Історія України

одного боку, посилення  відцентрових  тенденцій,  втрата  державної  єдності,

князівські  міжусобиці,  ослаблення  держави,   зниження   обороноздатності,

посилення тиску на Русь сусідніх держав,  з  іншого  —  формування  великого

землеволодіння, прогрес  у сільському господарстві, піднесення  міст,  значне

зростання чисельності населення, розвиток східнослов'янської культури, і  ,-

ї

 

 

 

    Причини,характер, періодізація та розгортання національно-визвольної

                     війни (лютий 1648-серпень 1657рр.).

      Українська  національна революція.

      У середині XVII ст. в українських  землях  народний  гнів  вибухнув  з

такою силою, що кардинально  змінив не тільки хід національної історії,  а  й

суттєво вплинув на  геополітичний  розвиток  всієї  Європи.  Ця  подія  була

глибоко закономірним, а  не  випадковим  явищем:  спрацював  цілий  комплекс

факторів,  які  зробили  широкомасштабний  народний  виступ   необхідним   і

можливим.  Перша  група  факторів   спонукала,   підштовхувала   до   прояву

активності, друга — робила що активність можливою, створювала грунт  для її

розгортання.

      Які   ж  причини  робили  необхідним   початок   національно-визвольної

боротьби у 1648 р.?

      У цей  час надзвичайно  ускладнилася  соціально-економічна  ситуація  в

українських землях, що входили  до складу Речі Посполитої.  Після  закінчення

виснажливої для Західної Європи війни саме  Польща  стає  одним  з  головних

експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ від І583  до  1648  р.  у

2,5  раза  збільшив  відвантаження зерна.  Орієнтація  на   внутрішній   та

зовнішній ривок, а не на задоволення  власних  потреб  суттєво  вплинула  на

структуру поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються на  фільварки

(виробництво та  переробка   сільськогосподарської  продукції,  засноване  на

щотижневій  панщині  та  чітко  орієнтоване  на  ринок).   В   основі   цієї

трансформації лежали два  взаємопов'язані  процеси  —  зміцнення  феодальної

земельної власності та посилення  кріпацтва.

      Польські  та полонізовані українські феодали,  намагаючись  максимально

збільшити свої прибутки, йшли  шляхом  посилення  експлуатації  селян.  Саме

тому помітно зростає  панщина, особливо у районах,  сполучених  із  зовнішнім

ринком, наприклад, у Східній  Галичині та на Волині вона становила  5—6  днів

на тиждень. Водночас невпинно зростали натуральні  та  грошові  податки.  За

оцінкою очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Україні у цей час жилося

"гірше, ніж галерним  невільникам". Справді, влада пана  була безмежною —  він

за своїм бажанням міг  будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

      Помітно   погіршуючи  соціальне  становище   народних  мас,  фільварково

панщинна  система  водночас  гальмувала  розвиток  простої   капіталістичної

кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки  яких  були

тоді у багатьох галузях  промисловості, заважала вона  й  формуванню  єдиного

ринку України. . .      Потерпали українські селяни і  від  здачі  феодалами

своїх маєтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина українських  земель,  що

належали Польщі, орендувалася єврейськими підприємцями, які, маючи  на  меті

у  короткий  строк   повернути   з   прибутком   вкладені   гроші,   нещадно

експлуатували селян і  виснажували землі.

      У складній  ситуації опинилося і міщанство,  особливо у тих містах,  які

перебували у приватній  власності феодалів. Міщанство  виконувало  повинності

та сплачувало податки  по20—30 грошів з "диму",  церковну  десятину  та  ін.

Хоча на початку ХІІ  ст. більшість міст України  користувалися  Магдебурзьким

правом,  це  самоврядування  постійно   обмежувалося.  Користуючись   правом

безмитного вивезення  своїх товарів і монополією на виробництво та  переробку

різних  видів  продукції,  феодальна  знать  досить  успішно  конкурувала  з

жителями міст у торговельно-промисловій  сфері. До того ж  у  політичному  та

економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та  інші  іноземці,

а  українські  міщани  витіснялися,  що  зумовлювало   загрозу   "випадання"

українців із загальнолюдських цивілізаційних  процесів,  перетворення  їх  у

перспективі на відсталу "селянську  націю".

      Не задоволене  своїм становищем було і заможне  реєстрове козацтво,  яке

являло  собою  проміжний  стан  між  шляхтою  і  селянством.  Як  і  шляхта,

реєстрові козаки звільнялися  від кріпацтва та панщини,  тобто  користувалися

індивідуальною  свободою.  Водночас  вищі  козацькі  верстви  завжди  бажали

володіти закріпаченими  селянами і мати  інші  рівні  права  зі  шляхтою.  На

середину XVII ст. авторитет, вплив, активність та слава  козацтва  зростали,

а  права  дедалі  більше  обмежувалися.  Намагаючись  взяти   козацтво   під

контроль, польський уряд після  придушення  селянсько-козацьких  повстань  у

січні 1638 р. прийняв  "ординацію  Війська  Запорозького  реєстрового",  яка

суттєво  обмежила  самоврядування  реєстровців.   Скасовувалася   виборність

старшини, ліквідовувався козацький  суд, на  чолі  війська  замість  гетьмана

було поставлено польського комісара, а посади полковників  обіймала  шляхта.

Крім того, козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб, а всі  виключені  з

реєстру автоматично ставали  кріпаками.

      Ситуація  в українських землях у середині  XVII  ст.  ускладнювалась  і

критичним  становищем  у  політичній  сфері.  Відсутність  власної  держави,

перервана державотворча  традиція, масове ополячення української  еліти  були

чіткими  симптомами  катастрофи,  що  насувалася.   Прогресуюча   асиміляція

українського народу поступово  доходила до  тієї  межі,  за  якою  він  мусив

зійти з історичної сцени  як самостійний суб'єкт. Намагаючись  прискорити  хід

цього процесу, польська сторона  посилила  національно-релігійне  гноблення.

Спираючись   на   католицизм,   польські   магнати   здійснювали    політику

національного  та  культурного  поневолення  українського  народу.  Одним  з

основних інструментів окатоличення в їхніх  руках  стала  уніатська  церква,

яку активно підтримувала Римська курія. Папа Урбан (1623—1644 рр.)  у своїх

листах  до  керівництва  Речі  Посполитої  неодноразово   закликав   сприяти

поширенню унії  та  фізично  знищувати  її  противників.  Один  за  одним  в

українських землях виростали  костьоли, кляштори  (монастирі),  колегіуми  та

школи  єзуїтів,  а  водночас  дедалі  більшого  поширення   набував   процес

передачі, захоплення або  руйнації  православних  культових  споруд,  утисків

православних за їхню  віру,  переслідування  вживання  української  мови  та

поширення українських книг.

      Отже, відсутність  власної  держави,  прогресуюча   втрата  національної

еліти,  церковний  розкол,  наростаюче  закріпачення  селянства  не   тільки

помітно гальмували у середині  XVII  ст.  суспільний  розвиток  українського

народу,  а  й  робили  цілком  реальною  загрозу  втрати  його  національної

самобутності, асиміляції та зникнення з історичної сцени. Зазначені  чинники

були, так би мовити спонукальними, вони  зумовлювали  необхідність  масового

народного виступу саме у  цей  час.  Проте  у  природі  та  суспільстві  крім

факторів, які  підштовхують  до  дії,  обов'язково  мають  існувати  ті,  що

роблять цю дію можливою.

      Одними  з найголовніших чинників,  які   сприяли  активній  національно-

визвольній  боротьбі,  були  слабкість  королівської  влади  та  прогресуюче

посилення відцентрових тенденцій  у Речі Посполитій.  Достатньо  сказати,  що

250 магнатських родів  (Острозькі,  Заславські,  Збаразькі,  Вишневецькі  та

ін.), які проживали на Волині, тримали у своїх руках  найбільші латифундії  в

усій Речі Посполитій. Концентрація матеріальних цінностей  була  величезною:

1629 р. 37 найбагатших волинських  магнатів  володіли  3/4  усіх  селянських

господарств. Оцінюючи цей  процес, Н. Полонська-Василенко зазначає: "Це  були

"королев'ята", "віце-королі", "королики",  удільні князі нової генерації,

справжні  правителі  України,  супроти  яких  король  і  сейм  не  мали   ні

авторитету, ні влади".

      Проявом  слабкості королівської влади  була і певна втрата контролю  над

реєстровим козацтвом. Козацтво створювалося  для  оборони  коронних  земель,

але оскільки польська казна  була, як правило, порожньою, то основною  формою

оплати  козацькому  військові  стало  розширення  його  вільностей  і  прав.

Внаслідок чого  реєстрове  козацтво  перетворилося  на  впливову  самостійну

силу, яку вже наказами та "ординаціями" обмежувати було не тільки  важко,  а

й небезпечно, бо виписані з  реєстру козаки,  на  думку  офіційних  польських

властей, ставали "постійними резервами бунту".

      Селянсько-козацькі  повстання  першої  половини   XVII   ст.   сприяли

накопиченню  воєнного   досвіду,   зростанню   національної   самосвідомості

українського народу, посиленню  єдності  козаків  та  селян  у  боротьбі  за

національне визволення,  формуванню  психологічної  готовності  боротися  до

переможного кінця.

      Важливими  причинами, що робили можливим  початок козацького  повстання,

є посилення та розширення сфери впливу Запорозької Січі, яка  того часу  була

своєрідним зародком української  державності, що за  певних  умов  міг  стати

основою для створення  повноцінної держави.

      На жаль, серед істориків  досі  немає   одностайності  стосовно  питань

типології, хронологічних  рамок  та  періодизації  боротьби,  що  розпочалася

1648 р. У науковій та  навчальній літературі, описуючи  цей  народний  виступ,

найчастіше   вживають   три   терміни:   "повстання"   (козацьке,   народне,

українське,  селянське),   "війна"   (козацька,   селянська,   громадянська,

польсько-козацька,   визвольна,   національно-визвольна)   та    "революція"

(козацька,  буржуазна,  національна,   національно-визвольна,   українська).

Такий  широкий  оціночний  спектр,  очевидно,  пов'язаний  з  тим,  що  доба

широкомасштабної  національно-визвольної  боротьби  середини  XVII   ст.   в

українських  землях  складалася  з  неоднакових  за  тривалістю  та  змістом

періодів, у межах яких домінувала  то  одна,  то  інша  тенденція.  Саме  ця

особливість національно-визвольних змагань, певною мірою,  і  зумовила  таку

розбіжність у термінології. Зауважимо,  що  розбіжність  відносну,  оскільки

між поняттями "повстання", "війна", "революція" у контексті  подій  XVII  ст.

існує не протиріччя, а глибинний  генетичний зв'язок. Народне повстання,  яке

розпочалося  1648  р.,  охопивши  більшу  частину  території  та   населення

України, незабаром переросло  у визвольну війну, а війна, зумовивши  корінні,

глибокі  якісні  зміни  у  суспільному  розвитку   поступово   переросла   в

національну революцію.

        З  огляду на це "національна   революція"  є  саме  тим   узагальнюючим