Автор: Пользователь скрыл имя, 04 Декабря 2014 в 23:08, курсовая работа
Аналіз наявної історико-педагогічної літератури і архівних документів свідчить, що теоретичні та організаційно-практичні засади вищої освіти в Україні ХІХ – на початку ХХ століття було закладено саме класичними університетами [28; с.99]. Створення перших вітчизняних університетів було обумовлено прогресивними змінами у соціально-економічному житті суспільства, розвитком продуктивних сил, зростаючою потребою у спеціалістах для різних галузей знань.
Ще за три роки до прийняття офіційного курсу коренізації, з постанови РНК УСРР від 21 вересня 1920 року «Про введення української мови в школах і радянських установах» викладачі ОІНО відважилися читати лекції українською мовою. А з осені 1923 року, після проголошення офіційного курсу на українізацію, розпочалося широке впровадження української мови в навчальному закладі [6;с.78].
Із зміною загальної форми управління системи вищої освіти одночасно в інститутах закріплювались позиції правлячої партії, проявом чого стало створення партійного осередку та введення посади політичного комісара. Вони формально несли відповідальність за стан навчального процесу, але фактично наглядали за політичною благонадійністю викладачів і студентів. Така організаційна структура та форма управління інституту зберігались до кінця 1929/30 навчального року.
З трансформацією мережі вищої школи відбувались зміни і в інституті штатних посад. Ще в 1919 р. згідно декрету РНК УСРР від 18 травня всі наукові ступені і звання були скасовані.
Протягом часу існування Інституту народної освіти його очолювали директори: Волков Роман Михайлович (1920—1922 рр.), Самулевич П.О. (1922—1925 рр.), Хайт І. О. (1925—1926 рр.), Внуков Т. М. (1926—1930 рр.) [17;с.145]
У 1922/23 навчальному році викладачі вищої школи були поділені на сім категорій двох рівнів.
В ОІНО замість колишніх посад (професор, доцент, приват-доцент) були введені нові — викладач (викладач-керівник, викладач спеціальних предметів, викладач основних предметів, викладач загальноосвітніх предметів) та керівник (керівник по спеціальним предметам, керівник по допоміжним предметам, керівник по основним предметам).
У 1925 р. відбулась чергова зміна: були введені штатні та позаштатні посади професорів та викладачів першої і другої груп. Особи, які були вибрані до числа штатних посад, затверджувались Центральною штатною комісією народного комісаріату освіти. Таким чином, у 1925 р. офіційно була повернута посада професора, а з 1 жовтня 1930 р. посада доцента [17;с.146].
Одночасно з реорганізацією всіх сфер академічного життя інституту почалась чистка викладацького складу, особливо представників дореволюційної інтелігенції, які активно виступили проти скасування автономії вищої школи. Влітку 1922 р. розпочалась компанія по підготовці до вислання за кордон опозиційно налаштованих вчених. Поштовхом до цих дій стала постанова ВУЦВК "Про адміністративне вислання". Внаслідок цього на початку 1922/23 навчального року з педагогічного штату ОІНО були звільнені та вислані за кордон п’ять викладачів.
Проведенням таких "профілактичних" дій по "перевихованню" нелояльно налаштованої частини професури радянська влада не обмежилась: в суспільстві поширювалася система морально-ідеологічного терору. У вересні-жовтні 1922 р. політкомісар ОІНО М. А. Айзенберг повідомляв: "Настрій професури чисто діловий, є неухильне прагнення вести заняття нормальними темпами і чогось антирадянського неможливо замітити. Професори та інші викладачі з усіх сил стараються, щоб не бути звинуваченими в саботажі…" [19;с.172].
У такій ситуації велика кількість вчених ОІНО самі звільнялись з роботи та залишали Одесу, а науково-педагогічну діяльність продовжували в академічних установах інших міст: в Петрограді з 1923 р. — Ю. Г. Оксман,Б. М. Ляпунов (згодом дійсний член АН СРСР), І. М. Троцький; в Москві з 1923 р. Г. І. Лур’є, А. М. Макаров, К. Б. Бархін; в Мінську з 1925 р. П. О. Бузук. У 1927 р. з Одеси поїхав А. Г. Готалов-Готліб, який викладав в інститутах педагогіки у Москві, Харкові, Києві. Після трьохрічного перебування в Одесі 1928 р. до Ленінграду виїхав К. О. Копержинський, а в 1930 р. до того ж міста переїхав С. Л. Рубінштейн. Того ж року на повну академічну пенсію вийшли В. Ф. Лазурський та О. І. Томсон. А останній рік існування ОІНО взагалі став роком знищення професорів "старої школи". 1 січня 1930 р. від читання курсів по всіх факультетах було звільнено професора М. І. Мандеса, а з 14 травня того ж року з посади професора звільнили Б. В. Варнеке. Всі ці видатні вчені до викладацької діяльності у вищій школі Одеси (крім Б. В. Варнеке, А. Г. Готалова-Готліба, В. Ф. Лазурського) більше не поверталися [19;с.172]
Важливу роль у вдосконаленні історичної освіти відігравав М. Є. Слабченко, з особистої ініціативи якого в 1922 р. до предметів історичного профілю було внесено курс "Історії України" з проведенням практичних занять. Він неодноразово на засіданнях предметних та факультетських комісій виступав з пропозиціями щодо удосконалення системи контролю знань з метою проведення останньої у відповідність зі станом викладання історичних предметів та доцільності збільшення об’єму навчального матеріалу, яким повинні володіти студенти [18;с.179].
Нові викладачі, більшість з яких не мали фахової освіти (деякі з них взагалі не мали вищої освіти та викладацького досвіду), залучались до читання лекцій саме через те, що перебували в лавах партії. Наприклад, К. К. Гойер і Л. Г. Стрижак мали середню педагогічну освіту. Л. О. Піпер закінчив Ленінградський інститут інженерних шляхів та один курс Інституту червоної професури, а М. Л. Ципіс отримав освіту у Московському комерційному університеті. Вищий навчальний заклад радянської влади того часу — комуністичний університет закінчив А. Ф. Єрусалимський [19;с.175].
Зі всього складу викладачів гуманітарного профілю (майже сто осіб), приблизно третина викладали предмети, що включали марксистсько-ленінську теорію: історію класової боротьби, історію партії та ін.
Враховуюче все вищесказане, ми доходимо висновків, що більшовицька боротьба проти «імперіалістичної інтервенції» сприяла зниженню загального рівня наукової підготовки, освіченості професорсько-викладацького складу та відвертій заполітизованості навчального процесу.
РОЗДІЛ ІІІ. МИКОЛАЇВСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАРОДНОЇ ОСВІТИ як результат соціалістичного будівництва в області
3.1. Реорганізація Миколаївського учительського інституту в Інститут народної освіти. Діяльність В.М. Фідровського.
Початок 20-х років ХХ століття ознаменувався політикою більшовицького уряду реорганізації імперських навчальних закладів у заклади народної освіти, зокрема у сфері вищої освіти. Така специфіка реформування була викликана перш за все нестачею педагогічних кадрів та неосвіченістю населення.
Проблема освіченості народу також тісно пов’язана з таким фактором формування модерної нації як урбанізація. Щоб бути міським жителем, потрібно мати відповідний рівень грамотності. Життя на селі у той час не потребувало щоденного застосування на практиці навіть елементарної грамотності. Весь необхідний досвід передавався від покоління до покоління усно. Жителі сільської місцевості мали вищий рівень неграмотності. Етнічні українці мешкали переважно в селі. Такою була картина в 1920-1930-х роках.
Низький рівень урбанізації корінного етносу визначав і його вплив на суспільно-політичне життя [30;с.55]
Одним з найскладніших завдань початкового періоду культурної революції була перебудова системи народної освіти.
У Миколаєві 1920-1921 н.р. розпочався не тільки з реорганізації всіх існуючих загальноосвітніх навчальних закладів в єдині семирічні трудові школи [14;с.36], але й трансформації вищих навчальних закладів. Так, у червні 1920 року було прийнято рішення про перетворення Миколаївського учительського інституту в Миколаївський інститут народної освіти. Як вже нами було зазначено, в 1920 році всі вищі навчальні заклади було перетворено на інститути народної освіти, університетську освіту було відновлено лише у 1933 році.
Після адміністративної реформи і утворення Миколаївської губернії постало питання про злиття Миколаївського і Херсонського учительських інститутів у великий центр підготовки викладацьких кадрів для Півдня України. Пріоритет було надано Миколаєву. Однак під тиском громадськості обидва вузи залишилися на своїх місцях. Оскільки до 1921 року Миколаївський учительський інститут, відкритий 1913 року майже не працював (загадаймо той факт, що у 1916 році інститут випустив всього 22 вчителі; через відстрочку до армії у 1917/1918 роках з 80 поданих заяв, на навчання набрали 27 студентів) то в ході дискусії рішення про направлення сюди В.М. Фідровського з метою формування кадрового корпусу. В.М. Фідровський активно включився не лише в цю роботу, але і в налагодження навчального і виховного процесу в Миколаївській радпартшколі, що готувала кадри партійних, радянських,комсомольських, кооперативних, жінвідділівських та політпросвітницьких працівників [34;с.121].
Закономірно, що у 1921 році ректором МІНО було призначено В.М. Фідровського. На цій посаді він працював до 1929 року.
Очолила Інститут Рада, що складалась із відповідальних працівників закладу, представників місцевого Губернського відділу народної освіти та студентів. До її компетенції належали питання навчальної, адміністративної та господарської діяльності.
Значною подією в історії розвитку МІНО стало видання у 1926 році краєзнавчого збірника «Миколаївщина», що продовжив найкращі традиції миколаївських краєзнавців, і насамперед Г.М. Ге. Новий збірник привернув увагу громадськості. Книга була поширена протягом 1-2 місяців. У 1927-1930 роках під редакцією В.М. Фідровського вийшли дві книги наукових записок, де було опубліковано немало статей краєзнавчого напряму [34;с.121].
Аналізуючи діяльність В.М. Фідровського, слід зазначити, що він виконував обов’язки члена Миколаївського окружкому КП(б)У, члена Методбюро Окрмедкому, вів заняття в радпартшколі, працював у дитбюро, в Агітпропі, завідував секцією наукових робіт у Наросвіті, а потім ще очолив Миколаївське відділення Одеського губернського бюро Істпарту. В.М. Фідровський був редактором двох видань Істпарту «Страницы борьбы. Сборник материалов по истории революционного движения в Николаеве» (1923р.), «1905 год на Николаевщине. Хроника, статьи и материаллы по истории революции 1905 года на Николаевщине» (1925 р.), «Октябрь на Николаевщине. Очерк по истории революции 1917-1920 гг. на Николаевщине», написаних по гарячих слідах цих подій. Вони містять багато цінного фактичного матеріалу, що не втратили свого значення до сьогодення. Накопичення матеріальної бази, інших цінних реліквій дало можливість відкрити при Істпарті музей революції, де було зосереджено 2500 експонатів.
1929 року Василя
Михайловича перевели на
Таким чином, в надзвичайно умовах 1920-х років (голод, морози, нестача палива, епідемії тифу) Миколаївський інститут народної освіти не тільки не припинив своєї діяльності, але і розширив матеріальну базу. Робота по його будівництву як провідного центру підготовку учительських кадрів для Миколаївського регіону, налагодження його діяльності, накопичення педагогічного досвіду проводилася радянською владою із активним залученням громадських організації під керівництвом партійних органів та організацій на місцях. Прикладом цього служить плідна діяльність першого ректора МІНО В.М. Фідровського, що не тільки відродив підготовку вчителів в краї, але і займався активною партійною роботою та видавничою діяльністю.
3.2. Роль Миколаївського інституту народної освіти у підготовці учительських кадрів на Миколаївщині. Організація навчального процесу.
Для України 20-ті роки минулого століття були своєрідним відлунням 1917–1920 рр., коли існувала українська національна держава. XX століття, що характеризується справжнім національним піднесенням, має багато аналогів із сучасним етапом розвитку суспільства й освіти, як соціального феномену.
Цільовим призначенням Миколаївського інституту народної освіти була підготовка вчителів для загальноосвітніх і професійних шкіл, працівників бібліотек, дитячих позашкільних установ. Новостворений факультет соціального виховання готував кваліфікованих педагогів-колективістів, організаторів дитячого колективу [23;157].
Реформа, яка відбулася у 1920 pоці, полягала не лише в перейменуванні назви навчального закладу. Були злиті воєдино всі відділення у факультет соціального виховання, до складу якого входили відділення соціально-економічне, мови та літератури, фізико-математичне та хіміко-біологічне. Тут готували учительські кадри для трудових шкіл, переважно їх старшого концентру (5-7 класів) [16;253].
Для ІНО встановлювався 4–річний термін навчання. Майбутні педагоги вивчали ряд обов’язкових предметів, насамперед, ідеологічного спрямування: теорія держави і радянська Конституція, історичний матеріалізм, історія класової боротьби, а також історію культури та педагогіки. Паралельно відбувалось викладання спеціальних предметів у відповідності зі створеними відділеннями. Невід’ємною частиною навчального процесу мала стати практика, яку студенти відбували у дошкільних і позашкільних установах, школах різних типів.
Позитивну роль у підготовці вчительських кадрів відіграли робітничі факультети, що забезпечували вступ робітників та селян до педагогічних навчальних закладів. Перший робітничий факультет був відкритий 1920 року при Ніжинському історико-філологічному інституті [23;с.102].
Професор В.М. Фідровський прагнув надати всіляку допомогу і підтримку робітничо-селянській молоді. З його ініціативи при інституті також було відкрите підготовче відділення – робітфак. До середини 1920-х років робітфаки працювали при всіх інститутах республіки, але через погане матеріальне забезпечення в ІНО та нестачу кваліфікованих кадрів, Народний комісаріат освіти вирішив деякі з них скоротити.
Миколаївський інститут народної освіти був піонером в налагодженні системи підвищення кваліфікації педагогічних кадрів. У ІНО було відкрито заочне відділення з підготовки вчителів, що не мали закінченої вищої освіти. Важливим напрямом роботи ІНО стала участь у ліквідації на писемності серед дорослого населення міста і краю. Газета «Красный Николаев» у 1927 році відзначала, що інститут народної освіти на чолі з ректором В.М. Фідровським перетворився на установу, що має величезне культурне та виховне значення для міста. При ньому відкрилися недільний та антирелігійний університети. Наступним етапом в діяльності МІНО стало впровадження нових організаційних форм і методів підготовки вчительських кадрів (1921–1928 рр.) [34; с.121]. Влітку 1922 р. відбулася Перша Всеукраїнська нарада з питань освіти. А 22 листопада 1922 р. уряд прийняв постанову „Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту” і встановив структуру, мету, систему народної освіти в Україні. На підставі вказаного кодексу в 1923 р. у вищих закладах освіти були створені предметні комісії, куди входили викладачі і студенти. Їх завданням була підготовка навчальних планів, нових методик навчання. При ректораті працювало бюро, а при ньому комісія для здійснення контролю за дисципліною. Всі заклади вищої освіти працювали на основі тимчасового положення, яке передбачало три форми контролю: поточний – перевірка відвідування, періодичний – заліки з обов’язкового мінімуму знань, та індивідуальний (контроль здійснювався контрольно-методичною комісією). Основними формами занять були лекції, практичні заняття, практикуми [17;с.67].