Революції в Європі. Східне питання

План 

Вступ

Розділ 1. Священний союз в період з 1815 – 1822 рр.

1. Внутрішні протиріччя в Священному союзі.
2. Конгреси в Троппау (1820 р.) і Лайбаху (1821 р.)

Розділ 2. Поворот у зовнішній політиці Англії і початок розпаду Священного союзу.

2.1. Каннінг.  Поворот у зовнішній політиці Англії в 1822 р.

2.2. Веронський  конгрес (1822 р.).

2.3. Політика  Англії щодо південноамериканських  держав.

2.4. Позиція  Сполучених штатів в південноамериканському  питанні і доктрина Монро. 

2.5. Відмова  Веронського конгресу від інтервенції в Південній Америці.

2.6. Грецька  проблема.

Розділ 3. Зближення Миколи I з Англією та Францією і подальший розвал Священного Союзу

3.1. Микола I як дипломат. Зближення Миколая з Францією і Англією.

3.2. Місія  Веллінгтона в Петербурзі.

3.3. Утворення коаліції трьох держав проти Туреччини. Російсько-турецька війна

Розділ 4. Революції в  Європі. Східне питання.

4.1. Липнева  революція у Франції.

4.2. Польське  повстання 1830 р.

4.3. Бельгійська  революція

4.4. Турецько-єгипетський  конфлікт і позиція великих держав (1832-1833 рр. )

4.5. Спроба  відновлення Священного Союзу. 

Висновки 

Список  використаних джерел та літератури

Вступ

       Перемога  ворогів Наполеона спричинила занепад  революційних ідей, на які він спирався. Революцію проголошено хибним напрямом, на який людство дало себе звести, шляхом, що привів до нещасть і занепаду Європи. Почалася реакція, повернення до передреволюційного ладу і давніх способів організації. За найкращу форму державного життя проголошено абсолютну монархію. Володар-батько, що добряче панує над слухняними підданими-дітьми — це був ідеал, до якого стали повертатися прихильники абсолютизму. Вони намагалися за всяку ціну відновити авторитет влади. Якщо народ не хоче коритися володареві добровільно, то треба примушувати його до цього найгострішими засобами. Монархія першої половини XIX ст. добула собі назву поліційної, бо свою силу опирала на добре зорганізованій поліції і жандармерії. Забулися давні кличі світлого абсолютизму, що ставив собі за обов’язок освічувати підданих. Тепер влада дбала тільки про те, щоб утримати свою силу. До цієї праці абсолютизм намагався притягнути також церкву, що зазнала великих втрат під час революції і поборювала революційні гасла. Багато надій покладалося на орден єзуїтів, що його обновив папа Пій VII у 1814 р. Разом почали тепер лучити «престол і вівтар».

       Оборону давнього ладу мав на меті Священний  Союз, що його 26 вересня 1815 р. заснували цісар Франц І, прусський король Фрідріх Вільгельм і цар Александр. Акт Союзу починався так: “Згідно зі словами св. Письма, що наказує всім людям вважати себе за братів, три монархи, що зав'язують цю умову, залишаються об'єднані між собою узами щирого і нерозривного братерства, признають себе взаємно ріднею, будуть давати собі у кожній обставині і кожній потребі підмогу: у відношенні до своїх підданих і своїх армій будуть уважати себе за батьків родини, будуть розбуджувати в них той самий дух братерства, який їх наповнює, щоб підпирати релігію, мир і справедливість”. Цей Союз, прибраний у зверхню форму оборони християнства і справедливості, в дійсності мав за мету обороняти абсолютизм і виступати всюди проти спроб революції.

       На  першому місці між керманичами  реакції стояла Австрія. Австрійська  монархія зазнала найбільше шкоди  в часі наполеонівських війн і  тому з особливим завзяттям виступала проти всяких революційних рухів. Цісар Франц І (1792— 1835) був людиною нешироких поглядів, боявся всяких перемін і реформ і вороже ставився до всякого поступу на господарському і політичному полі. “Світ здурів і хоче мати нові конституції” — це були улюблені слова цісаря. Керманичем австрійської політики був міністр Климент Меттерніх, що впродовж 40 років (1809—1848) був найбільш впливовою особою не тільки в Австрії, але й мав величезний вплив на всю Європу. Він був гарячим прихильником абсолютистського режиму і ворогом ліберальних ідей та розбудував ту систему, яку від його імені названо «меттерніхівською». Він відгородив Австрію від усяких чужих впливів, завів суворий граничний контроль, не допускав ніяких чужо-сторонніх книжок і часописів, і всі листи з-за границі переходили, через поліційний «чорний кабінет». Розвинув він до крайності поліційно-шпигунську розвідку, а австрійські в'язниці всі були переповнені політичними в'язнями. Особливо відомою була в’язниця у Шпільбергу в Моравії. Ніякого значення не мали т. зв. постуляційні сойми, що існували в різних провінціях (зокрема у Львові), а все вирішував сам уряд. Через те в австрійській монархії занепав добробут і пішли в забуття колишні господарські і культурні реформи. Меттерніх не тільки залізною рукою утримав абсолютний лад в Австрії, але також використовував кожну нагоду, щоб нищити протимонархічні виступи в інших краях. Тут проявилися властиві цілі Священного Союзу. Коли тільки де-небудь з'являлася небезпека ворохобні або революції, зараз представники Союзу збиралися на конгрес, щоб розглянути ситуацію і знайти засоби протидіяння. Внаслідок таких нарад була звичайно збройна інтервенція: війська союзних держав входили до країни, що загрожувала і брутальними способами наводили там порядок. 

Розділ 1. Священний союз в період з 1815-1822 рр. 

1. Внутрішні протиріччя в Священному союзі.

       Священний союз не був у точному сенсі  слова оформленою угодою держав, яка покладала б на них певні зобов’язання. “Порожній і дзвінкий документ”, – так визначав Меттерніх ту туманну і широкомовну заяву про взаємодопомогу всіх християнських государів, яку у вересні 1815 р. було підписано Олександром I, Францем I Австрійським і Фрідріхом-Вільгельмом III Прусським і до якої поступово приєдналися всі континентальні монархи, окрім папи римського і турецького султана. Але в історію європейської дипломатії Священний союз увійшов як згуртована організація з різко окресленою клерикально-монархічної ідеологією, створений на основі ідеї придушення революційного духу і політичного і релігійного вільнодумства, де б вони не проявлялися.

       Ось текст цього договору: “В ім'я Пресвятої і нероздільної Трійці Їх Величності Імператор Всеросійський, Імператор Австрійський і Король Прусський, внутрішньо переконані в тому, як необхідно взаємні відносини підпорядкувати високим істинам, внутрішнім законам Бога Спасителя, оголошують урочисто, що предметом цих актів є відкрита перед обличчям всесвіту їх непохитна рішучість керуватися заповідями цієї священної віри, заповідями любові, правди і миру. На цьому ґрунтуючись:

       I. Відповідаючи словам Священного Писання, що наказує всім людям бути братами, договірні монархи перебувають з’єднаними узами дійсного і нерозривного братерства і, шануючи себе як би єдиноземцями, вони у всякому разі і в усякому місці стануть подавати один одному підкріплення і допомогу; відносно ж їх підданих і військ своїх, як батьки сімейств будуть керувати ними в тому ж дусі братерства.

       ІІ. Єдина перевага правителів нехай буде: приносити один одному послуги, надавати взаємно доброту і любов, почитати всім себе як главами єдиного народу християнського, бо ж союзні государі шанують себе як поставлених від Провидіння для управління єдиного сімейства галузями, сповідуючи таким чином, що Самодержець народів християнських не інший справжній є, як Той, Кому власне належить держава, бо ж в Ньому Єдиному знаходяться скарби любові, ведення і премудрості нескінченні”.

       В політичному житті Священного Союзу  слід розрізняти три періоди. Перший період – фактичної всемогутності  – тривав 7 років – від вересня 1815 р., коли Союз був створений, до кінця 1822 р. Другий період починається в тому самому 1823 році, коли Священний Союз отримав останню свою перемогу, організував інтервенцію в Іспанії. Але тоді ж починають різко проявлятися наслідки приходу до влади Джорджа Каннінга, який ще в середині 1822 року став міністром. Цей другий період тривав з 1823 року до липневої революції 1830 року. Каннінг наносить ряд ударів Священному Союзу. Після революції 1830 року Священний Союз, по суті, вже лежить в руїнах.

       Швидкоплинність існування Священного Союзу пояснюється  не лише свідомою і впертою боротьбою, котру повів проти нього Каннінг, і не лише наслідками липневої революції. Навіть в період процвітання Союзу, тобто в перші сім років, в  ньому проявлялися симптоми внутрішньої слабкості.

       Дипломати держав, що увійшли у Священний  Союз, не переставали стверджувати на всіх трьох конгресах – Аахенському 1818 року, Троппау-Лайбахському 1820-1821 рр. і Веронському 1822 року – буцімто основна мета у них всіх одна: боротьба з революцією і організація необхідних збройних інтервенцій по мірі проявлення десь не тільки у Європі, а й загалом на земній кулі заколотницького революційного духу. Насправді поруч з цією метою існували і інші.

       Австрійський  канцлер Меттерніх боявся революції, але боявся і царя Олександра; він навіть починав переконуватися, що габсбурзькій державі загрожує розпад скоріше від російського сусідства, ніж від внутрішнього революційного вибуху. Фрідріх-Вільгельм III боявся революції, але також боявся і Олександра. Крім того, він боявся християнина-короля Франції і Наварри – Людовіка XVIII - і можливого його союзу з Олександром. Цей союз став близьким до здійснення при Карлі X і Миколі I, напередодні липневої революції. Нарешті, сам Олександр ненавидів “безвір'я” і революцію, але зовсім не вірив своїм друзям зі Священного союзу. Він підозрював брехню і підступ у кожному їх слові, тому що ні коли не забував, як Меттерніх в 1814-1815 рр. у нього за спиною виготовив ворожу коаліцію трьох великих держав. Словом, реальні економічні і політичні інтереси, взаємні боязнь, заздрість і підсиджування вже в перші роки після створення Священного союзу відволікали увагу дипломатів від його нібито ідеологічної сторони.

       Перш  за все непереборно боялися Росії; багато погоджувалися з думкою Наполеона, висловленої ним на острові св. Олени, що Росія при відомій підприємливості може повторити і завершити ту справу, яку проводив він сам, – підкорення Європи. Інші не вірили цьому, але теж турбувалися. Протиріччя, що роз’їдали Священний союз, однак, не встигли ще цілком виявитися в перші роки.

       В Ахені в 1818 році був скликаний конгрес глав європейських держав, з метою вирішення питань виведення окупаційних військ з Франції та конструювання системи міжнародних відносин між чотирма великими державами – Великобританією, Австрійською імперією, Пруссією і Росією. Підсумком Конгресу стало прийняття рішення про прийняття Франції в Священний Союз в якості повноправного члена. Конгрес проходив з 30 вересня до 21 листопада 1818 року. Держави були представлені такими особами: від Великобританії: лорд Каслрі, герцог Веллінгтон; від Австрії: імператор Франц I, князь Меттерніх; від Пруссії: король Фрідріх Вільгельм III, князь Гарденберг, граф Бернсторфф; від Росії: імператор Олександр I, граф Каподістрія, граф Нессельроде; від Франції: герцог де Ришельє.

       Найближча мета конгресу полягала в тому, щоб  скоротити термін окупації французькій  території союзними військами і  визначити ставлення союзних  держав до Франції. Однак, конгрес займався цілим рядом інших питань, прокладаючи шлях для розвитку системи Священного Союзу.

       Францією були укладені конвенції окремо з кожною з чотирьох країн, щодо евакуації з французькою території.

       Була  укладена особлива нота 4 союзних країн, які запропонували, а Рішельє висловив згоду Франції вступити в союз великих європейських держав для підтримки миру і святості міжнародних трактатів. Особливим протоколом визначено порядок розгляду претензій, пред'явлених багатьма французькими підданими до союзних держав. Двома секретними протоколами, без участі представника Франції, підтверджений четверний союз 1815 року і намічені військові заходи на випадок нового революційного потрясіння у Франції. Було підписано протокол, що підтверджував святість укладених трактатів і, на випадок нових міжнародних зборів, що проголошував право інших держав, про справи про які буде йти мова, взяти участь у переговорах. Складено декларацію, що звернена до всіх європейських дворів, яка проголошувала нерозривність союзу світу, укладеного між п'ятьма європейськими державами, та зазначає, що монархи, які вступили в союз, визнають своїм головним, неодмінним обов'язком у всіх відношеннях, як між собою, так і з іншими державами, неухильно слідувати засадам міжнародного права. Також підписано протокол, що доповнює постанови Віденського конгресу 1815 року про ранги дипломатичних агентів і визначив місце міністрів – резидентів нижче посланників і вище повірених у справах.

       Але вже в перші сім років виявилося, що Англія не в усьому і не до кінця  може і хоче йти за Священним союзом. Звичайно, з п’яти великих держав, які становили в ці роки європейську пентархію, найбільш близькою до революційного вибуху була саме Англія. Робочий клас, що переживав час лютої потреби, жорстокої експлуатації і часто безробіття, був роздратований і виявляв час від часу своє невдоволення бурхливими виступами. Буржуазія голосно і рішуче вимагала виборчої реформи. Лорд Кестльрі, герцог Веллінгтон, лорд Ліверпуль, сам принц-регент Георг, звичайно, цілком підтримували непримиренну позицію Священного союзу у ставленні до “революційної гідри”. Однак, коли в Аахені, на конгресі 1818 р., Олександр I висунув ідею створення чогось на зразок всеєвропейського монархічного ареопагу з правильними періодичними з’їздами для розгляду поточних справ, англійські делегати – Кестльрі і Веллінгтон – рішуче цьому чинили опір. Рішення Англії викликало невдоволення Олександра. Він навіть збирався їхати до Лондона, сподіваючись там вплинути на принца-регента. Олександру хотілося, щоб вся “пентархія” здійснювала цілі, висунуті Священним союзом. Але лорд Ліверпуль, глава кабінету, ні за що не хотів цього царського візиту; він поспішив написати Кестльрі в Аахен, щоб той як-небудь умовив царя посидіти вдома. Олександр у Лондон не поїхав. Політика царя між кінцем Аахенського конгресу 1818 і 20 жовтня 1820 р., коли зібрався новий конгрес у місті Троппау, коливалася, і навіть організація російської дипломатичної служби відображала ці коливання царя. На чолі міністерства закордонних справ стояли, як це не дивно, двоє людей, - обидва з правом доповіді царю, про однаковими в усіх відношеннях правами і повноваженнями. То були: Нессельроде і грек граф Каподістрія. Перший був носієм консервативних почуттів і настроїв; з початку і до кінця своєї чиновницької кар’єри він був представником ідей Священного союзу. Саме через його посередництво Меттерніху, перед яким все життя схилявся Нессельроде, вдалося зробити Священний союз вірним знаряддям австрійської політики. Каподістрія, патріот Греції, що звільняється, був виконавцем тих задумів Олександра, які були зникаючими відгомонами невизначеного “лібералізму” царя; насамперед Каподістрія налаштовував Олександра на користь грецького повстання. Каподістрія при цьому грав на двох струнках царя: по-перше, звільнення Греції з російською допомогою могло просунути російський вплив на Балканському півострові, що давало можливість знову поставити питання про протоки; по-друге, захист православного хреста проти магометанського півмісяця ідеологічно покривала собою обставину, що хвилювала Олександра: заступництво грецьких “революціонерів” перед законним монархом – султаном.