Религия козачества

     Козаки, сподіваючись на силу ікон i допомогу святих, в скрутних ситуаціях молились перед  образами. В 1771-1772 рр., під час морової  язви, населення Карнаухiвки молилося про врятування від смерті перед іконою святої великомученицi Варвари, а коли небезпека минула, згідно зі своїм обiтом влаштувало церкву на її честь [33; 8283].

     Щиро  молилися запорожці i перед військовими  походами. Як свідчать реєстри майна, описаного у запорозької старшини після зруйнування Січі, козаки мали в своїх оселях досить велику кількість святих образів [25;127206]. Вiрячи в рятівну силу ікон, козаки прикрашали ними свої хати i курені. В останніх святі образа вішались над місцем, де сидів курінний отаман. Iкони багато прикрашалися, під ними висіли лампади, які запалювались під час свят [30; 25]. Таке піклування про ікони, на думку ченця Леонiда, робило курені схожими на каплиці [34;14].

     Отже, повага більшості запорожців до святих та ікон не викликає сумніву. Проте, документами зафіксований i випадок, коли козаки знищили ікони. Це трапилось 26 грудня 1768 р., коли запорожці вдерлися до оселі П.Калнишевського i "гидкими їх ногами так потоптали ікони, що, після примирення цих божевільних, з тих святих мощів жодної частицi знайти не могли" [22; 140]. Серед знищених ікон знаходилась i подарована в 1763 р. київським митрополитом ікона Успенiя Пресвятої Богородицi, в якій були заховані святі мощі. Таке ставлення козаків до ікон було скоріш винятком, ніж правилом, i значною мірою пояснювалось обуренням запорожців на свого кошового отамана, який, на їхню думку, перестав захищати інтереси Вiйська.

     Шанування козаками ікон в першу чергу базувалось на щирій вірі в те, що святі образа допоможуть i захистять їх. Багато в чому пошана до ікон перепліталася з пережитками язицьких вірувань (згадаємо "дарування" іконам привісок у вигляді рук, ніг голів i т.п. з метою позбутися хвороби). В той же час запорожці були далекі від поваги до ікон, близької до "ідолопоклонства, межуючої з обожнюванням їх", що відмічалося іноземцями у вдачі росіян [29; 34].

     На  деяких іконах, що знаходились на Запорожжi, були намальовані козаки. Так, на одній  з ікон січової Покровської церкви були зображені, крім Божої Матері, патріарха, священнослужителів, царя i членів царської родини два запорожця. Ця ікона, певно, повинна була символізувати заступництво Богородицi за Вiйсько Запорозьке [24; 37]. На іншій іконі, написаній на початку 70х рр. XVIII ст., зображена Богородиця, обабіч від якої стоять святий Микола i архiстратиг Михаїл. Пiд ними намальовані дві групи козаків, серед яких були кошовий отаман П.I.Калнишевський i військовий писар I.Глоба. З уст кошового отамана, який підвів голову до Богородицi, виходять слова: "Молим, покрий нас чесним твоїм покровом i позбав нас від всякого зла .". На відміну від ікон Богородицi, які малювались до цього, на означеній іконі між Божою Матiр'ю i козаками не залишилось посередників царя, цариці i патріарха [24; 37]. Це значною мірою відбивало ситуацію, яка склалася в той час у церковному житті Запорожжя i у взаєминах Коша i російським урядом. До останнього моменту існування Січі Кiш зберігав свою керівну роль в управлінні релігійними справами Вольностей, незважаючи на спроби російської духовної i світської влади змінити такий стан справ. Тому на іконі i відсутні традиційні зображення царя i представника вищої духовної влади. З іншого боку, в часи написання ікони існувала реальна загроза Вольностям Запорозьким з боку російського уряду, i тому невипадково з уст П.I.Калнишевського виходить прохання про допомогу.

     Щирiсть  у молитвах, пошана до святих ікон поєднувалися у запорозьких козаків з вірою  в характерникiв, чаклунiв, знахарів.

     Досить  поширеними серед населення Запорозьких  Вольностей були розповіді про запорожцiвхарактерникiв, чаклунiв, які спілкувалися з нечистою силою i тому не відчували болю, не могли бути вбиті ні стрiлою, ні кулею, ні шаблею [17; 10]. За повір’ям, характерники ні в огні не горіли, ні в воді не тонули [21;34], вміли відчиняти без ключів замки, плавали на човнах по підлозі, як по морю, переправлялись через ріки на циновках, брали голими руками розпечені ядра, мешкали на дні річок, вміли залазити i вилазити із зав'язаних торб, перетворюватись на котів, перетворювати людей в кущі, вершників – у птахів, плавати у відрах під водою [36;236]. На Запорожжi довгий час ходили розповіді про чаклуна Довгого, який кілька разів вмирав i оживдав, бо його "земля не приймала". Наявнiсть у запорожців легенд про характерникiв значною мірою пояснюється тією любов'ю до хвастощiв, яку відмітив у вдачі козаків Д.I.Яворницький [36; 238]. В образах характерникiв уособлювалося багато якостей, якими запорожці вихвалялись при розповідях про свою участь у бойових діях. На думку Яворницького, за допомогою таких розповідей козаки, між іншим, намагались залякати своїх ворогів [36; 236].

     Дослiдження козацької обрядовості, вірувань, стосунків  запорожців з представниками різних національностей дозволило встановити, що у запорозького козацтва склалось оригінальне світосприймання, в якому тісно переплелися риси українського i російського розуміння православ'я. Крiм того, у козацтва виробились своєрідні, характерні лише для нього способи задоволення релігійних потреб i виконання християнських обов’язків. Знаходячись на перехресті трьох конфесій i релігій, Запорожжя з цілого ряду причин традиційно дотримувалось православної віри. Бiльшiсть рис догматичного православ'я збереглася, зокрема, в Росiї. На території Гетьманщини, яка у 1686 році визнала свою залежність від Московської патріархії, велика кількість вірувань i обрядів була такою ж, як i в Росiї. Разом з тим, деякі риси релігійності населення Гетьманщини i Запорожжя відрізнялися від російських. Зокрема, більшість мешканців Лiвобережної України i Запорозьких Вольностей, щиро вірячи в Бога, на відміну від росіян, не надавали великого значення дотриманню всіх умовностей православної обрядовості. Запорожці, як i населення Гетьманщини, з повагою ставлячись до ікон, не доходили, на відміну від росіян, до "ідолопоклонства, межуючого з обожнюванням їх" [24; 34]. Малися розбіжності i у вшануванні святих. Запорозьке i українське духовенство досить вільно тлумачило написане в релігійних книгах, в той час як російське духовенство цього не допускало. Втiм, обрядовість i вірування запорожців i населення Лiвобережної України не були тотожнiми. Маючи потребу в збільшенні чисельності військового товариства, запорожці приймали до своїх лав представників будьякої національності, вимагаючи від них сповідання православ'я. Суворі умови життя, при яких козацтво досить часто було позбавлене можливості задовольняти релігійні потреби в релігійних спорудах, приводили до спрощення деяких обрядів, пристосування їх до похідних умов. З іншого боку, майже постійна загроза з боку сусідів, часте ведення бойових дій призвели до поширення на Запорожжi використання зброї під час проведення багатьох релігійних обрядів, що дає підстави казати про своєрідний "культ зброї" у козацтва; призвели до вшанування в першу чергу тих святих, які були заступниками воїнів i мореплавців. З такої своєрідної релігійності запорозьких козаків випливало i їх ставлення до релігійних споруд i духовенства.

     ДЖЕРЕЛА ТА ЛIТЕРАТУРА

     1. Антонович В. Три національні  типи народності // Твори. Повне  видання. К., 1932.Т. 1. С. 196211.

     2. Антонюк В. I в козаків були  екстрасенси // Я, ти, ми.1991.N 11.С. 5.

     3. Апанович О.М. В якого бога  вірила Сiч // Людина i світ.1990.N 6.С. 211.

     4. Апанович О.М. Розповіді про  запорозьких козаків.К.: Днiпро, 1991.334 с.

     5. Георги И.Г. Описание всех обитающих в Российском государстве народов.Спб., 1799.Ч. III.492 с.

     6. Голобуцкий В. Запорожское казачество.К.: Политиздат УССР, 1957.462 с.

     7. Д.В. Киевский митрополит Рафаил  Заборовский и его меры к  исправлению духовенства // Киевская  Старина.1899.N 3.С. 397423.

     8. Драгоманов М. Малорусския народныя  предания и рассказы.К., 1876.436 с.

     9. Ефименко А.Я. История украинского  народа.Спб.: Изд. общ. БрокгаузЕфрон, 1906.391 с.

     10. Зарульский С. Описание о Малой  России и Украины // Чтения Общества  истории и древностей при Московском университете.М., 1848.N 8.Отд. IV.С. 128.

     11. Iларiон, митрополит. Українська церква. Нариси історії української православної  церкви.Вiннiпег, 1982.366 с.

     12. Кравченко А. Козацька наречена // Запорожці. До історії козацької  культури.К.: Мистецтво, 1993.С. 214231.

     13. Макаров А. Лицарі Барокко // Запорожці. До історії козацької  культури.К.: Мистецтво, 1993.С. 297324.

     14. Марковин Н. Очерк истории Запорожского  казачества. Спб., 1878.78 с.

     15. Миллер Г.Ф. Исторические сочинения  о Малороссии и малороссиянах.М.: Университ. типография, 1846.96 с.