авторові позначення певну винагороду за його створення. Але автор позначення не бере участі в оформленні прав на це позначення. Право на знак визнається лише заявником, тобто за особою, на чиє замовлення цей знак було створено.

 Право  на одержання свідоцтва має заявник, заявка якого надійшла до Держпатенту раніше за іншу тотожну.

 Заявка  на одержання свідоцтва подається до Держпатенту України. За дорученням заявника заявка може бути подана через патентного повіреного або іншу довірену особу. Заявка має стосуватися лише одного знака.

 Заявка  складається українською мовою  і повинна містити: заяву про  реєстрацію знака; зображення  позначення, що заявляється; перелік товарів і послуг, для яких заявник просить зареєструвати знак, згрупованих за Міжнародною класифікацією товарів і послуг для реєстрації знаків.

 У заяві  про реєстрацію знака необхідно  вказати заявника та його адресу. Якщо заявник просить охорону  кольору чи поєднання кольорів  як розрізняльної ознаки свого  знака, то він зобов'язаний  заявити про це і вказати  в заявці колір чи поєднання кольорів, охорону яких він просить. У заявці мають бути кольорові зображення вказаного знака.

 Пріоритет знака для товарів і послуг визначається за датою надходження заявки до Держпатенту. Проте, слід пам'ятати, що заявник може просити визначити йому конвенційний пріоритет, право на який у заявника зберігається протягом шести місяців від дати подання першої заявки до патентного відомства держави — учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності. Пріоритет заявки може бути визначений також за датою відкриття виставки, на якій експонується знак.

 Заявка  на реєстрацію знака для товарів  і послуг підлягає експертизі за формальними ознаками, метою якої є перевірка відповідності матеріалів заявки вимогам Закону. Якщо виявиться, що заявка оформлена правильно і відповідає вимогам Закону (ст.7) Держпатент проводить експертизу заявки по суті. Метою експертизи заявки по суті є встановлення відповідності заявленого позначення умовам надання правової охорони.

 Правова  охорона знака для товарів  і послуг в Україні здійснюється  у формі свідоцтва. Строк дії свідоцтва становить 10 років від дати подання заявки до Держпатенту і може бути продовжений за клопотанням власника свідоцтва, поданим протягом останнього року його дії, щоразу ще на 10 років.

 Дія свідоцтва може бути припинена достроково в разі відмови власника від нього або несплати збору за продовження строку дії свідоцтва.

 Дія свідоцтва у цих випадках припиняється з першого дня періоду строку його дії, за який збір не сплачено.

 Дія свідоцтва може припинитися за рішенням суду чи арбітражного суду у зв'язку з перетворенням знака в позначення, що стало загальновживаним як позначення товарів і послуг певного виду після дати подання заявки.

 Якщо  за результатами експертизи заявки  по суті буде визначено, що  позначення відповідає умовам  надання правової охорони, Держпатент  надсилає заявнику рішення про реєстрацію знака. У противному разі заявнику надсилається рішення про відхилення заявки.

 Заявник  має право відкликати заявку  в будь-який час до дати одержання  ним рішення про реєстрацію знака.

 На підставі рішення про реєстрацію знака Держпатент публікує у своєму офіційному бюлетені визначені відомості про видачу свідоцтва. Одночасно з публікацією Держпатент здійснює державну реєстрацію знака. Протягом місяця Держпатент зобов'язаний видати особі, яка має право на одержання, свідоцтво про реєстрацію знака для товарів і послуг. Якщо право на одержання свідоцтва мають кілька осіб, їм видається одне свідоцтво.

 Свідоцтво на знак для товарів і послуг передусім засвідчує право власності особи,  яка одержала його. Свідоцтво надає його власникові виключне право користуватися і розпоряджатися знаком на свій розсуд.

 Використанням  знака визнається застосування  його на товарах і при наданні  послуг, для яких його зареєстровано,  на упаковці товарів, у рекламі,  друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, в проспектах, рахунках, на бланках та іншій документації, пов'язаній із запровадженням зазначених товарів і послуг у господарський оборот. Власник свідоцтва має право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання знака на підставі ліцензійного договору. Обов'язковою умовою в цьому договорі є те, що якість товарів і послуг, виготовлених чи наданих за ліцензійним договором, не повинна бути нижчою від якості товарів і послуг власника свідоцтва і що останній здійснюватиме контроль за виконанням цієї умови. Ліцензійні договори підлягають обов'язковій реєстрації у Держпатенті.