Вища школа в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ століття: проблема ліквідації університетської освіти

 

 

ВСТУП

 

Кожна історична доба, кожне суспільство характеризується певним рівнем розвитку освіти. У свою чергу освіта була й залишається тією сферою, де зміни відбуваються найдовше, але вплив її змістового наповнення визначає сферу цінностей, духовності, свідомості та моралі як запоруки майбутнього розвитку нації.

Аналіз наявної історико-педагогічної літератури і архівних документів свідчить, що теоретичні та організаційно-практичні засади вищої освіти в Україні ХІХ – на початку  ХХ століття було закладено саме класичними університетами [28; с.99]. Створення перших вітчизняних університетів було обумовлено прогресивними змінами у соціально-економічному житті суспільства, розвитком продуктивних сил, зростаючою потребою у спеціалістах для різних галузей знань.

Освітній процес завжди буде відігравати провідну роль у духовному та матеріальному буття нації. Тому питання реформування освіти залишається важливим і ХХІ столітті, оскільки це основа життєдіяльності і стратегічного розкриття потенціалу нації.

Актуальність даної роботи заключається в тому, що сьогодні беззаперечною ознакою розвитку людства є глобалізацій ні та інтеграційні тенденції, які охопили всі без винятку сфери життя. У зв’язку з цим є закономірною характеристикою ХХІ століття пошук універсальної моделі розвитку суспільства, що гармонійно поєднуватиме знання та високоефективні технології, традиції та новації, національні особливості та глобальні тенденції.

Для того щоб стати повноцінним учасником глобальної політики, економіки та культури, необхідно підтримувати та розвивати людський потенціал як визначний фактор розвитку будь-якої країни. Історія засвідчує, що педагогічна  освіта виступає в цьому процесі не лише чинником суспільного прогресу, а й розглядається як один з найпотужніших важелів людства.

Звичайно, не можна обійти увагою вивчення освітніх процесів на місцевому рівні та важливість використання у дослідженні краєзнавчого матеріалу. Вивчення історії розвитку педагогічної освіти на Миколаївщині в останні роки стало пріоритетом адміністрації області, а також окремих закладів освіти. Тому проблема становлення інститутів народної освіти в Миколаєві, Одесі та Херсоні, по мірі зростання інтересу до регіональної освітньої тематики, набуває гостроти.

Варто також зазначити, що історія освіченості українського народу потребує в наш час переосмислення. Актуальним завданням сучасної історичної науки постає дослідження питання націотворення та особливостей розвитку освітньої сфери в руслі європейського історичного процесу, оскільки формування української модерної нації в 1920-х роках було складовою частиною аналогічних процесів у інших країнах Європи.

Метою дослідження є вивчення історії становлення інститутів народної освіти в містах Миколаєві, Одесі та Херсоні в 20-х роках ХХ століття, а також проаналізувати формування номенклатури відділів народної освіти в умовах адміністративно-територіальних реформ 20-30-х років ХХ століття.

Для реалізації мети дослідження були визначені наступні завдання:

• Вивчити історію становлення інститутів народної освіти на Півдні України;
• Проаналізувати історіографію із зазначеної тематики;
• Виявити загальні риси й особливості підготовки педагогічних кадрів в інститутах;
• Проаналізувати формування номенклатури керівних органів народної освіти після адміністративної реформи 1930-х років.

Об’єктом дослідження є розвиток органів народної освіти на Півдні України в 20-30-х роках ХХ століття.

Предметом дослідження є Миколаївський, Одеський та Херсонський інститути народної освіти та їх роль у будівництві вищої освіти на Півдні України.

Загальна методологія курсової роботи включає в себе загальні принципи наукової логіки й об’єктивності, пріоритету емпіричних даних, конкретної істини та діалектики, які передбачають об’єктивний аналіз подій та явищ на основі науково–критичної інтерпретації різноманітних джерел, а також на використанні системного, емпірико–аналітичного й проблемного підходів та методу критичного раціоналізму.

У процесі роботи використані загальнонаукові методи синтезу, розвитку знань, аналізу, а також ретроспективний, проблемний та інші спеціальні методи юридичного дослідження.

Стан розробки теми та її джерельна база. Неоднозначність історіографічного процесу, який набув розвитку із розпадом СРСР, свідчить про пошук пріоритетів історичних досліджень, напрацювання нових методологічних основ пізнання, про його рівень та глибину. Сучасна українська історіографія характеризується високим рівнем наукового інтересу до питань розвитку масової освіти в 1920-х роках, зважаючи на те, що тривалий час сторінки історії цього періоду замовчувалися. Тут можна назвати праці Л. Вовк [10] та В. Гололобова [13], в яких увага зосередження на розвитку освіти дорослих у 1920-х роках.

Питання реформування освіти в перші десятиліття ХХ століття розглядають у дослідженнях Т. Антонюк [4; с.90-97], В.Борисов [6; с.76-79], М. Марчук [25], М. Кузьменко[17;66-80], М. Виговський [8;28-34] та інші.

Звичайно, не можна оминути увагою таку фундаментальну працю як «Розвиток народної освіти у 20-90-і роки ХХ ст.», де опублікували свої найкращі доробки викладачі нині Миколаївського національного університету імені В.О. Сухомлинського, що на початку 20-х років був Миколаївським інститутом народної освіти.

Хронологічні рамки дослідження знаходяться в рамках 1920-1930-х років ХХ ст., тобто періоду активного розвитку органів народної освіти, а, відповідно, й існування Миколаївського, Одеського та Херсонського інститутів народної освіти.

Регіональні рамки роботи охоплюють територію сучасних південних областей України та їх обласних центрів – Миколаєва, Одеси, Херсона.

Практичне значення. Викладені у роботі положення можуть бути використані при підготовці викладачами та студентами до лекційних та семінарських занять з курсів «Історія України», «Історія педагогіки», студентами гуманітарних факультетів та інститутів, учнями загальноосвітніх шкіл та гімназій в навчальних цілях.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох основних розділів, восьми підрозділів, висновків, списку використаної літератури Основний текст роботи розміщується 38 сторінках.

 

РОЗДІЛ І. ПРОБЛЕМА СТАНОВЛЕННЯ органів народної освіти В УКРАЇНІ У 1920-1930 ті рр.

1. Вища школа в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ століття: проблема ліквідації університетської освіти.

 

Як зазначають дослідники, початок ХХ століття в історії українського, як і інших народів Європи, став «добою кризи старого режиму та переходу до нової […] епохи» [28;с.99]. ЇЇ визначальною тенденцією стали процеси модернізації, що поступово охоплювали всі сфери соціально-економічного, політичного і духовного життя. Особливе значення для суспільного розвитку українських земель мало те, що в той час на авансцену політичних та культурних змін у Східній Європі вийшла інтелігенція, котра стала генератором нових ідей.

Зміни в соціально-економічному та суспільно-політичному житті України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. об’єктивно зумовили невідкладність реформування вищої школи. Швидкі темпи розвитку виробництва й народного господарства вимагали високоосвічених робітників із новим складом мислення [31; с.262]. Вища школа, покликана забезпечити країну кваліфікованими фахівцями, не відповідала новим історичним умовам, економічному й духовному розвитку суспільства. В основу її організації було закладено принцип становості, суворої регламентації навчального процесу та внутрішнього життя вищого навчального закладу, залишкове фінансування й бюрократизація управління. 

Недостатньою була й кількість вищих навчальних закладів. У досліджуваний період на території України функціонували три університети: Харківський (1804), Університет св. Володимира (1834), Новоросійський (1865) (згідно з переписом 1880 р. частка університетів на території України становила 38 % від їх загальної кількості по всій Російській імперії). Існувало три технічних вузи – Київський політехнічний інститут, Харківський технологічний інститут, гірничий інститут у Катеринославі), Київський та Харківський комерційні вузи, консерваторії у Києві та Одесі [23; с. 6].

Усвідомлюючи невідкладність реформування системи вищої освіти, науково-педагогічна громадськість активно включилась у пошуки виходу з ситуації, що склалася. Численні дискусії на шпальтах вітчизняних газет та журналів кінця ХІХ – початку ХХ ст. щодо системи управління вищою школою, її організації, демонстрували розуміння необхідності утвердження автономних засад діяльності вищих навчальних закладів (незалежний від уряду управлінський апарат, виборність керівного складу, система колегіального самоврядування, визнання за радою професорів статусу вищого органу самоврядування тощо). З огляду на посилення децентриських позицій щодо управління вищою школою з боку громадськості, уряд змушений був піти на деякі поступки. Так, на рівні Міністерства народної освіти у період 1899-1904 рр. діяли комісії з реорганізації вищої освіти під головуванням міністрів народної освіти – М.П.Боголєпова (1889), П.С.Вановського (1901-1902), Г.Е.Зенгера (1902-1904), робота яких, на жаль, не призвела до вагомих зрушень [12; с. 113-114].

Намічена тенденція професіоналізації вищої школи на початку ХХ ст. загострила проблеми спеціальної освіти. Особливої ваги набуло питання оптимізації вищої педагогічної освіти, яка до 1905 року була сконцентрована переважно в університетах (на історико-філологічному та фізико-математичному факультетах).

Розбудова вищої школи на початку становлення радянської влади в Україні проводилася за зразком професійно-технічних навчальних закладів. Вважалося, що старі університети були відірвані від життя, оскільки вони давали своїм вихованцям обґрунтовані теоретичні знання, але не забезпечували оволодіння конкретними фаховими навичками. На думку керівників освіти того часу, університети практично не готували фахівців визначеного, явно окресленого профілю. Виняток складали лише студенти медичних та юридичних факультетів. Особливій критиці піддавалася система підготовки спеціалістів на історико-філологічному і фізико-математичному факультетах. Випускники цих факультетів направлялися на роботу викладачами загальноосвітніх шкіл, ремісничих училищ і технікумів [17; с.67].

Необхідність створення педагогічних факультетів в університетах диктувалася потребами народної освіти, підвищенням якості підготовки вчителів. Передбачалося, що у процесі реорганізації університетів вдасться визначити профіль випускників, розробити нові навчальні плани і програми, ввести суспільні дисципліни, підготувати нові професорсько-педагогічні кадри.

Проте, реформа в українських університетах пішла по-іншому. Ліквідуючи все негативне, що було в університетах, Комісаріат народної освіти України став на позиції ліквідації, власне, університетів.

У 1920 році Наркомосвіти України ліквідував університети в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та Сімферополі. Розпочався етап військово-комуністичного стилю керівництва вищою освітою. Прямими спадкоємцями ліквідованих університетів стали самостійні медичні та юридичні інститути, а також тимчасові вищі педагогічні курси, створені на базі історико-філологічних і фізико-математичних факультетів [28;108].

Студенти фізико-математичних факультетів, які виявили нахил до технічних дисциплін, переходили у відповідні групи спеціальних індустріально-технічних інститутів.

Тимчасові вищі педагогічні курси виявилися нежиттєздатними. Спроба надати «теоретичним», відірваним від життя факультетам педагогічний профіль не отримала підтримки ані серед професорів, ані серед студентів.

На базі університетських факультетів утворювалися інститути: фізико-математичних і гуманітарно-суспільних наук. Виникали нові вищі навчальні заклади – Академія теоретичних знань, яка складалася із інститутів суспільних і фізико-математичних наук [4;с.95].

У 1921 р. Наркомосвіти УРСР на основі старих університетів розпочав створення Інститутів народної освіти.

Отже, на підставі аналізу різноманітних джерел, документальних видань, історико-педагогічних праць маємо можливість узагальнити сутність та провідні тенденції розвитку педагогічної освіти в Україні на початку ХХ ст.: 1. стратегічні завдання і напрями вітчизняної педагогічної освіти визначалися суспільним вектором урядових реформ у цій сфері; 2. реформування сфери освіти проводилось крізь призму професіоналізації вищої школи; 3. курс на розширення мережі закладів народної освіти; 4. забезпечення спеціальної педагогічної освіти через оволодіння фаховими навичками, на відміну від попереднього періоду, коли підготовка вчителів для загальноосвітніх навчальних закладів проводилась через університетські педкурси; 4. посилення загально педагогічної підготовки вчителів суспільних та фізико-математичних наук.

Інститути народної освіти, створені комуністичною владою, продовжили історичні традиції вітчизняної педагогічної школи, започатковані імперськими університетами, виробивши її організаційні моделі.

 

2. Формування номенклатури відділів народної освіти в умовах адміністративної реформи початку 1930-х років.

 

На початку 30-х років ХХ ст.. відбулося декілька адміністративно-територіальних реформ, які зруйнували дореволюційний устрій країни та запровадили нову систему поділу. До початку 30-х років в УСРР існували округи та райони, але здійснення масової колективізації та індустріалізації, тобто більшовицької модернізації соціально-економічних відносин, зумовили чергову модернізацію адміністративної карти республіки [30;с.12].