Історія України

росіянам  проект  договору  із  23  пунктів,   спрямованих   на   збереження

української  автономії.  Після  двотижневих   переговорів   сторони   дійшли

компромісу, який увійшов  у історію під назвою "березневих статей'  і згідно

з  цим  документом,  Україна  зберігала  республіканську  форму   правління,

територіально-адміністративний  поділ,  нову  систему  соціально-економічних

відносин, цілковиту незалежність  проведенні внутрішньої політики.  Водночас

окремі статті  обмежували  її  суверенітет:  збір  податків  з  українського

населення  здійснювався  під  контролем  російської  сторони;   заборонялися

дипломатичні зносини  з Варшавою та Стамбулом. (Зауважимо,  що  за  життя  Б.

Хмельницького конкретний зміст "березневих статей" козакам був  невідомий).

      Серед істориків  ще й досі не втухають дискусії  з  приводу  визначення

історико-юридичної  суті   Переяславсько-Московського   договору.   Ситуація

ускладнюється  тим,  що  автентичний,  підписаний  сторонами   документ   не

зберігся, до нас  дійшли  лише  його  копії.  Спектр  тлумачень  цієї  угоди

надзвичайно широкий, але  найпоширенішими  є  п'ять  підходів:  "персональна

унія" (незалежні держави, що  мають  власні  уряди,  визнають  владу  одного

монарха); "васальна залежність" України від  Ртеії;  "автономія"  України у

складі  Росії;   "возз'єднання"   українського   та   російського   народів;

"військовий союз" між  Україною та Росією.

      І якби  не оцінювався українсько-російський  договір  1654  р.,  цілком

очевидно, що кожна із сторін бачила у ньому ефективний засіб  для  реалізації

власних планів Москва хотіла  часткову  залежність  України  перетворити  на

цілковиту,  спочатку  обмежити,  а  в   перспективі   скасувати   українські

автономні права та вольності; Чигирин же вирішив,  використовуючи  Росію  як

важіль, нарешті вирвати  українські  землі  зі  складу  Речі  Посполитої  та

розбудовувати власну незалежну  державу.

      Укладення   Переяславсько-московського  договору  кардинально   змінило

геополітичну  ситуацію  в  регіоні.  У  відповідь   на   появу   українсько-

російськрго  союзу влітку  1654  р.  Річ Посполита та  Кримське   ханство

підписують "Вічний договір" про взаємодопомогу. Вже у жовтні  цього  ж  року

кримський хан в ультимативній  формі вимагає від  гетьмана  розриву  угоди  з

царем.  Протягом  кількох  місяців  Б.  Хмельницький  добивався  від  Москви

обіцяної у договорі допомоги. Коли вона надійшла,  час  було  вже  втрачено.

Внаслідок   вторгнення   польсько-татарських   військ    Брацлавщину    було

перетворено на  пустелю  (зруйновано  270  поселень,  убито  майже  10  тис.

немовлят і взято у  неволю 200 тис. осіб). Отже, і  промосковська  орієнтація

не зміцнила української  державності. А на  гетьмана  чекав  ще  один  важкий

удар у зовнішньополітичній  сфері.  Побоюючись  шведської  загрози,  навесні

1655 р. Москва і Варшава  пішли на зближення. Наступного  року  було  укладено

московсько-польське  Вільненське   перемир'я.   Українських   делегатів   на

переговори  у  Вільно  не  допустили,  хоча  там  і  ставилося  питання  про

повернення України під  владу короля. Укладене перемир'я  Москви  з  Варшавою

ставило хрест на російсько-українському  військовому  союзі  й  розв'язувало

гетьманові  руки.  Тепер  зовнішньополітичний  курс  Б.  Хмельницького   був

спрямований   на   пом'якшення   політичного   тиску    Росії;    повернення

західноукраїнських земель, що не увійшли  до  складу  Війська  Запорозького;

убезпечення  України  від  татарської  загрози;  міжнародне  визнання  своїх

династичних замірів —  приєднання  до  титулу  гетьмана  титулу  суверенного

князя  і  забезпечення  спадковості  верховної  влади  у  новій  Українській

державі. Щоб здійснити  ці задуми, гетьман активно почав  створювати  коаліцію

в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України,  Молдавії,  Волощини  та

Литви. Все чіткіше  у  цей  час  почав  виявляти  себе  шведський  вектор  у

зовнішній політиці війська  Запорозького.  У  червні  1657  р.  до  Чигирина

прибуло  шведське  посольство  з  підтвердженням  готовності   до   спільної

боротьби  проти  Речі  Посполитої.  Проте  трагічне  закінчення  об'єднаного

українськосько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід

подій. Звістка про поразку  призвела  до  того,  що  Б.Хмельницького  розбив

апоплексичний удар, і він  у вересні 1657 р.  помирає  так  і  не  здійснивши

своїх задумів.

      Отже, на  першому етапі Української національної  революції (лютий  1648

— серпень 1657 рр.) національно-визвольній боротьбі були  притаманні  значне

піднесення, порівняно  високий  рівень  організованості,  охоплення  більшої

частини території та населення  України, переплетіння  з  селянською  війною.

Цей  період  характеризується  різким  ускладненням  міжнародного  становища

українських земель. Еволюція поглядів Б. Хмельницького  та  його  соратників

на   процес   державотворення   визначали   динаміку   та   різновекторність

зовнішньополітичної лінії  Війська Запорозького.  Спочатку  пошуки  союзників

здійснювалися у трикутнику "Польща — Туреччина  —  Росія",  проте  незабаром

після укладення Вільнедського  перемир'я у зовнішньополітичній моделі  Б.

Хмельницького з`явився новий  вектор — шведський.

 

      Утворення  Української гетьманської держави

 

      У процесі  розгортання національно-визвольних  змагань (1648—1657 рр.) у

середовищі  козацької  еліти  вперше  в   історії   української   суспільно-

політичної   думки   були   чітко   сформульовані   фундаментальні    основи

національної державної  ідеї:

      — право  українського народу на створення  власної  держави  в  етнічних

межах його проживання;

      — незалежність  і соборність Української держави;

      —  генетичний  зв'язок  козацької  державності   з   Київською   Руссю,

спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

      Ці  положення   і  лягли  в   основу   державотворчої   діяльності   Б.

Хмельницького, еволюція світогляду якого була  надто  складною  —  від  ідеї

козацького автономізму  до створення  суверенної  незалежної  держави.  Після

взяття під контроль значної  частини українських земель та ліквідації  в  них

польської  адміністрації,  гостро  стало  питання  про  власну   національну

державність. Необхідно  було  забезпечити  регулювання  економічного  життя,

правопорядок, захист  населення  та  території  України.  Специфічні  засади

внутрішньої організації  козацької  держави  сформувалися  під  впливом  двох

основних  факторів:  традицій  та  звичаїв  суспільного   життя   українців,

насамперед Запорозької  Січі, яка  стала  своєрідним  зародком  новоствореної

держави, та складного  геополітичного  становища,  що  зумовлювало  постійну

ситуацію  надзвичайного  стану   в   державі.   Обидва   фактори   визначили

напіввійськовий характер української  державності.  Саме  у  цьому  контексті

слід сприймати й назву  козацької держави — Військо  Запорозьке.

      Функціонування   держави   виявилося    у    запровадженні    власного

територіального поділу, створенні  та  діяльності  органів  публічної  влади;

введенні  своєї  податкової  системи.  За   часів   Хмельниччини   територія

Української  держави  простягалася  майже  на  200  тис.  км2  і  охоплювала

Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало  понад  3

млн. осіб. В основі адміністративного  поділу  лежала  структура  козацького

війська. Територія держави  поділялася на полки та сотні, що давало  змогу  в

екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні  маси  на  боротьбу.

Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося  16,  то  1650

р. — вже 20.

      Військово-сотенному  територіально-адміністративному поділу  відповідала

система органів  публічної  влади.  Ця  система  фактично  дублювала  модель

управління  Запорозької  Січі.  Формально  основним   органом   влади   була

Військова  (Генеральна)   рада,   яка   вирішувала   військові,   політичні,

господарські, правові та інші питання. Проте вона не була  постійно  діючою,

до того ж Б. Хмельницький  з  метою  зміцнення  гетьманської  влади  частіше

скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла  вся  повнота  влади  в

державі.

      Гетьман  був главою і правителем України.  Він очолював уряд і  державну

адміністрацію,  був  головнокомандуючим,  скликав  ради,  відав   фінансами,

керував зовнішньою політикою, мав  право  видавати  загальнообов'язкові  для

всіх нормативні акти —  універсали. Система органів публічної  влади мала  три

рівні — генеральний, полковий і  сотенний.  Реальна  вища  влада  у  державі

належала генеральному  урядові,  до  якого  входили  гетьман  та  генеральна

старшина. Повноваження цього  органу  публічної  влади  поширювалися  на  всю

територію України. На місцях управляли полкові та  сотенні  уряди.  Полковий

уряд обирався полковою  старшиною  і  складався  з  полковника  та  полкових

урядовців, а сотенний  —  з  сотника  та  його  помічників  (писар,  осавул,

хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в  малих,

але привілейованих — отаманами.

      Фінансову  сферу держави гетьман спочатку  контролював  особисто,  а   з

1654 р. була  введена   посада  гетьманського  підскарбія,  який  контролював

прибутки та видатки військової  скарбниці.  Поповнення  державної  скарбниці

здійснювалося  із  чотирьох  основних  джерел:  із   земельного   фонду,   з

прикордонного торгового  мита,  з  доходів  від  промислів,  торгівлі  та  з

податків.

      Своєрідним  гарантом  успішної  розбудови   Української  держави  стала

національна армія. Вона сформувалася і зросла  на  організаційних  принципах

Запорозької Січі,  її  ядро  становило  реєстрове  та  запорозьке  козацтво,

навколо  якого  об'єдналося  повстале  ("покозачене")  селянство  та  міське

населення.  Під  час  боротьби  талановитими  воєначальниками  виявили  себе

полковники Максим Кривоніс, Іван  Богун,  Данило  Нечай,  Нестор  Морозенко,

Мартин Пушкар, Матвій Гладкий  та ін. Армія формувалася із добровольців  і  у

вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність  сягала  до

100—150 тис. осіб.

      Українська  держава доби Хмельниччини сформувалася  на двох  принципових

засадах,  які  часто  вступали  між  собою  у  протиріччя  —  демократії  та

авторитаризму.   На   початковій   фазі    національно-визвольних    змагань

переважають демократичні засади, про що свідчить існування таких  суспільних

явищ та норм:

      — функціонування  Військової (Генеральної) ради, у   якій  право  голосу

мала уся "чернь", тобто  все військо;

      — виборність  всіх посадових осіб від сотника  до гетьмана;