Вища школа в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ століття: проблема ліквідації університетської освіти

Важливо з’ясувати, яким чином така модернізація вплинула на формування номенклатури керівних кадрів народної освіти, зокрема – особливостей реорганізації середньої ланки освіти – обласних та районних відділів, функції, соціальне походження, партійність, національний склад та досвід роботи номенклатурних працівників. Такий аналіз сприятиме кращому осмисленню формування системи народної освіти на теренах України [8; с.30].

Реорганізація Наркомосу УСРР розпочалася влітку 1930-го року, тому що М. Скрипник погодився з ідеєю про формування єдиної системи освіти в СРСР, а з іншого боку, в діяльності установи знайшли «ідеологічні прориви». У віданні Наркомосу України тоді перебувало: 21 науково-дослідний інститут, 85 науково-дослідних кафедр,  19 музеїв, 35 наукових товариств, 6 наукових бібліотек, науково-дослідні станції, система освіти – вища, середня і загальна [1;с.73].

Штати районних виконавчих комітетів УСРР було встановлено за постановами Президії ВУЦВК від 23 серпня та 27 вересня 1930 р., тобто після ліквідації округ та запровадження двоступеневої системи підпорядкування – район – центр. Райони поділили на три категорії, враховуючи населення, економічний розвиток та концентрацію установ, відтак встановили і кількість посад.

«Неукомплектованість» керівними кадрами народної освіти, наприклад, у Одеській області, за даними відділу кадрів ВУЦВК становила 13%, і для забезпечення районних відділів народної освіти, сюди було спрямовано 51 номенклатурного працівника [8;с.31].

Керівниками відділів народної освіти були переважно чоловіки, а основу соціальної групи складали «службовці», тобто інтелігенція. Половина завідувачів мали стаж роботи від одного до трьох років, але на різних посадах або просто в навчальних закладах. Більше п’яти років працювало від 5 до 9%, але в південних областях ця категорія була відсутня. Більшість з’явилася після процесу Спілки Визволення України, тому що до одного року стажу мали до 35% номенклатури. Чистка освітніх закладів та кадрового складу, а також політичні репресії фактично усунули з районних відділів освіти співробітників, які почали працювати у 1920-х роках. Керівна районна верхівка була оновлена на 90%, обласна – на 100% [8;с.32].

Партійний і посадовий стаж суттєво відрізнялися. Завідувачі райвідділами освіти вступали до КП(б)У, але лише 9% з них мали стаж роботи більше п’яти років. Така ситуація у відділах народної освіти спостерігалася в кожній області, тобто номенклатуру, яка працювала у 1920-х було усунуто з посад.

Номенклатура райвиконкомів Одещини, за винятком секретарів Районних виконавчих комітетів (93,9%), відділів постачання (99%) та освіти (91%) на сто відсотків була чоловічою. Для підтвердження викладеної думки, назвемо хоча б керівників трьох керівників інститутів народної освіти: Одеського – перший ректор О.Я. Шпаков, Миколаївського – перший ректор В.М. Фідровський, Херсонського – перший ректор К.Ю. Гревізірський [27;.112].

За партійним складом у 1925-1931 роках членами комуністичної партії стали 65% номенклатурних працівників. За соціальним походженням номенклатурна карта Одещини складалася на 50% із робітників, 34% - селян, 15,2% - службовців. Національний склад: 545 – українці, 17,4 – росіяни, 6% - євреї, решта – інші національності [8;с.32].

Організаційну структуру становили: методична група, група соціального виховання, планова статистична група, група масової комуністичної освіти, група кадрів, група в справах науки, група мистецтва, група літ контролю, таємна частина, група перевірки виконання, національна група, секретаріат. Методист установ профосвіти, соцвиху та шкіл комуністичної освіти був центральною фігурою, якому підпорядковувались інспектори та інструктори-методисти секторів соцвиху та комо світи. До сектору кадрів належала посада референта обліку й розподілу кадрів райвно. Проблемами науки переймався уповноважений НКО УСРР в справах науки, який очолював і відповідний відділ облвно. [8;с.33]

Розглядаючи складну систему керівництво органами народної освіти, слід зауважити, що створювалася вона в той час, коли України продовжувала боротися  з не писемністю населення, особливо сільського. Ще у 1921 році, коли Україна отримала статус окремої республіки в складі СРСР, а значна частина її території входила до складу ще трьох держав – Польщі, Румунії, Чехословаччини, кількість неписьменного населення на етнічних український територіях складала понад 55% [30;с.15].

За даними перепису населення 1926 року проблема неписьменності мала національний характер, тобто найменший відсоток неосвіченого населення був серед німецьких жителів України, а найвищий – серед українців.

Отже, в умовах адміністративного реформування, номенклатура органів народної освіти зростала в геометричній прогресії, хоча не можна оминути увагою «недосвіченість» багатьох кадрів. Така політика диктувалася радянським керівництвом та зумовлювалася необхідністю розширення мережі освітніх закладів.

РОЗДІЛ ІІ. ОДЕСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАРОДНОЇ ОСВІТИ: ТРАНСФОРМАЦІЯ ІМПЕРАТОРСЬКОГО НОВОРОСІЙСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

2.1. Становлення та організаційна структура Одеського інституту народної освіти.

Аналізуючи державно-політичні події в Україні, які складися в результаті революційних процесів 1917 року в Росії, варто зазначити, що політичні партії і суспільні організації, а затим і органи державної влади і управління, що виникли на українських землях в пореволюційний час, значну роль відводили проблемам освіти і системі керування діяльністю освітньо-виховних органів і закладів держави. в перетворенні суспільства.

«Жодна влада в Україні не може утриматись без національної основи, а ця основа визначається в рідній школі». Так на початку 1918 р. Всеукраїнський з’їзд вчителів визначив роль і місце системи народної освіти [50;с.50].

Із встановленням у 1920 р. радянської влади в Україні почалася докорінна перебудова існуючої системи вищої освіти. Новий уряд втілив в життя національну концепцію освіти, за якої вища школа зазнала радикальних структурних змін. Навесні 1920 р. університети були закриті. Їх спадкоємцями стали Інститути народної освіти.

Історія інститутів народної освіти 20-х років вже стала предметом спеціальних досліджень в сучасній вітчизняній історіографії. В працях нової історіографічної епохи, безумовно, враховано позитивний дослідницький досвід попередніх часів. Однак ще велика кількість питань цього своєрідного вищого навчального закладу, який відображав специфіку пошуків у розвитку народної освіти в Україні, потребує подальшого накопичення емпіричної бази та розуміння як самого процесу радикальних перетворень, так і його наслідків.

У 1920 р. було розформовано Новоросійський університет, і на його базі було утворено кілька інститутів, у числі яких і Гуманітарно-суспільний інститут. 21 червня 1920 року цей інститут за наказом відділу вищих навчальних закладів м. Одеси, для забезпечення вчителями усіх типів шкіл, з метою підготовки більшої кількості кваліфікованих робітників різних фахів, разом з Вищими жіночими курсами та Українським вчительським інститутом було об'єднано в Інститут народної освіти () [20;с.195].

Базовими закладами для організації нового інституту стали Український учительський інститут ім. І. Я. Франка, Український фребелівський інститут, Єврейські фребелівські курси, на основі яких в першому навчальному році за національним принципом й почали діяти три відділення (українське, російське, єврейське). Структуру ОІНО склали чотири факультети: дошкільний, шкільних вчителів 1-го і 2-го ступеню та позашкільний [20;с.195]

В середині навчального року структура вищої школи Одеси, як і вся система вищої освіти УСРР, була змінена. З грудня 1920 р. керівництво вищою спеціальною освітою, здійснював Головний комітет професійно-технічної та спеціально-наукової освіти (Головпрофос), на чолі із заступником наркома освіти  Я. П. Ряппо, який до цього був завідувачем Одеського губернського відділу народної освіти (Губнарос). Від 1 лютого 1921 р. в Одесі почав працювати новий виконавчий орган —Губпрофос (голова В. П. Потьомкін), який змінив форму управління ОІНО відповідно з "Тимчасовим положенням про вищі навчальні заклади України" [20;198].

Цими реформами було повністю ліквідовано автономію вищої школи та створено нову систему управління: на чолі закладу стояло правління у складі ректора, двох проректорів, деканів факультетів, представників від студентів, громадських організацій, органів місцевого управління освіти. Подібна форма управління складалась і на факультетах.

Восени 1921 р. відбулась чергова реорганізація вищої школи Одеси. До складу ОІНО були приєднані Одеський фізико-математичний інститут (ОФМІ) та чотири з шести відділення Одеського гуманітарно-суспільного інституту (ОГСІ) разом із навчально-допоміжними закладами (кабінетами, бібліотеками, музеями). Існуючі до реорганізації в ОІНО структурні підрозділи склали факультет соціального виховання (ФСВ) та було створено новий — факультет політичної освіти. На базі приєднаних інститутів було створено новий факультет — професійної освіти (ФПО) із шістьма відділами, які зберігали риси структурної форми, започаткованої в реорганізованих закладах: ідейно-літературний, соціально-історичний, германо-романський, мови й літератури в ОГСІ та біологічний і математичний в ОФМІ [21;с.140].

Кількість професорсько-викладацького складу в порівнянні з минулим роком зросла з 67 до 187 осіб.

З реорганізацією системи вищої освіти змін зазнала й кафедральна система. Протягом 20-х рр. поняття "кафедра" використовувалося у вузькому сенсі — одна професорська посада, яка забезпечувала ведення самостійного курсу лекцій. За радянських часів в українську вищу школу кафедральна система була повернена тільки на початку 1930/31 навчального року [21;с.142].

22 серпня 1922 р. до складу ОІНО було приєднано Одеський археологічний інститут, де на факультеті політичної освіти стали діяти два його відділення — музейно-архівно-бібліотечне та лекторське. Так сталося, що 22 грудня 1922 р. факультет політосвіти було ліквідовано, а студентам надана можливість закінчити освіту за спеціальностями археології та архівознавства впродовж одного триместру.

Починаючи з 1923/24 навчального року на підставі "Кодексу законів про народну освіту" (1923 р.) функції підготовки педагогічних кадрів, навчальних планів і програм, нових методів викладання, форм обліку навчання і знань студентів, питання педагогічної практики були передані предметним комісіям [22;с.1].

В ОІНО створені чотири предметні комісії, питання розробки програм та навчальних планів гуманітарних курсів входили до компетенції комісії суспільних наук, яка була організована на основі комплектування споріднених дисциплін. В 1925/26 академічному році для розгляду всіх питань стосовно дисциплін гуманітарного профілю у складі громадознавчої комісії була створена соціально-економічна секція (голова К. П. Добролюбський).

Протягом всього часу існування до її складу входило понад двадцять викладачів, які читали лекції з економічної географії, політекономії, економічної політики, історії України, історії Росії, історії нових часів, історії старого світу, історії середньовіччя, історії класової боротьби, історії мистецтва, історичного матеріалізму та професійного руху [22; с.2].

Після закриття Новоросійського університету — до 1920 р. провідного вищого навчального закладу міста, дослідницька робота його вчених була відокремлена від навчальної та переведена до новостворених науково-дослідних установ. Організаційна форма нових установ, що виникали не обов’язково при вищій школі, була різноманітна — товариства, комісії, науково-дослідні кафедри (НДК) з секціями та підсекціями. Вчені згуртували свою діяльність в різних наукових установах, як місцевих та центральних (дванадцять викладачів-гуманітаріїв ОІНО в різні роки безпосередньо працювали в структурних підрозділах ВУАН).

Отже, з переходом Країни Рад до реконструктивного періоду розвитку народного господарства посилилася увага партії до створення закладів народної освіти і підготовки педагогічних кадрів.Та поруч з тим, зусилля партії, спрямовані на становлення та розвиток вищих навчальних закладів, удосконалення номенклатури спеціальностей сприяли тому, що традиції Новоросійського університету було знищено та замінено на більшовицькі.

2.2. Організація навчально-виховного процесу на базі Одеського інституту народної освіти. Формування нового професорсько-викладацького складу.

Відповідно до урядових схем загального реформування системи вищої освіти структура ОІНО неодноразово зазнавала змін. Організація навчального процесу ускладнювалася гострою нестачею викладацького персоналу, особливо професорів, чия кількість суттєво скоротилася.

Навчально-виховний та науково-дослідний процес в ОІНО базувався, головним чином, на педагогічній інтелігенції "дореволюційної школи", ставлення до якої з боку держави було неоднозначним. Влада спрямувала свої зусилля на примус вчених старої генерації перейти на позиції нової ідеології. Поряд з цим проводилась робота щодо залучення до науково-педагогічної роботи службовців громадських установ, політичних організацій та працівників управлінських органів, але за умови їх членства в лавах комуністичної партії. Були також зроблені перші кроки до поновлення підготовки викладачів вищої школи традиційним шляхом через мережу науково-дослідних кафедр [29;265].

Навчальний курс в інституті тривав на І, ІІ та ІІІ відділах – 3 роки, на ІV відділі – 4 роки. Загальна тривалість навчального року в Інституті складала 240 днів. Навчальний рік починався 1-го вересня, а закінчувався 5-го липня. Канікули тривали 3 тижні взимку, півтора тижня навесні і 7 тижнів влітку. Навчальний рік ділився на три триместри

Система комплектування вузів за планом була замінена прийомом за комплексними екзаменами. При цьому зберігався класовий принцип комплектування: конкурсні екзамени проводилися по куріях (робітників, селян, трудової інтелігенції та службовців). Процент місць для кожної курії визначався заздалегідь [11;с.3].