Революції в Європі. Східне питання

       Медісон не тільки погодився з Джефферсоном, але й запропонував висловити  несхвалення вторгнення Священного союзу в Іспанію і втручання держав у грецькі справи.

       Монро, очевидно, був надто схильний діяти за порадою Медісона, але його статс-секретар Джон-Квінсі Адамс (син Джона Адамса) і деякі інші члени кабінету виступили проти проекту Монро - Джефферсона - Медісона.

       Адамс набагато краще, ніж президент і  його два консультанти, розгадав суть пропозиції Каннінга. Прийняття цієї пропозиції привело б Сполучені  Штати до союзу з Англією і дало б Англії право втручатися в американські справи. Адамс запропонував провести незалежний виступ Сполучених штатів поза прямим зв'язком з пропозицією Каннінга, але по суті в згоді з ним. Сам Адамс охарактеризував свою платформу наступним чином: “Серйозно протестувати проти насильницького втручання європейських держав у Південну Америку і не дозволити якого б то не було втручання Європи в справи нашої частини світу...”

       Адамс врахував, що Англія все одно не виступить  проти Сполучених штатів. Європейські  інтереси Англії змушували її зайняти  і в цьому питанні дружню по відношенню до Сполучених Штатів позицію.

       Беручи  до уваги, що Англія буде змушена зайняти  доброзичливу позицію щодо Сполучених штатів, Джон-Квінсі Адамс вирішив, що Сполучені штати виступлять у  відповідності з побажаннями  Англії щодо південноамериканських держав, але не разом з нею, а самостійно.

       2 грудня 1823 року Монро звернувся до Конгресу з посланням. Це послання починалося з декларації, що політичні системи Європи та Америки не тільки різні, але й протилежні один одному. Сполучені штати заявляють, що вони не претендують на втручання у внутрішні справи європейських держав, але категорично заперечують проти поширення політичної системи цих держав, тобто монархічної системи, на будь-яку частину американських континентів.

       Безпосередньо проти Франції і проти указу Олександра I від 4 вересня 1821 р. була спрямована наступна частина цього послання: “Американські континенти, користуючись усіма вільними і незалежними умовами, якими вони володіють, і які вони підтримують, в даний час не можуть розглядатися як об’єкти для майбутньої колонізації будь-якої європейської держави...”

       Доктрина  Монро, безсумнівно, стала вдалим кроком американської дипломатії. Цим вона зобов’язана була аж ніяк не Монро, а Джону-Квінсі Адамсу, який виступив проти того, щоб Сполучені штати опинилися в положенні маленького суденця, що йде в кільватері англійського військового корабля.

       Доктрина  Монро, значною мірою спровокована Каннінгом, приводила Сполучені штати до зіткнення з Англією в боротьбі за Центральну і Південну Америку.

       У 1825 р., коли Джон-Квінсі Адамс вступив на посаду президента, виникла ідея скликання конгресу всіх американських самостійних держав. У зв'язку з цим Каннінг заявив, що спроба утворення ліги держав Центральної та Південної Америки не зустріне заперечень Англії. Однак якщо Сполучені штати захочуть її очолити, то це буде у високій мірі неприємно для британського уряду. Каннінг визначено розраховував, що з часом іспанська Америка зможе стати англійською; тому він негативно ставився до домагань Сполучених штатів на панамериканський месіанізм.

       Найближчим  часом після опублікування доктрини Монро Англія, користуючись своєю промисловою перевагою над Сполученими штатами, зав’язала з колишніми іспанськими колоніями великі торговельні зв’язки і уклала торгові договори з більшою кількістю держав Південної та іспанської Америки, ніж Сполучені штати. Таким чином, доктрина Монро призвела до нового загострення відносин з Англією, настільки пізно і з такими труднощами налагоджених.

       У доктрині Монро було закладено два  начала: одне - оборонне, що не допускає агресії, колоніальної експансії європейських держав; виходячи з цього положення, зусилля Сполучених штатів були спрямовані для того, щоб не брати на себе зобов’язань, пов’язаних з європейською політикою. У той же час доктрина містила і інший, наступальний, початок: Сполучені штати не відмовлялися, як цього вимагав Каннінг, від домагань на території і від особливих прав в Латинській Америці. Сполучені штати, надягаючи на себе маску захисника інших американських держав, в той же час претендували на панування над обома американськими континентами, за винятком лише тих частин, які вже були колоніями інших держав.  

2.5. Відмова Веронського конгресу від інтервенції в Південній Америці.

       З моменту опублікування послання президента Монро до Конгресу Сполучених штатів, Олександр I зрозумів, що питання про інтервенцію в Південній Америці доводиться зняти з порядку денного. А після різкого виступу Каннінга з питання про південно-американські колонії цареві не було ні найменшої підстави ставати “секундантом” Меттерніха в боротьбі проти Англії. Коли Меттерніх став в 1824 р. пропагувати думку про всеєвропейський конгрес з питання про Південну Америку, Каннінг зірвав цю затію; він категорично заявив, що ні найменшої участі в цьому конгресі не прийме і вважає його абсолютно марним. Тут же Каннінг дав знати, що має намір укласти торговий договір з республікою Буенос-Айрес (так називалася в 1824 р. Аргентина). На роздратовану опозицію короля Георга IV Каннінг не звертав ніякої уваги; з лордом Ліверпулем і Веллінгтоном він впорався, вказавши їм на те, що потрібно швидше увійти в зносини з південноамериканськими ринками, тому що інакше вони потраплять до рук Сполучених штатів. Лондонське Сіті і всі промислові центри були в захваті від дій Каннінга.

       У січні 1825 р. Англія офіційно визнала  самостійними республіками Аргентину (Буенос-Айрес), Колумбію та Мексику. Король Георг IV був цим розлючений не менше, ніж Меттерніх. Олександр I і тут  відійшов убік, визнаючи становище  безнадійним і не бажаючи наражатися на приниження. Але Меттерніх і спонукуваний ним король Фрідріх-Вільгельм III спробували вербальними нотами та усними заявами своїх представників у Лондоні висловити осуд Каннінгу з приводу визнання ним перемоги революції в Новому Світі. “Я прошу вас не читати мені лекцій”, – обірвав Каннінг прусського посла. “Що такою мовою з нами розмовляти не можна, я, вважаю, досить переконливо пояснив усім членам континентальної трійці”, – писав він згодом.

       Король  Георг IV залишився єдиною опорою для  Меттерніха в Англії. Георг виготовив меморандум, розіслав його всім членам кабінету і роздратовано вимагав від них відповіді на запитання: чи остаточно вони забули “великі принципи 1814, 1815 і 1818 рр..” (тобто принципи Віденського конгресу, Священного союзу і Аахенського конгресу), чому вони прийняли “істотну частину революційного кредо”, і як можуть його міністри припускати, що він дозволить яким би то не було індивідуумам нав’язувати йому, королю, принципи, протилежні тим, які він завжди сповідував. Під індивідумом розумівся Каннінг, який, однак, ніяк не зреагнував на цей гнівний королівський випад. Промислові, торгові, банкірські кола з повним співчуттям підтримували політику Каннінга. У самому парламенті і в пресі його дипломатія зустрічала гарячу підтримку саме з боку опозиції, і уряд Ліверпуля відпочив від турбот про виборчу реформу.

       Каннінг відчув свою силу і всередині країни і в Європі. Священний союз отримав  від нього тяжкий удар.  

2.6. Грецька проблема.

       Ще  більш нищівного удару завдав Каннінг “принципам 1814, 1815 і 1818 рр..” в іншій, незрівнянно більш важливій для тодішньої Європи справі – у питанні про грецьке повстання.

       У 1821–1822 рр. грецьке повстання проти турків переживало час тяжких поразок. Після конгресу в Троппау руйнувалися, здавалося, остаточно надії на Олександра і на російську допомогу. Страшна різанина, учинена турками серед хіоських греків, звірячі побиття в Константинополі і провінції, публічне повішення патріарха константинопольського – все це пройшло султанові Махмуду II задарма. Правда, Олександра давно дратувала зухвала поведінка турецької дипломатії стосовно Росії. Знаменита відповідь міністра закордонних справ (реіс ефенді) Туреччини з приводу хіоської кривавої лазні: “Ми знаємо краще, як нам поводитися з нашими підданими”, – обурила Олександра, але зате привела у повне захоплення Меттерніха. Махмуд II не побажав навіть надіслати свого представника на Веронський конгрес, хоча йому було там обіцяно люб’язний прийом. Каннінг круто повернув кермо британської політики в грецькому питанні. Він почав з того, що, навіть не повідомивши нікого з дипломатичного корпусу в Лондоні, 25 березня 1823 року урочисто заявив, що Англія відтепер визнаватиме греків і турків двома воюючими сторонами. Це як громом уразило Меттерніха. Каннінг правильно розрахував удар, завдавши його Священного союзу в самому слабкому його місці: там, де таємна, але гостра ворожнеча роз’єднувала Меттерніха та Олександра, – у питанні про відношення до Туреччини. З факту визнання воюючою стороною “бунтівників”, революціонерів, “бандитів” греків, випливало, що саме повстання греків Англія вважала законним, і що перша територія, де повстанцям вдасться зміцнитися, буде визнана тієї ж Англією самостійною державою.

       Цей крок Каннінга дав могутній поштовх  громадському і літературному руху в Європі на користь греків. Байрон у Англії і Пушкін в Росії були далеко не самотні у своїх прогрецьких настроях. Ставлення Олександра до політики Каннінга в грецькому питанні також свідчило про наступаючий поворот в долі Греції.

       І справді, ініціатива Каннінга спонукала  Олександра в кінця 1823 р. знову звернутися до грецьких справ. Він виробив разом  з Нессельроде дуже заплутаний і  явно нездійсненний план: розділити грецьку провінцію Туреччини на три частини і дарувати їм автономію з тим, що султан буде вважатися їх верховним государем, а контроль буде належати європейським державам.

       Олександр сам не вірив у свій фантастичний план. Повинно було статися так, що і православних греків більше ніхто різати не буде, і грецькі революціонери змушені будуть підкоритися своєму законному государю Махмуду. Ознайомившись з цим планом і з коментарями до нього, Меттерніх зрозумів тільки одне, що Олександр збирається почати завоювання Туреччини з відторгнення від неї всієї південної частини Балканського півострова і з створення там трьох російських генерал-губернаторств під виглядом “автономних” грецьких областей. Але Каннінг вирішив дати рух загрузлій у болоті грецькій проблемі. Він-то дуже добре знав, що для його економічних і політичних цілей йому потрібна вільна від турків Греція, як потрібні вільні від іспанців південноамериканські колонії.

       Рідко хто з дипломатів тієї епохи так  умів кувати залізо, поки гаряче, як Каннінг. Між царем і Каннінгом встановився дружній контакт. Коли дружина російського посла в Лондоні княгиня Лівен, в салоні якої став бувати Каннінг, в приватних бесідах з ним влітку і осінню 1825 року говорила, що, на думку Олександра, Росія і Англія мають між собою домовитися щодо греко-турецьких справ, то вона вже зустрічала повне розуміння і принципове співчуття з боку свого співрозмовника. Таким був стан справ, коли на початку грудня 1825 року Європу облетіла неждана звістку про смерть сорокавосьмирічного царя в глухому далекому південноруському містечку.

Розділ 3. Зближення Миколи I з Англією та Францією і подальший розвал Священного Союзу. 

       3.1. Микола I як дипломат. Зближення Миколая з Францією і Англією.

       На  престол Російської держави вступила людина, якій судилося протягом свого довгого царювання зробитися супер-арбітром європейської дипломатії, грозою для урядів Середньої Європи, страховиськом для всіх прогресивних верств європейського суспільства, а потім, втративши дипломатичну орієнтацію, зробити крок у несподівану прірву, щоб на смерть розбитися при падінні.

       У перші роки свого правління Микола виявляв у своїх дипломатичних  виступах велику обережність. Позбавлений  досвіду, нічого не знавший “дивізійний генерал, раптово став імператором”, як він сам про себе висловлювався, Микола перший час відчував себе, як у лісі, серед послів і під час доповідей Нессельроде. Але Микола був розумніший Нессельроде. Він швидко розгледів у ньому канцеляриста, який, мабуть, непогано напише французькою папір, якщо йому точно наказати, про що саме треба писати, який у жодному випадку не здатен подати самостійну пораду. Згодом Микола іноді передавав розпорядження своєму канцлеру Нессельроде за посередництвом іноземних послів. Нессельроде на це не ображався. Йому навіть і в голову не приходило, що на імператора взагалі можна образитися. Микола незабаром освоївся із зовнішньою політикою, і вона стала навіть одним з найулюбленіших його занять.

       Обережність була не єдиною позитивною якістю Миколая як дипломата в перші часи його царювання. Цар спочатку досить добре розбирався в людях, з якими йому доводилося мати справу. Меттерніха, наприклад, він зрозумів уже з перших кроків. Коли одного разу при особистому побаченні Меттерніх, бажаючи потрапити в тон Миколі з його військовими замашками і смаками, з афектацією уявної прямоти і безпосередності сказав цареві: “Адже ви мене знаєте, ваша величність!”, То Микола відповів так виразно і таким загадковим тоном: “Так, князь, я вас знаю!”, що навіть Меттерніх зніяковів. Ця здатність стала Миколі згодом зраджувати, коли постійні удачі і безмірні лестощі послабили і притупили його розумові сили.

       Однією  зі слабких сторін Миколи було його глибоке неуцтво. Він, наприклад, серйозно думав, ніби королева Вікторія може дійсно впливати на англійську політику. Він ненавидів конституційні принципи, але ніколи не міг зрозуміти, в чому вони полягають, і пишався тим, що нічого в конституціях не розуміє. Однією з центральних ідей його дипломатії було переконання, що Туреччина розкладається, і що Росія повинна наслідувати їй у володінні значної частини турецьких володінь. Він так мало знав про Туреччину і так слабо уявляв собі її лад, що допускав безглузді витівки, що ставили його іноді в смішне становище. Так, в 1830 р., на урочистому прийомі принца Халіла, надісланого Махмудом II для обміну ратифікаційними грамотами про мир, на подив Халіла, його свити й усіх присутніх, цар просив передати від свого імені дружню пораду султанові покинути мусульманську оману і сприйняти світло істинної православної віри.

       Іншою пануючою думкою дипломатичної діяльності Миколи I було переконання в необхідності неустанної боротьби з революцією, де б і в чому б вона не виявлялася. І тут теж, крім сліпого, непохитно впертого наслідування принципам Священного союзу, тобто початкам абсолютистської реакції в ім'я відновлення і охорони всіх уламків феодального суспільного ладу, Микола рішуче нічого не придумав. Він не удостоював розбиратися в партіях, не уявляв собі відмінності французьких республіканців від соціалістів. І ті й інші були для нього, висловлюючись його стилем, однаково «каналії». Але коли республіканець генерал Кавеньяк перестріляв в червні 1848 року близько десяти тисяч робітників, Микола пробачив йому його республіканізм, сердечно привітав з перемогою і був дуже задоволений його хвацькістю і розторопністю. А до тих пір Кавеньяк в очах царя був такою ж «каналією», як і інші республіканці чи соціалісти.