Терроризм в Латиснкой Америке

Вважаючи партизанську війну основною формою боротьби за владу, лідери організації разом  з тим в останні роки послідовно проводять курс на активізацію мирних форм виступів людей (страйки, демонстрації протесту).

ФАРК діють в інтересах  широких масс. Їхня головна ціль – це створення уряду, який зможе  здійснити глибинні демократичні перетворення. С 2000 року ФАРК ведуть переговори з владою про мирне вирішення ситуації в країні, але поки що значних результатів не досягнуто. Політика діючого президента Колумбії щодо ФАРК формулюється жорстко: ніяких переговорів, ніяких компромісів, противник повинен скласти зброю і здатися владі. Ця позиція підкріплюється безпрецедентними за розмахом операціями збройних сил, оснащеність і мобільність яких дозволяє переслідувати партизан навіть у тих районах, які раніше вважалися неприступними бастіонами ФАРК. Регулярно повідомляється про виявлення схованок ФАРК зі зброєю та боєприпасами, арешти спільників партизан в містах і селищах [6].

За останні три роки керівництво ФАРК зазнало серйозних втрат. Загибель Рейеса, Івана Ріоса, Брісеньо Суареса та інших команданте не могла не позначитися на ефективності дій партизан. В 2008 році після бомбардування табору ФАРК на території Еквадору був убитий Рауль Рейес – друга особа в ієрархії угруповання, а в 2010 році - лідер військового крила організації Моно Хохой [17]. 4 листопада 2011 року, в ході проведення військової операції колумбійськими спецслужбами, був убитий Гільєрмо Леон Саєнс Варгас, більш відомий як Альфонсо Кано – лідер Революційних збройних сил Колумбії. З 15 листопада 2011 року лідером збройних сил став Родріго Лондоньо Ечеверрі [26].

Своїми головними політичними  завданнями повстанці проголошують побудову суспільства соціальної справедливості і рівності, боротьбу з олігархами, які контролюють фінанси та економіку  країни, позбавлення країни від американських військових баз. [32]

Партизани мають широку підтримку в колумбійському суспільстві. Студенти проводять маніфестації з  вимогою безкоштовного навчання, профспілки вимагають припинення терору проти їх керівників (рахунок йде  на сотні загиблих), індіанці наполягають  на припиненні політики геноциду та промислового "освоєння" земель, що належать їх громадам.

ФАРК, як і раніше відкриті до переговорного процесу з урядом. Висувають свої вимоги, такі як демілітаризація певних областей країни, припинення збройного насильства щодо селян, реформи щодо скорочення бідності та соціальної нерівності, звільнення повстанців з в'язниць по всій країні. Але поки уряд не розпочинає переговори, ФАРК буде продовжувати збройну боротьбу, оскільки сприймає колумбійський уряд як ворога через історичні причини, політично вмотивоване насильство відносно своїх членів і прихильників.

Багато чого з методів  боротьби ФАРК суспільство засуджує (викрадення, вибухи бомб, жертвами яких стають невинні люди, використання протипіхотних мін, страти). Але не слід забувати, що ФАРК є традиційною партизанською армією в країні, де страх та насильство вже давно стали нормою життя. Сьогодні колумбійські партизани сильні, як ніколи раніше, що є прямим результатом жорстокої політики уряду по відношенню до опозиції. Фактично в сьогоднішній Колумбії не існує ніяких можливостей для легальної політичної діяльності. Активісти профспілок, християни, студенти  - всі вони можуть стати жертвами, якщо почнуть займатися активною політичною діяльністю в лавах опозиції. Найбезпечніше місце в Колумбії для опозиціонера-активіста - це джунглі, тобто партизанський загін.

 «Сендеро Луміносо»  представляє собою найбільшу підпільну організацію в Перу, бойові дії ведуться з 1978 році. [53]

Перший акт  організації - підпал виборчих урн в Чусчі. Терористи організовували вибухи приміщень партій, посольств, муніципалітетів. З 1980-х вони взяли під контроль виробників коки з числа місцевих жителів. Вважається, що наркотики - основне джерело доходу терористів. За 1980-1983 вони провели 2500 актів, напади були здійснені на в'язниці, поліцейські патрулі і ділянки в Аякучо, підривали лінії електропередач, адміністративних будівель, казарм, посольств, приміщень партій. Реакція з боку уряду розпочалася в 1982 році. Тоді президент Белаунде Террі розправлявся навіть з тими, кого просто підозрювали у підтримці партизан, і активність «Сендеро Луміносо» дещо впала. До 1987 року терористи діяли в провінціях, але з наступного року вирішили захопити владу в країні. У 1988 році був арештований один з лідерів руху Осман Мороте. [5] У 1992 році за президента Альберт Фухіморі в країні було введено надзвичайний стан, розпущений парламент. Незабаром був заарештований сам лідер «Сендеро Луміносо» Абімаль Гусман, також відбулися масові арешти бойовиків організації - загальне число заарештованих досягла 2500 чоловік. Абімаль Гусман Рейносо разом зі найближчими сподвижниками були засуджені до довічного ув'язнення. Роль Гусмана, як лідера організації перейшла до Оскара Раміреса, який сам невдовзі був захоплений перуанською владою в 1999 році. Після захоплення Раміреса партизани розділилися, їх активність зменшилася, і ті області країни, де спостерігалася їх діяльність знову настало спокійне життя. [53]

 У 2003 року утворилася нова бойова фракція «Вперед» ( исп. Proseguir ), яка і зараз продовжує бути активною.  Вважається, що фракція складається з трьох бойових частин, відомих як Північ, Центр, та Південь. Уряд також заявляє, що «Вперед» працює в союзі з наркоторговцями. [14]  Бійці «Сендеро Луміносо» продовжують свою діяльність, захоплювати заручників, робити диверсії на різних державних об’єктах, хоча і в не в таких масштабах, як у 80-ті роки. Урядові сили успішно захопили трьох провідних членів «Осяйного шляху»: командира Хосе Арселя Чирокі, лідера партизан Флорентіно Серрона Кардозо. Також у 2003 Національна перуанська поліція розгромила кілька тренувальних таборів «Осяйного шляху» і захопила багатьох членів організації. Також були звільнена сотня індіанців, яких фактично тримали в рабстві. У січні 2004 року Флориндо Флорес, відомий як «товариш Артеміо», який називає себе одним з лідерів «Осяйного шляху», заявив в інтерв'ю ЗМІ, що організація відновить викрадення та вибухи, якщо перуанський уряд не дасть амністію вищим лідерам «Осяйного шляху» протягом 60 днів. На це уряд дав відповідь, що готовий рішуче відреагувати на будь-які напади. 12 лютого 2012 року «товариш Артеміо» був захоплений урядовими силами. На початку березня 2012 року був заарештований черговий лідер організації Уолтер Діас Вега. [2] Незважаючи на массові арешти урядовими військами членів організації, «Сендеро Луміносо» продовжує діяти, знову і знову знаходяться нові лідери, які скеровують діяльність партизан, а оскільки економічні та соціальні проблеми, з наслідками яких бореться уряд Перу заважають тримати під контролем повстанців, це відкриває їм ширші можливості для своєї діяльності. 

ЕТА протягом 50-ти років бореться за створення незалежної баскської держави, до якої увійшли б області Іспанії і Франції. За період існування цієї сепаратистської терористичної організації її бійці здійснили багато терактів, у результаті яких загинуло більше 800 чоловік. Це навіть більше ніж у період Франкіського режиму.

Організація ЕТА  діє з 1959 році як рух опору диктатурі генерала Франко. З початку 1960-х років члени ЕТА приступають до практики замахів на чиновників та жандармів, а також починають здійснювати вибухи поліцейських дільниць, казарм і залізничних шляхів. Після здійснених в 1962 році репресій авторитарного Франкіського режиму «Країна басків і свобода» була змушена на деякий час утриматися від активних дій. Але вже в 1964 році, збройні акції ЕТА набули систематичного характеру. У 1973 році ЕТА здійснила одну зі своїх найбільш відомих акцій - вбивство наступника Франка на посаді голови уряду Іспанії адмірала Луїса Каррера Бланко. Активісти ЕТА, знявши квартиру в центрі Мадрида, прорили тунель під проїжджою ділянкою вулиці, яку часто перетинав автомобіль Бланко. У тунель була поміщена вибухівка. 20 грудня 1973, коли машина голови уряду проїжджала заміновану частину вулиці, заготовлений вибуховий пристрій був приведений в дію. Вибух був настільки потужним, що автомобіль Бланко був відкинутий на балкон, розташованого неподалік монастиря і знайдений лише через якийсь час. [63]

Після смерті Франко у 1975 році Країна Басків отримала найширшу автономію і сьогодні користується правами, яких не має жоден інший регіон країни, тим не менш, ЕТА як і раніше дотримується гасла повної незалежності. Контакти влади з ЕТА активізувалися у другій половині 1970-х, під час так званого перехідного періоду від франкістської диктатури до демократії, проте сепаратисти відмовилися припинити збройну боротьбу в обмін на запропоновану амністію всім засудженим за зв’язок з ЕТА. [48]

ЕТА – це підпільна, глибоко законспірована організація, члени якої добре озброєнні та мають фальшиві документи. Вона має значні фінансові статки, які отримуються в результаті грабунків, революційного податку з підприємців.  Більшість бійців ЕТА після чергового теракту ховалися на півдні Франції під видом «політичних біженців», що значно погіршувало двосторонні відносини Франції та Іспанії. [45; 79]

ЕТА утворює  дуже складний комплекс терористичних  груп, партій та інших організацій. Навколо ЕТА йде об’єднання легальних  політичних партій, які підтримують  методи цієї організації. Це такі, як «Єррі-Батасуна» - «Народна єдність», та «Єускадико Єскерра» - «Баскська ліва».

У січні 1988 року ЕТА оголосила одностороннє перемир'я  у відповідь на підписання загальнонаціональними  та регіональними партіями Іспанії  пакту, який закликає до переговорів з басками. Проте переговори, що відбулися в січні 1989 року в Алжирі, ніяких результатів не принесли. 16 вересня 1998 ЕТА оголосила про повне і безстрокове припинення терористичної діяльності. У відповідь влада звільнила ряд активістів ЕТА, але через 14 місяців сепаратисти вийшли з перемир'я - за деякими припущеннями, у зв'язку з посиленням радикального крила в керівництві організації. У 2003 було заборонено діяльність партії «Еррі Батасуна» - політичного крила ЕТА. [56]

Проведена спільно  з урядом Франції операція по ліквідації ватажків ЕТА, у французьких Піренеях затримали лідера угруповання Мікеля Альбісу Іріарт і два десятка його спільників. Були виявлені склади зі зброєю, сотні кілограмів вибухівки та тренувальний полігон бойовиків.

22 березня 2006 ЕТА заявила про «постійне  припинення вогню». Бойовики повідомили, що в обмін на добровільну  відмову від збройної боротьби  вони мають намір домагатися  від влади амністії для кількох  сотень баскських ув'язнених,  звинувачених в терористичній діяльності, а також легалізації «Батасуни» - політичного крила ЕТА. 20 жовтня 2011 року ETA відмовилася від збройної боротьби.  На загальних парламентських виборах в Іспанії 13 листопада 2011 баскська націоналістична коаліція "Амайур", основу якої, як вважається, становлять послідовники ЕТА, отримала 7 депутатських місць та можливість створити власну фракцію в кортесах. У зв'язку з цим історичним успіхом посилилися розмови про майбутнє зникнення ЕТА. [48]

 Тероризм  ЕТА, разом з тим, лише найбільш відчутна і відома складова цього конфлікту, значно більш складного по своїй структурі. Він включає в себе також боротьбу іншої частини радикальних баскських націоналістів, які домагаються, на відміну від ЕТА, незалежності від Мадрида мирним шляхом. Існує і ще одна дуже важлива складова частина конфлікту - розкол у самому баскському суспільстві з питання відділення від Іспанії. Парадокс ситуації полягає в тому, що ті ж баски, відкидаючи ідею самостійної держави, рішуче виступаючи проти тероризму, всіляких поборів у вигляді "революційного податку" або елементарного рекету, в глибині душі симпатизують не стільки самій ЕТА, скільки тому, що вона кинула виклик могутньому Мадриду і веде з центром неоголошену війну. У першу чергу це стосується молоді. У її середовищі сепаратисти свого роду кумири, яким багато хто прагне наслідувати. [63]

Проблема ЕТА  і пов'язаного з нею тероризму  налічує не один десяток років, але набагато серйозніше те, що відсутня єдина думка щодо ЕТА серед політичних партій країни. Наприклад, Баскська націоналістична партія, провідна політична сила Еускаді, щиро виступає проти тероризму. Не секрет для неї і справжнє обличчя ЕТА. Наприкінці 2000 року голова парламентської фракції тієї ж Баскської націоналістичної партії в Національному конгресі Іньякі Анасагасті прямо заявив, що ЕТА перетворилася на жорстоку мафію, її вже не можна розглядати як рух національного визволення, а треба боротися з нею. Але в той же час партія далеко не в усьому готова співпрацювати з центральним урядом, насторожено ставиться до багатьох кроків, що вживаються Мадридом. [56]

Чи означає  відмова баскських терористів від  боротьби за незалежність, чи заява є черговою спробою членів ЕТА потягнути час, щоб перегрупуватися, нав'язати свої умови, щоб не бути викинутими на узбіччя політичної арени в іспанському суспільстві. Терористи визнають, що ситуація в Країні Басків змінилася, але вважають причинами цих змін свою довгу боротьбу за незалежність, а її підсумком - наступ нових політичних реалій. Баскські терористи роблять черговий крок, заявляючи про намір повністю відійти від збройних форм боротьби. ЕТА цією історичною заявою демонструє свої ясні, тверді і остаточні зобов'язання, цей крок баскських сепаратистів суспільство зустріло дуже позитивно. Хоча баски і відмовилися від збройної боротьби, але не відмовилися від головної мети – досягнення незалежності для баскського народу. ЕТА закликає уряди Франції та Іспанії сісти за стіл переговорів, почати політичний діалог, вирішити цей етнополітичних конфлікт, якому вже нараховується 52 рік.

Сапатиська Армія Національного Визволення проводить свою повстанську діяльність не так давно, офіційно з 1994 року. У військовій структурі САНВ передбачені три рівні участі: бази підтримки - цивільні учасники руху, які надають допомогу армії і беруть участь в мирних мобілізація, мілісіанос - проходять курс підготовки в рядах САНВ, але основну частину часу займаються селянською працею в общинах, готові до мобілізації в разі тривоги або ведення військових дій, і бійці - військові, які постійно перебувають на своїх базах в горах. Ця схема не є усталеною, і учасники різних рівнів можуть за власним бажанням переходити з одного на інший. [65]

1 січня 1994 року, коли вже вступив в силу договір про НАФТА, - тисячі озброєних індійців в масках займають сім муніципальних центрів Чіапас, включаючи головний туристичний місто штату - Сан-Крістобаль-де-Лас-Касас. Повсталі називають себе Сапатистською Армією Національного Визволення, оголошують війну мексиканському уряду і зобов'язуються дотримуватися міжнародного законодавства про ведення військових дій. Повстання на півдні Мексики стає інформаційною бомбою. [62]

На вулиці Мехіко та інших міст країни стихійно виходять сотні тисяч людей, вимагаючи від уряду припинення війни і початку переговорів. 12 січня уряд заявляє про одностороннє припинення вогню, видає закон про амністію для всіх повсталих і, отримавши від Сапатистського керівництва категоричну відмову, погоджується на початок переговорів про мир. У квітні 1995 року в селищі Сан-Андрес-Ларраінсар, проходять переговори між сапатистами і урядам. Підписані САНВ і федеральним урядом перші "угоди Сан-Андреса", які передбачають зміну конституції Мексики і визнання в ній прав і культури індіанських народів, а також права на автономію і самоврядування індіанських громад і населених ними територій, так і залишилися на папері, і їх існування просто ігнорується нинішньою владою. 1 січня 1996 створюється Сапатистський Фронт Національного Визволення - загальнонаціональна громадська організація, яка виступає з тими ж вимогами, що й САНВ, але легально і без зброї. У 1997 році посилюється військовий тиск на Сапатистську території: з одного боку, триває мілітаризація Чіапас, а з іншого, - влада і місцеві відділення ІРП ( Інституційно-Революційна Партія Мексики) проводять підготовку ультраправих бойовиків із сусідніх з Сапатистськими "традиційними" громадми з тим, щоб спровокувати зіткнення між індійцями і створити привід для втаручання армії. У 1999 році поліція штату взяла штурмом муніципалітет Сан-Андреса, змістивши Сапатистську владу. На наступний день близько трьох тисяч цивільних сапатистів мирним шляхом відновили контроль над адміністративним центром і взяли його під свою охорону. У тому ж році почався найбільший в історії Мексики страйк головного вузу країни – УНАМ, більшість з них стали регулярними відвідувачами громад сапатистів, що заявили про свою підтримку студентству. У лютому 2000 року поліція Мексики, порушивши університетську автономію, придушив страйк, кинувши багатьох студентських керівників і викладачів за грати. САНВ організувала акції солідарності з в'язнями студентами. [47]