Історія України

автоматизацію  виробничих  процесів.  Нову   конкурентоспроможну   продукцію

освоювали лише 9,2% промислових  підприємств, нову техніку —  всього  1%.  За

бартерними  умовами  підприємствами  у  першій   половині   1998   р.   було

реалізовано 41,7% продукції. На ринку праці посилилася  тенденція  зростання

безробіття — на липень 1998 р. кількість безробітних  порівняно  з  початком

року зросла на чверть.

      Вже восени 1998 р. під впливом руйнівних  процесів на фінансових ринках

Росії та Південно-Східної  Азії,  які  активізували  негативні  тенденції  у

вітчизняній економіці, знову  розпочався спад промислового виробництва, що  у

вересні сягнув 2,6%, розгорнулась інтенсивна девальвація  гривні.  Негаразди

посилювались і значним  зростанням заборгованості держави  з  виплати  зарплат

і пенсій (на 1 жовтня 1998 р. вона становила: із зарплат — 3,2  млрд.  грн.,

із пенсій — 1,1 млрд. грн.).

      Загострення   проблем  реформування  економіки   зумовлені   недостатнім

ступенем обґрунтованості  економічних реформ; повільним формуванням  правової

бази реформування; протистоянням  між гілками влади; опором реформам  з  боку

опозиційних   сил;   недосконалим   механізмом    соціальних    компенсацій;

зовнішньоекономічними прорахунками тощо.

      Отже,  після   семи  років  пошуку  оптимальної   моделі   реформування,

апробації різних її варіантів  в економіці  України  позитивні  тенденції  та

процеси переплітаються з  негативними. Про  певне  оздоровлення  вітчизняного

економічного  сектора  свідчить   зменшення   бюджетного   дефіциту,   певні

структурні   зрушення,   пожвавлення   в   літакобудівній,    суднобудівній,

автомобілебудівній  та  електронній  промисловості,  започаткування  процесу

повернення  капіталу  в  Україну,  зниження  від'ємного  сальдо   зовнішньої

торгівлі тощо. Водночас зберігаються негативні процеси  —  зростає  кількість

збиткових  підприємств,  значна  кількість  продукції  реалізовується  через

бартерні угоди,  невпинно  збільшується  заборгованість  держави  із  виплат

заробітної плати, зростає  безробіття тощо.

                                  Висновки.

      Висновок  першого питання.

      Давньоруська  держава залишила яскравий слід  у світовій історії ІХ-ХІІІ

ст. її внесок до середньовічного  політичного,  економічного,  суспільного  й

культурного життя  був  надзвичайно вагомим.

      Вийшовши  на історичну сцену з походам  Аскольда  на  Константинополь   і

нажахавши середньовічний світ  середини  IX  ст.,  Київська  Русь  поступово

перейшла від воєнних  сутичок з сусідніми країнами до рівноправної  участі  в

політичному житті Європи та Близького Сходу. Руські володарі уклали мирні  й

союзні угоди з  Візантією  й  Германською  імперією,  Польщею  й  Угорщиною,

Литвою  та  ятвягами,  скріплюючи  їх  часом,  що  було  нормою  міжнародних

відносин  середньовіччя,  династичними  шлюбами.  Київська  Русь   відіграла

вагому роль у міждержавних відносинах, її втручання в той  чи інший  конфлікт

бувало досить, щоб стримати його.

      Великий  міжнародний авторитет і військова  міць  Давньоруської  держави

поєднувалися з високим  рівнем  економічного  розвитку.  Високопродуктивними

були землеробство і скотарство, ремесла і промисли,  а  енергійні  й  багаті

руські купці були відомі мало не в усьому  тогочасному  світі.  Руські  люди

створили багату духовну  й матеріальну культуру.

      Навала  орд Батия завдала непоправної  шкоди  Русі.  Перестала   існувати

держава, загинули сотні  тисяч людей, у вогні  пожеж  були  знищені  міста  і

села, палаци і храми, книги  й ікони.  Та  руський  народ  зумів  вистояти  й

відродити життя. Традиції Київської  Русі  виявилися  настільки  живучими  й

міцними, що дійшли до наших  днів,  здобувши  нове  життя  в  матеріальній  і

духовній культурі українців, росіян і білорусів.

      Висновок  другого питання.

      3 самого  початку боротьба охопила "всю  Русь"  й  спрямовувалася  проти

національно-релігійного  гноблення  з   боку   Польщі.   Українці   прагнули

звільнити від "ляхів" "Руську землю" й  домогтися  "відокремлення  Русі  від

Корони". З кінця 50-х  рр.  Народні  маси  розпочали  також  боротьбу  проти

колоніальної  політики  Росії,   уряд   якої   намагався   звести   нанівець

суверенітет козацької України; вони також чинили спротив спробам  Кримського

ханства й Порти підпорядкувати її своїм інтересам.

      Невід'ємною  складовою революції була соціальна  боротьба. Незважаючи на

виразно окреслені жорстокість  та  розбійницький  й  грабіжницький  аспекти,

основний її  зміст  полягав  у  ліквідації  всіх  різновидностей  феодальної

залежності й існуючих форм експлуатації,  у  виборені  особистої  свободи  і

вільної (фермерського типу) власності на землю.  Влітку  1652  р.  селяни  і

міщани де-факто добилися  визнання  з  боку  українського  уряду  головніших

соціально-економічних завоювань.

      Отже, боротьба  носила національно-визвольний, релігійний  та соціальний

характер, її головніші завдання полягали  в  тому,  щоб  добитися  створення

незалежної  соборної  держави  і  ліквідувати   існуючу   феодальну   модель

соціально-економічних відносин й утвердити нову,  в  основі  якої  лежала  б

дрібна власність фермерського типу.

      Наслідки  революції виявилися для української  нації катастрофічними: не

вдалося  ні  створити  держави  в  етнічних  межах  України,  ні   відстояти

незалежності козацькій  Україні, хоча за свободу  було  заплачено  неймовірно

високу ціну – втрати (від  воєнних дій, голодовок,  епідемій,  захоплення  в

ясир, переселень) становили  близько 65-70%  усіх  українців          (2,6  (

3,2)-3(3,5) млн. осіб від  близько 5 млн.  мешканців  етноукраїнських  земель

Речі   Посполитої),  а  в  Правобережній  Україні   близько  85-90%  жителів

регіону; зазнали руйнувань  майже всі міста України.

      Що стосується  третього питання  то  можна   зробити  висновок  ,  що  у

переломні  моменти  можна  досягти  суспільної  гармонії  лише  тоді,   коли

паралельно з радикальними перетвореннями у політиці,  економіці,  соціальній

сфері відбуваються адекватні  зрушення в культурі.  Це  засвідчує  історичний

досвід. Адже внаслідок діалектичної взаємодії з суспільством культура є, по-

перше,  індикатором  суспільного  розвитку   (відображає   стан   морального

здоров'я суспільства, рівень економічних і політичних  свобод,  характеризує

його  духовний  потенціал);  по-друге,  синтезатором   суспільного   досвіду

(сягаючи  корінням  у  традиції  попередніх  поколінь,   органічно   поєднує

позитивний досвід минулого з сучасним, враховує тенденції майбутнього);  по-

третє, стабілізатором суспільних процесів (перебуваючи під  значним  впливом

пануючого типу суспільних відносин, економічного укладу політичного  режиму,

соціально-класової структури, етнічних  і  національних  відносин,  культура

активно впливає на духовну  архітектоніку  суспільства,  шляхом  періодичної

радикалізації або  стабілізації  громадської  думки  активізує  або  гальмує

суспільні процеси у різних сферах життя, намагаючись  забезпечити  суспільну

гармонію при переході до нових орієнтирів,  пріоритетів,  шкали  цінностей);

по-четверте,   інтегратором   суспільних   сил   (культура   має   здатність

об'єднувати  людей  незалежно  від  їхньої  світоглядної   та   ідеологічної

орієнтації,  національної  приналежності  у  певні  соціальні  спільноти,  а

народи — у світову  цивілізацію.