Революції в Європі. Східне питання

       25 липня 1830 року Карл Х підписав  ордонанси, які відміняли французьку  конституцію. В країні відбулись  масові виступи. В результаті  трьохденних боїв в Парижі перемогла революція. Карл Х був вимушений тікати. На французький престол вступив герцог Орлеанський, котрий прийняв ім’я Луї Філіпа І.

       Микола  І швидко відреагував на події  у Франції. Справа мало не дійшла до розриву дипломатичних відносин. Російський імператор заявив, що не може признати Луї Філіпа французьким королем. А після того, як революція перекинулась в Нідерланди, де королевою була сестра Миколи Анна Павлівна, імператор зробив спроби організувати інтервенцію європейських держав проти Франції і висунути російську армію на береги Рейну. Але ні Австрія, ні Прусія не прийняли російських пропозицій. Більше того, послом Франції в Об’єднаному королівстві став князь Талейран, котрому вдалося покращити англо-французькі відносини. Ця непотрібна впертість Миколи І в подальшому дорого обійшлася Росії. Відносини з Францією були надовго і ґрунтовно зіпсовані. Від Росії стала відходити і Англія. Що стосується Австрії, то вона завжди була налаштована проти Росії. Прусія в умовах, коли Росія попадала в ізоляцію, уникала всіляких контактів з колишнім партнером.  

4.2. Польське повстання 1830 р.

       29 листопада 1830 року революційні  події розвернулись в Царстві  Польському – автономії російської  імперії. Змовники напали на  палац царського намісника – великого князя Костянтина Павловича і захопили арсенал. Намісник був вимушений тікати. Повсталі ставили за мету відновлення незалежної Польщі. Утворився повстанський уряд на чолі з Адамом Чарторийським (колишнім наближеним Олександра І). Імператор відмовився вести переговори з “бунтівниками”. 25 січня 1831 року польський сейм скинув з польського престолу Миколу І.

       Подальший розвиток польського повстання погіршив міжнародне положення повстанців і  рішуче укріпив позиції Миколи І. Завойовницькі устремління польської шляхти у відношенні Литви, Білорусії, України полегшували Росії переговори з західноєвропейськими дипломатами. Царський уряд заявив, що повстанці підняли зброю зовсім не для збереження хартій 1815 року, а заради захоплення російських губерній. Меттерніх і Фрідріх-Вільгельм ІІІ заключили конвенцію з Миколою І. Вона була спрямована проти повсталих поляків. Англію Польща не цікавила. Франція на початку хотіла порадити царю обіцяти амністію “повсталим підданим”, утвердження конституційних прав Польщі і їх розповсюдження на Литву, але після скинення Миколи Франція відмовилась підтримувати Польщу.

       Після боїв з польською армією під Сточком  і Гроховом російські війська 8 вересня 1831 року штурмом взяли Варшаву. Повстання  було подолане. Польська конституція 1815 року булав фактично скасована. З метою попередження визвольного руху на польських землях Росія, Австрія і Прусія підписали в жовтні 1833 року конвенцію про взаємну гарантію польських володінь і про видачу учасників національно-визвольної боротьби.  
 

4.3. Бельгійська революція

       Для дипломатів монархічної Європи як французька липнева революція, так і серпнева бельгійська були насильницьким повалення актів Віденського конгресу 1815 р., які визнали єдиною законною французькою династією династію Бурбонів і єдиним законним для Бельгії урядом - уряд голландський, очолюваний голландським королем.

       Бельгійська революція була новим викликом Священного союзу. Протягом усього вересня, жовтня, листопада 1830 Микола I, ще не знаючи, що його чекає у Варшаві, виявляв кипучу енергію, закликаючи Австрію і Пруссію до свого роду хрестового походу проти бунтівних бельгійців. Але й тут царю рівно нічого не вдалося досягнути.

       Меттерніх був згоден підтримати царя в його різких протестах проти того, що відбулось. Але про військовий виступі Австрії проти бельгійських революціонерів і мови бути не могло. З Фрідріхом-Вільгельмом III Микола навіть і не намагався серйозно розмовляти про Бельгію.

       В Англії сам старий Веллінгтон вважав справу Нідерландського короля в  Бельгії безнадійно програною. Коли Веллінгтон звернувся до великих держав, запрошуючи їх прислати представників до Лондона для вирішення “бельгійського питання”, то він мав на увазі головне: не дати французам в тій чи іншій формі захопити Бельгію. У Франції ліва опозиція проти Луї-Філіпа на чолі з республіканцями вимагала приєднання Бельгії; в самій Бельгії була течія на користь такого вирішення питання.

       Луї-Філіп  зробив боязку спробу висунути кандидатом на новий бельгійський престол свого  сина, герцога Немурського. Але Пальмерстон, спритно зманеврувавши, влаштував так, ніби він особисто нічого б проти цього не мав, а ось імператор Микола, який ненавидить Луї-Філіпа, буде протестувати. Талейрану, в той час французькому послу в Лондоні, було ясно, що Пальмерстон ні за що не допустить воцаріння сина французького короля. Якщо так, то й самому Талейрану краще прикинутися, ніби він вірить, що вся справа в небажанні царя. Талейран пробував, при визначенні Лондонської конференцією остаточних кордонів Бельгії, вигадати що-небудь для Франції, та й воно наштовхнулося на наполегливий опір Пальмерстона. На початку червня 1831 року національним конгресом на бельгійський престол був обраний принц Леопольд Саксен-Кобургський, на кандидатурі якого зійшлися всі держави. Талейран зажадав, щоб на французько-бельгійському кордоні були зірвані всі фортеці, споруджені для захисту від Франції. Це йому вдалося провести. При визначенні кордону між Бельгією і Голландією Талейран виявився, на диво, досить доброзичливим до Голландії, і Бельгія отримала там дещо менше, ніж очікувала. Ця м’якість старого князя отримала пояснення лише 100 років потому, у 1934 р., коли голландський державний архів опублікував документи, що викривають Талейрана в тому, що він отримав від голландського короля Вільгельма I хабар в 10 тисяч фунтів стерлінгів золотом.

       Підводячи підсумки бурхливим 1830 і 1831 рр., Микола I повинен був визнати, що відтепер без найтіснішого єднання з Австрією і Пруссією йому не обійтися.

       На  думку більшості європейських політиків, головна загроза для Віденської системи крилася в нестабільності, викликаній зі спробою вирішення Східного питання.  

       4.4. Турецько-єгипетський  конфлікт і позиція  великих держав (1832-1833 рр. )

       В 1832 році єгипетський паша Мехмет-Алі  відкрито розриває стосунки зі Стамбулом  і захоплює Сирію. Турецький султан Махмуд ІІ шукає можливості відбити наступ єгипетської армії. Розгорівся дипломатичний скандал між Росією, Англією. І Францією, котра прагнула захопити Єгипет і Сирію. Однак події розвиваються інакше.

       Османська імперія опиняється на грані розпаду. В лютому 1833 року Османська імперія звертається за допомогою до російського імператора. До столиці Османської імперії відправляється російський флот. Франція і Англія до східних берегів Середземномор’я направляє свої ескадри. Західноєвропейським державам вдалося досягнути підписання миру між султаном Махмудом і пашею Мехметом-Алі.

       Укладення Ункяр-Іскелесійської угоди про  оборонний союз між Росією і Туреччино. Було крупним успіхом російської дипломатії на Близькому Сході. Ця угода  послабила вплив Франції. Спроби Англії, Франції і Австрії анулювати цю угоди виявилися марними.

       У другій половині 30-х років ХІХ  століття остаточно сформувались два  вузли протиріч на Близькому Сході. Перший включав протиріччя між західноєвропейськими держава і Росією за вплив в Константинополі. Другий відносився до англо-французьких колоніальних протиріч в Єгипті, Сирії і Лівані. Головним супротивником Росії на Близькому Сході тоді виступала Англія, котра посилила тиск на султана, що деяким чином послабило позиції росіян в Туреччині. Таким чином, міжнародне становище змінилося, і до кінця 30-х років російський уряд зберігав свободу рук на Близькому Сході.

       До  середини 40-х років намітилася нова тенденція. Була пов’язана з послабленням економічних і політичних позицій Росії в Туреччині, причому царизм помилково припускав піти на згоду з Великобританією і найти в ній союзника у вирішення близькосхідних справ.  

4.5. Спроба відновлення  Священного Союзу.

       В липні 1840 р. в Лондоні відбулася спроба відновлення священного союзу. Було підписано угоду між чотирма державами – Англією, Австрією, Пруссією і Росією. Ця угода справедливо розцінювалося як спроба відновлення Священного союзу проти Франції.

       Керівні міністри Луї-Філіпа, Тьер і Гізо, були обурені не тільки змістом цієї угоди, цілком спрямованого проти єгипетського паші і на користь султана, а й тим, що вона укладена було потай від французів. “Я завжди був прихильником союзу Франції з Англією, – навіщо ви розбили цей союз?”, – сказав Тьер англійському послу Бульвер-Літтону, дізнавшись про угоду 15 липня.

       Микола  радів. Російський посол в Лондоні  Брунов, дипломат розумний і спостережливий, мав, проте, шкідливу, чисто царедвірцеву манеру доносити до Петербурга не те, що справді відбувалося, а те, що було бажано і приємно цареві прочитати в його донесеннях. Так, він безмірно перебільшив у своїх доповідях значення дипломатичної перемоги, здобутої Росією над Францією 15 липня 1840 року. І Микола, збився з пантелику Брунновим, став з тих пір уявляти, що відносини між Францією і Англією безнадійно зіпсовані і що тепер можна подумати і про те, щоб у зручний момент порозумітися з Англією один-на-один. Микола пробував здійснити цю думку. Він наказав передати Пальмерстону, що якщо Франція оголосить Англії війну, то він стане на бік Англії. Люта кампанія французької преси проти Англії, що раптово розвинулася за явною намовою з боку Тьера, здавалося, цілком підтверджувала запевнення Бруннова, що відтепер можна чекати відновлення добрих відносин з Англією і розраховувати на них. Пальмерстон, здавалося, спрямувала весь свій бойовий темперамент проти Тьера і проти Гізо, який змінив Тьера на посаді міністра закордонних справ (в тому ж 1840 році). Але одночасно він спритно використовував оману царя, для того щоб перешкодити поновленню в 1841 році Ункяр-Іскелесійкого договору, восьмирічний термін якого як раз прийшов до кінця.

       13 липня 1841 року, за згодою царя, був укладений між Туреччиною, з одного боку, та Росією, Англією, Австрією, Пруссією і Францією – з іншого, договір про Босфор і Дарданелли: було постановлено, що протоки будуть закриті для військових судів усіх держав, поки Туреччина не знаходиться у війні, в час війни Туреччина має право пропускати через протоки судна тієї держави, з якою їй буде вигідно домовитися. Микола не протестував проти участі в договорі Франції; та без неї на цей раз і неможливо було обійтися, навіть з точки зору самого Пальмерстона. Франція перестала підтримувати Мехмеда-Алі, бачачи, що чотири держави виступають проти неї, а єгипетський паша задовольнився серйозними територіальними придбаннями і примирився з новим султаном Абдул-Меджидом, який змінив Махмуда II, який помер у 1839 р.

       Але головне досягнення в очах Миколи залишалося в силі: Франція була скинута з рахунків у східному питанні; шлях до відвертого поясненню з Англією був відкритий. А тут ще вересень 1841 року приніс відставку Пальмерстона. Впав вігістський кабінет лорда Мельбурна, а з ним пішов і статс-секретар у закордонних справах Пальмерстон. Новий консервативний прем’єр Роберт Піль мав славу русофіла; в ще більшій ступені друга Росії, а головне, ворогом Туреччини вважався призначений Робертом Пілем новий статс-секретар у закордонних справах, лорд Ебердін. Ебердін вважав, що з переважної більшості питань Англія цілком може домовитися з Росією. І Микола уявив, що до числа цих питань відноситься і питання про Туреччину.

       Влітку 1849 р., на прохання імператора Австрії  Франца-Йосифа I, російська армія  під командуванням фельдмаршала Паскевича взяла участь у придушенні Угорської національної революції. Потім Росія і Австрія одночасно послали до Туреччини ноти, в яких вимагали видати угорських і польських революціонерів. Порадившись з англійською та французькою послами, турецький султан ноту відхилив.

       Тим часом Пруссія вирішила посилити свій вплив в Німецькому союзі. Це привело її до декількох конфліктів з Австрією. Завдяки підтримці Росії всі конфлікти вирішувалися на користь Австрії. Це призвело до похолодання відносин Росії з Пруссією.

       Після всього цього Микола I розраховував на підтримку Австрії в Східному питанні: “Що стосується Австрії, то я в ній впевнений, тому що наші договори визначають наші відносини”. Але російсько-австрійське співробітництво не могло усунути російсько-австрійські суперечності. Австрію, як і колись, лякала перспектива появи на Балканах незалежних держав, ймовірно дружніх Росії, саме існування яких викликало б зростання національно-визвольних рухів в багатонаціональній Австрійській імперії. У підсумку в Кримській війні Австрія, прямо в ній не беручи участь, зайняла антиросійську позицію.