Религия козачества

     До  Запорожжя дійсно приймалися люди будьякої національності, однак вони були повинні  прийняти православну віру. Без виконання  цієї умови переселенці не мали права  мешкати на Запорожжi. Обов'язковiсть  цього підкреслюється рядом документів. В наказі запорозьким депутатам у Комiсiї для складання нового Уложення про прийняття до лав Вiйська Запорозького говорилося так: "В Вiйсько Запорозьке із різних націй, для помешкання i служби малолітніми i вже повнолітніми люди приходять, i по прийнятті їми закона Грекоросiйського i на вірність Її Iмператорськiй Величності присяги, записуються на службу" [27; 653]. Г.Ф.Мiллер так казав про перехрещення прибулих до Запорожжя іновірців: "Запорожці хрестять Жида, або Татарина, перехрестять Поляка, або іншого Християнина, що не були в їхнiй вірі ті їм діти" [15; 64].

     В мемуарах та історичній літературі досить схоже переказується процедура  прийняття новоприбулих до Вiйська. Прибулого до Січі звичайно приводили  до кошового отамана, який питав: "А  чи віруєш в Бога?" Новоприбулий відповідав: "Вiрую". "I в Богородицю віруєш?" "I в Богородицю вірую". "А ну, перехрестись!" Людина хрестилася. Цим i обмежувалось з'ясування релігійної приналежності прибулих до Січі [14; 6]. У випадках, коли прибулий не був православним, перед вступом у Вiйсько він був повинний охреститись у цю віру. Так, в проханні архімандрита Нефорощанського монастиря до київського митрополита про постриження в ченці послушника Iова Крижановського повідомлялося, що цей послушник "польської нації, в містечку Пенську від батьків євреїв, їх залишив, i зайшовши в Сiч Запорозьку, там прийняв віру християнську i хрещений був там перебуваючим начальником Межигiрського монастиря ієромонахом Феодоритом . i названо йому ім’я Iов, а восприємниками йому були запорозькі козаки Iван Швидкий i Артем Василiєв" [37; 20]. В атестаті козака Василя Перехриста повідомлялося, що він також народився в Польщi, єврейській родині, за власним бажанням прибув до Запорозької Січі, де був охрещений в Сiчовiй Покровськiй церкві начальником КиєвоМежигiрського монастиря, а "восприємниками" йому були запорозькі козаки [27; 192].

     В деяких випадках козаки привозили до Запорожжя малолітніх представників  інших релігій i конфесій i хрестили їх. Так, в Балтi запорожці викрали  з колиски поляка, привезли його до Січі i охрестили. В місці Хотинi полковий осавул Василь Рецептов викрав малолітнього єврея, привіз його на Запорожжя i охрестив, назвавши Семеном Чернявським [27; 78]. Козаки врятували від загибелі малолітнього поляка, якого назвали Григорiєм Покотило. Курiнний отаман привіз його до Січі, де охрестив у православну вiру [26; 45].

     Кiш, керуючись економічними i політичними  інтересами, дбав про збільшення контингенту  Вiйська i кількості робочих рук  на Запорожжi. Тому козаки, прийнявши  до своїх лав ренегатів, не чинили їм ніяких утисків, i тіi мали змогу отримати керівні посади у Вiйську. Так, вищезгаданий Григорiй Покотило став курінним отаманом. Син польського поміщика Олексiй Григорович (Бiлицький) зайняв таку ж посаду. Колишнiй кримський мусульманин Iван Чугуєвець став військовим писарем [27;78].

     Запорожці щиро вірили в Бога i проголошували  свою відданість ідеалам православ'я. Проте, можна погодитись з думкою Г.Ф.Мiллера, що у козаків лише "зовнішня должнiсть грекороссiйського закона спостерігалась" [15; 39]. Запорожці, за висловом Ш.Лезюа, "жили скоріш за звичаями, ніж за законами" [19; 433]. Процедура виконання багатьох християнських обрядів на Запорожжi дещо відрізнялась від тієї, що була поширена в інших регіонах Росiйської держави. Козаки так часто використовували під час релігійних свят i виконання релігійних обрядів зброю, що можна казати про існування своєрідного "культу зброї". На Запорожжi існував звичай, згідно з яким під час хрещення хлопців, що народилися у запорозьких козаків, батько підсипав у купіль порох. Це робилось для того, щоб загартувати козака змалку. Про це розповів I.Розсолода, який сам був охрещений таким чином [35; 3]. Треба зауважити, що в інших частинах Росiйської імперії використання пороху під час хрещення не було поширене. Бiльш того , за свідченням іноземців,які відвідували Росiю в XVIII ст., батьки немовлят не могли бути присутніми при обряді хрещення, бо це вважалося поганою прикметою для дитини [29; 3234].

     Зброя використовувалась козаками в день Богоявлення. На його святкування до Січі збирались навіть ті козаки, які мешкали по зимівниках. Вони разом з січовими козаками в повному озброєнні йшли до церкви, везучи з собою навіть гармати. Вiйсько займало весь центральний майдан Січі, чекало, доки скінчиться літургія. Пiсля того, як з церкви виходили, несучи хрест, євангеліє i ікони, настоятель i ієромонахи та йшли до ріки, запорожці направлялись за ними, везучи з собою артилерію i несучи розгорнуті знамена. По закінченні водохрещення настоятель занурював хрест у воду, i в цей момент козаки давали один залп з рушниць i гармат.

     Пiсля  того, як настоятель три рази занурював хрест, козаки починали "вже жарити во всі тяжкі, скільки кому завгодно" [30; 2728]. Схоже про Водосвятiє розповідав Осип Омельченко, спогади якого були записані Драгомановим. Крiм того, він додавав, що за день до Водохрещення козаки, за звичаєм, "проганяли кутю" i вели "таку стрілянину, мов наче й насправді війна йде " [8; 212].

     Пострiли з рушниць i гармат супроводжували у  запорожців i святкування урочистих  подій. Коли до Січі приїхав офіцер,який повинен був привести Вiйсько до присяги, запорожці виказали йому пошану таким чином. Кошовий, старшина i рядові козаки вишикувались вздовж шляху, i коли делегація наблизилась до них, розпочали стрілянину з гармат i рушниць. У Січі гостей зустріло духовенство, яке відслужило вдячний молебень. Пiд час цього козаки стріляли з гармат [16; 13].

     Пiд  час росiйськотурецької війни 17681774 рр. у церквах Запорозьких Вольностей з приводу перемог російської армії відправлялися вдячні молебні,які  теж супроводжувались пострілами з  гармат i рушниць [20; 80].

     Велику  роль вiдiгравала зброя i в поховальному обряді запорозьких козаків. Померлий перед тим, як його клали в домовину, лежав на лавці в повному козачому бойовому вбранні, поруч з ним  стояла зброя піка i рушниця. Коли домовину з померлим запорожцем несли до церкви, за нею звичайно вели бойового коня в повному спорядженні з сідлом, пістолетами в кобурах, в'юками. На саму домовину клали шапку, козачу шаблю i піку [26; 4348].

     Не  всі запорожці однаково ставились  до виконання християнських обов’язків. Це значною мірою i викликало суперечності в оцінках релігійності козаків, які коливались від визнання їх лицарями православ'я до проголошення "єретичими синами". Серед запорожців завжди знаходилось немало людей, які сумлінно виконували християнські обов'язки (щоправда, в варіанті, як їх розуміло козацтво). До таких осіб насамперед відносилося кошове керівництво i престарілі запорожці. В цьому Запорожжя теж відрізнялось від Росiї, де в другій половині XVIII ст. "панівними верствами населення володіла та безрелігійність, що панувала на Заході" [29; 58]. В той же час частина козаків не відзначалась високою релігійністю. Таке неоднакове ставлення до виконання православних обов’язків досить чітко простежується в дотриманні запорожцями посту. Кошове керівництво, вважаючи за неможливе в дні посту чинити судочинство, відкладало вирішення карних справ до їх закінчення. В 1762 р., в перший тиждень Великого Посту, кодацький полковник звернувся до Коша з проханням розпорядитися, що робити із заарештованими по підозрі у вбивстві. Iз Січі надійшла відповідь, що "в теперішні поснi дні . про те вбивство дослідження чинити не слід i не можна до закінчення тих днів", тому заарештованих наказувалось віддати на поруки їхнiм батькам з умовою, що з першою вимогою вони повинні бути представлені перед судом [28; 618]. Вище вже йшла мова про те, що під час посту багато запорожців здійснювало подорожі до Межигiрського та інших монастирів, де вони постилися i молилися. В той же час, за свідченням ченця Леонiда, чимало запорожців, за винятком військової старшини та "інших степенних стариків, в Січі мешкаючих по Межигiрському звичаю", на відміну від греків, які "всі без винятку, . навіть малі діти", говiють чотири рази на рік, про це "ні трохи не турбуються" [34; 4]. Коли той же чернець Леонiд у першу суботу Великого Посту почув засвiтло благовіст до обідні, він припустив, що січове духовенство, за наказом запорожців, у порушення церковних правил, бажало провести обідню не в полудень, а в шість чи сім годин ранку, щоб можна було скоріше поїсти. На це Василь Коваль, січовий пiдпономарний, відповів, що старшина такого наказу не давала, а рання обідня служила для того, щоб могли поїсти ті "спасiнники", які ні разу не їли, говiючи з понеділка. Проте, Коваль не зміг назвати жодного з таких "превеликих постникiв". Чернець Леонiд дізнався лише, що в перший тиждень Великого Поста ті запорожці, що говіли, не вживали в їжу тетерiсаламату з пшоном та інші варені i гарячі страви. На такий спосіб говіння чернець відреагував так: "Але нехай вони постяться, як їм хочеться й можеться" [17; 3536].

     "Як  хочеться й можеться" ставилися  козаки до вживання їжi в ті  дні, коли не було посту.  Дотримуючись православних обрядів,  січове козацтво, коли збиралося  для прийняття їжi в своїх куренях,  спочатку молилося, а потім вже починало їсти. Пiсля їжi козаки знов молилися, кланялися отаману i один одному, дякували кухарю за те, що нагодував [30; 2526]. В той же час в молитвах, які козаки читали перед вживанням їжi, вони благословляли горілку, рибу, щербу, тетерю, галушки. На Великдень, як i в інших частинах Росiйської держави, на Запорожжi розговлялись крашанками i пасками. В той же час інколи відсутність яєць козаки компенсували вареними раками [34; 49].

     Для релігійності запорозького козацтва було притаманне шанобливе ставлення до деяких християнських святих i до ікон. На Запорожжi був дуже поширений культ Покрови. Згiдно з легендою, що записана до "Житiя Андрiя Юродивого", під час наступу мусульман у Влахернськомухрамі з'явилася Богородиця в оточенні святих. Вона вийшла з царських воріт, зняла омфор i покрила ним присутніх, врятувавши від смертельної небезпеки [24; 32]. Ще задовго до заснування Нової Січі, в 1659 р. запорожці заснували на Чортомлицькiй Січі церквуна честь Покрови Богородицi [36; 265]. Значно поширилось вшанування Покрови в період Нової Січі. Вже у 1734 р. на її честь було закладено січову церкву, а взагалі в 17341775 рр. на Запорозьких Вольностях існувало більше десяти релігійних споруд в ім’я Покрови Пресвятої Богородицi. На її честь козаки щорічно влаштовували свято на Січі. Покрова настільки шанувалася запорожцями, що на храмове свято вони збиралися до Січі навіть тоді, коли там була епідемія чуми. Так, в кінці вересня 1751 р. запорожці, які на час епідемії роз'їхались по зимівникам, повернулись до Січі вшанувати Покрову. Внаслiдок цього епідемія спалахнула з новою силою, i від неї загинуло кілька курінних отаманів та старшин, багато рядових козаків i служителі Покровської церкви ієромонах Iгнатiй, перший диякон Феодор, чернець Феона, свічкар i шкільний отаман Грицько Волик [34; 84]. Вшанування запорожцями Покрови Пресвятої Богородицi має кілька причин. Культ Покрови, символізуючи захист християн в їх боротьбі з мусульманами, виявився найбільш близьким для козаків, які проголошували гасло захисту православної віри. Крiм того, часте перебування у військових походах, постійна небезпека з боку сусідів примушували запорожців звертатися за допомогою i заступництвом небесних сил. Культ Покрови був якомога краще пристосований до вимог такого життя. В період Нової Січі, коли на права Вiйська Запорозького вівся наступ з боку російського уряду, Покрова стала символізувати для козаків захист від зазіхань Петербурга. Це знайшло яскраве вираження в іконах, створених у другій половині XVIII ст. [24; 37].

     Великою шаною запорожців користувався святитель Христовий Микола. Вiн виступав як охоронець від пожеж i нападів ворогів [23; 167]. В той же час купці i мореплавці бачили в святому Миколi свого оборонця, землеробцi шанували його як заступника i помічника в їхнiх справах. Недарма культ святого Миколи набув на Запорожжi великого поширення. Часто здійснюючи подорожі по Чорному морю, Днiпру, Бугу, козаки молилися Миколi, вбачаючи в ньому "великого милостивця i співчуваючого людинолюбця". Козаки, які потрапляли до татарського i турецького полону, вважали, що можуть врятуватися завдяки заступництву Миколи, "справжнього друга й благодійника стражденного людства" [31; 63].

     Здавна  ведучи боротьбу з турками i татарами, козацтво знаходило дещо подібне  цьому в діяльності святого архiстратига Михаїла, який захищав славу Божу i воював з сатаною. Тому запорожці проголошували святого архiстратига Михаїла Началоводцем, Предводителем військового товариства, називали його патроном i заступником Вiйська [31; 6263].

     В XVIII ст. на Запорожжi, як i по всій Українi, великої популярності набув культ Андрiя Первозванного. Цей святий, що вважається "насадителем" православної віри в Поднiпров'ї, був близький запорожцям, які проголошували свою відданість православ'ю i вважали себе захисниками цієї віри [25; 299].

     Треба зауважити, що вшанування багатьох з  вищезгаданих святих було досить поширене на Українi i за межами Запорожжя. Свята  Покрови, Михаїла та деякі інші в  Мiсяцесловi української церкви були позначені червоним, в той час  як в інших церквах вони не вважалися за великі. В Росiї ж, за свідченням іноземців, у XVIII ст. із всіх святих найбільшою шаною користувався Микола [29; 52].

     Крiм  того, що на честь вищезгаданих святих на Запорожжi споруджувались храми  Божі, козаки щорічно влаштовували свята на їх честь. Зображення святих Миколи i архiстратига Михаїла багато хто з козаків носив на грудях, особливо під час військових походів.

     Запорожці шанували й ікони з зображенням  святих. У період Нової Січі однією з найбільш популярних серед козацтва була ікона Божої Матері, що знаходилась в Новокодацький СвятоМиколаївськiй церкві. В 1739 р. запорожці, мешканці Нового Кодаку, повернулися зпiд Перекопу i всім розповідали, що залишилися живими лише завдяки Божiй Матері, перед іконою якої вони молились перед початком походу. Ці розповіді швидко поширилися на Запорожжi, i невдовзі до Нового Кодака на молитви перед іконою Божої Матері, яка стала вважатися чудотворною, почали приходити людиз найвіддаленіших кутків Запорозьких Вольностей. Козаки приносили до неї привіски у вигляді тих органів чи частин тіла, які у них були хворі, в надії вилікуватися завдяки чудодійній силі ікони [18; 19]. Запорожці, які брали участь у гайдамацькому русі, перед походом проти поляків молились у Новому Кодаку, а після Уманської різні в тій же СвятоМиколаївськiй церкві дякували цариці Небеснiй за допомогу в поверненні додому [32; 293]. З огляду на велику популярність ікони Божої Матері серед запорожців Калнишевський розпорядився перенести її із алтаря в спеціально зроблений киот. Пiсля цього паломництво до ікони значно збільшилось, а сам кошовий отаман за власний кошт наказав зробити для неї ризу [18; 19].