Особливості єгипетського стародавнього костюма

     Другим  видом верхнього одягу, дуже поширеним  починаючи з Нового царства, був  нарамник – довгий та широкий(ширший за плечі) прямокутний шматок тканини, перегнутий у двоє по плечовій лінії, з прорізуванням на згині круглим отвором для голови. Бічні сторони нарамника залишалися незшитими. Надягали його через голову. Передню, вільно звисаючу частину туго обмотували навколо тіла і складали на спині біля талії. Ту частину, що звисала ззаду, драпірували у зворотному напрямі – з боку спини наперед, туго обтягуючи стегна і спину. Поли цієї частини драпірували спереду, підтягаючи з-під рук догори і закріплюючи високо під грудьми вузлом так,  що вниз вони розходились. Нарамник підперезували довгим широким поясом (до 70 сантиметрів завширшки і 2,5 метри завдовжки), який притримував поли задньої частини одягу; нижче  грудей поли глибоко загортали. Два поширених прийоми пов'язування пояса (вужчого – з короткими спереду кінцями й ширшого – з випуском довгого «хвоста»). При драпіруванні верхню частину нарамника, що спадала на руки підтягали до талії, оголюючи руки до ліктів і утворюючи щось схоже на широкі рукава, зібрані складками. Нарамники часто виготовляли з напівпрозорих тканин, ї тоді їх одягали поверх схенті [1;с.16].

     Семантичне  значення покрову несло також  намисто у вигляді широкого круглого коміру – ускх, який був обов'язковим компонентом давньоєгипетського костюма. Ускх утворювався декількома рядами рухливо скріплених між собою горизонтальних низок бус, що прикрашали спину та груди. Єгиптяни сприймали цю прикрасу як крила богині, що обіймають і таким чином захищають людину від ворожого світу. Форма важкого сплетеного з великої кількості бус ускха, так як  і круглих золотих браслетів, що прикрашали зап'ясток і передпліччя рук та щиколотки ніг людини, свідчили про його солярне значення.

     Кольори бусин ускха добиралися відповідно до місця персони в сакральній світобудові: для воїнів – кривавий сердолік як уособлення енергійності та сили, для жерців – лазурит  кольору темного неба як алегорія вічності, для знаті – зеленувата бірюза як символ життєвого духу і  відродження. Символіку цих каменів  залежно від кольору перебирав  на себе фаянс, який єгиптяни використовували  для особливо значущих предметів. Царський ускх поєднував блакитні та жовті  бусини на знак влади фараона над  землею і небом. Ускх, як і інші прикраси, єгиптяни виробляли із благородних  металів – золота, срібла, нетлінність  яких зробила їх синонімами вічності. Традиційно блиск золота асоціювали з сонячним сяйвом, срібла – із місячним світом. Магічної сили і захисту  від злих духів прикрасам-амулетам надавали не тільки матеріали, а й  використані форми: око як уособлення бога Гора, зміїна голова як символ мудрості, жук-скоробей[2;с.52] який  символізував сили тіла і воскресіння духу, вічного і незбагненного творця - повелителя сонця (бога Ра).[3] 

     1.2 Жіночі тенденції  одягу.

     Основним  одягом давньоєгипетських жінок  усіх суспільних верств населення була своєрідна вузька спідниця-сарафан  – калазірис . Він починався від грудей та пахв і сягав кісточок ступень, щільно облягаючи фігуру [1;с.22]. Є припущення, що калазіриси були в'язаними, настільки вузькими були вони, судячи по зображеннях, що взагалі не дуже зрозуміло, як можна було ходити в такому одязі. Калазірис складався із спідниці і жилета. Спідниця щільно облягала ноги, змушуючи жінку пересуватися маленькими кроками, втім, ця хода, як і багато чого іншого в стародавньому Єгипті, була строго регламентована. Жилет на бретельках часто залишав груди відкритими.[5]. Закріплювався калазірис на тілі за допомогою однієї або двох плечових шлейок. Іноді замість шлейок брали шнурок, який прикріплювали до верхнього краю спідниці й охоплювали ним шию. Внизу калазірис був прямокутним або трохи розширеним; носили його без пояса. Простий, пошитий з білого  чи сурового полотна або пофарбований у прості кольори (в Стародавньому царстві), цей одяг побутував у жінок з народу й пізніше, а в період Нового царства став дедалі барвистішим, на тканинах з'являються візерунки.

     Починаючі з доби Середнього царства, поряд  із калазірисом великого значення набуває  звичайна прямокутна спідниця. На відміну  від чоловічого схенті її зшивали  і закріплювали високо на талії, але  нижче, ніж калазірис. Спідниця була широкою і підтримувалась шнурком  на зав'язці та поясом: вгорі утворювались рясні зборки, що розходились донизу й групувалися за єгипетським  звичаєм найчастіше спереду.

     Жіночий давньоєгипетський верхній пояс помітно відрізнявся від чоловічого. Вузький, дуже довгий, він двічі високо обгортав торс( причому вдруге трохи  нижче, ніж перший раз) і, зав’язуючись спереду вузлом, спускався довгими  кінцями нижче колін. Пояси з  пишно декорованими фартухами в  жіночих костюмах траплялися рідко.

     Знатні  та богаті жінки Нового царства доповнювали  калазірис переважно верхнім  плечовим убранням різних типів. Найпростіше  з них – накидка-пелерина, яка  являла собою прямокутний шматок тканини, завдовжки 1,25 – 1,35 м і завширшки 60 см. Скручені верхні кути накидки  зав'язувалися вузлом за шиєю, і накидка, ніби пелерина, покривала плечі, лопатки  та верхню частину рук до ліктів, розходячись спереду на грудях. Пелерину, так само як спідницю, в ошатних  жіночих костюмах  Нового царства  часто робили з напівпрозорих  тканин, а іноді й плісирували. З доби нового царства жінки почали носити й цілком аналогічні чоловічим  вузькі калазіриси , особливо безрукавні. В нарядних костюмах знаті їх часто  шили з тонкої тканини – вісону, іноді калазіриси одягали просто на голе тіло без будь-якого вбрання, але не підперезували.

     До  плащів-покривал жінки Нового царства  зверталися значно частіше, ніж чоловіки. Плащі драпірували різними, дуже своєрідними способами. Перший, найпростіший і найпоширеніший спосіб драпірування починався з того, що коротку сторону  покривала верхнім кутом закладали  з правого боку за оперезаний навколо  талії шнурок , і вона звисала  до кісточок ступень. Потім покривало  спрямовували ліворуч навколо спини  й стегон і піднімали спереду  догори поперек торса до правої руки, де воно проходило під пахвою. Далі ним охоплювали верх спини і перекидали ззаду на груди через ліве плече. Верхній кут покривала зв'язували  з раніше заткнутим за поясний  шнурок кутом,  а нижній кут вільно звисав з лівої руки нижче талії. Праве плече залишилося оголеним. При такому драпіруванні розмір покривала  був невеликий (1,25 х 2,25).

     Другий, складніший спосіб драпірування вимагав  більших розмірів покривала, до 4 м. Цей спосіб відрізнявся від першого  тим,що покривалом, по-перше, двічі обгортали  спину та стегна, причому після  першого обгортання спереду утворювалися складки тканини від призбирування  і закладання верхнього довгого  краю за поясний шнурок. По-друге, проходячи  спереду поперек торса від  лівого боку до правого плеча, покривало  не пропускали під пахвою, а накидали на праве плече й поверх руки, після чого ним охоплювали верх спини й повертали на груди через ліве плече. Таким чином утворювалася ніби пелерина, що прикривала верхню частину обох рук, наче широкими рукавами, і звисала ззаду кутом.

     Третій  спосіб відрізнявся від перших двох тим, що драпірування починалося з лівого плеча. Покривало,яке звисало з  нього ззаду, двічі охоплювало всю  фігуру під правою рукою і виходило з під неї на правому боці. Далі верхній кут цієї короткої сторони  покривала зав'язували на грудях зі звисаючим з лівого плеча кутом, утвореним раніше.

     Жіночі  плащі-покривала виготовляли з  різних тканин, аж до напівпрозорих. Нерідко  їх короткі сторони оздоблювали  каймовим орнаментом. Покривала носили переважно знатні  жінки, але у  спрощених варіантах вони зустрічалися і в костюмах ширших верств населення, крім рабинь та біднячок.[1;с. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     1.3 Різноманітність  головних уборів.

     Головні убори давніх єгиптян мали дуже велике значення . Вони не тільки захищали голову від палючого сонця, але й виконували символічну функцію.

     Найпростішими з них були шнурки з шкіри  або  шовкових ниток – єгиптяни носи їх в якості налобних пов'язок та підперезували  ними волосся.[6] З доби Нового царства  чоловіки почали носити невеличкі шапочки  із повсті, полотна або шкіри[1;с.18].

     Ще  за часів, коли країна була поділена на Верхній Єгипет та Нижній Єгипет  фараони Верхнього (Південного) Єгипту носили високу кеглеобразну корону білого кольору, яка означає [7] південну область країни, що лежить між Аравійською пустелею на сході та Лівійською пустелею - на заході . В цій короні з квіткою лотоса зображували покровительку Верхнього Єгипту, захисницю фараона – Нехбет (Нехьоб(е)т) [8], а правителі Нижнього Єгипту – корону червону, відкритої форми, схожу на циліндр, який розширюється вгору. Корона Нижнього Єгипту  означає [7] дельту Нілу, від Середземного моря до Каїра. В цій короні та з стеблами папірусу (емблемою Нижнього Єгипту) зображали Змію-Кобру Уаджет (Уто) – покровительку Нижнього Єгипту. Ці дві корони доводять, «що природне розділення країни на дві географічні області наклало глибоку відмітку на царську владу, яка представлялась у вигляді подвійної монархії. В до династичну епоху культура Верхнього Єгипту поступово оволодіває Нижнім Єгиптом». Дві корони, з'єднані один з одним, утворюють пшент, символ абсолютної влади над усім Єгиптом, над всіма підданими, в будь-якому положенні. [8] Таку здвоєну корону червоно-білого кольору почали носити фараони після об'єднання Нижнього ті Верхнього Єгипту в єдину країну.  Зазвичай пшент надягали на тонкі, полотняні або льняні хустки або чіпці.[6]

     Починаючи з часів стародавнього царства  фараон та знать почали носити хустину  – клафт . Хустку клафт робили з чотирикутного шматка тканини, який перегинали навпіл і середню частину накладали таким чином, що вона закривало чоло до самих брів. Два кінці спадали на грудь, третій спускався на спину. Іноді його закручували джгутом та робили щось схоже на косу. Вуха залишалися відкритими. Іноді дві звисаючі частини клафту вирізали півколом. [2,с.53]Клафт був смугастий і кольори смуг мали велике значення. [7]Колір смуг був різний у різних верств населення. Так фараони носили клафт із синіми полосами, воїни – із червоними, жерці – із жовтими. Також смуги клафту символізували періоди в історії Давнього Єгипту: чим рідшими були смуги, тим давніше царство.[2,с.53] Клафт зазвичай пов'язували стрічкою або надягали зверху металевий обруч.

     Іншим парадним головним уборам був Атеф - очеретяна корона. Різновидом парадних головних уборів була діадема з золота або срібла, обруч - сешнєм. Головні убори прикрашалися зображеннями птахів, тварин, ієрогліфами, що носили не тільки декоративний характер, а й мали символічне значення. Часто використовувався рослинний орнамент. Пелюстками і листям лотоса, заповненими кольоровий пастою, прикрашали плоскі головні пов'язки, діадеми, стрічки. Символом необмеженої влади і божественного походження фараона було зображення маленької змійки, яке називали урей, або уреус. Змію виготовляли із золота, кольорових емалей, Іноді корони прикрашали не однією, а двома зміїними головами. Урей - приналежність царського убору фараонів, яка представляла собою кріпиться на лобі вертикально, часом досить стилізоване зображення богині-кобри Уаджит - покровительки Нижнього Єгипту. Поруч з уреем часто поміщали зображення богині-шуліки Нехбет - покровительки Верхнього Єгипту. Разом вони символізували єдність єгипетської держави.

     У XIX столітті царський урей був відомий єгиптологам тільки по зображеннях, причому передбачалося, що урей переходив від фараона до фараона у спадок. У 1919 р. при розкопках в Саккарі був виявлений урей фараона Сенусерта II, виконаний з цільного злитка золота з вставками з граніту, сердоліку, бірюзи і ляпіс-лазурі. Ще один справжній царський урей був знайдений через три роки в гробниці Тутанхамона.

     З уреем на лобі зображували не тільки фараонів, але і богинь, що відбивали  ті чи інші аспекти Уаджит (зокрема, Баст), а також наділених царською владою богів Хору і Сету. Воїни носили шоломи, повстяні капелюхи; служителі культу – хустки, шапочки з укріпленими на них важкими масками тварин. Жінки рідко носили головні убори, за винятком цариць. Вважається, що головні убори жінок не були чітко регламентовані. На розписах дружини фараонів часто зображуються в головному уборі у вигляді распростершего крила яструба, зробленого із золота, дорогоцінних каменів та емалей. Були й іншої форми головні убори, наприклад цариці Нефертіті - циліндричної форми. Пані вищого стану одягали вінки, квіти, діадеми, стрічки, золоті ланцюжки з скроневими підвісками зі скла, смол, дорогоцінних каменів. За часів Нового царства було широко поширене інкрустування головних уборів. Виявлена ​​в гробниці фараона XVIII династії Тутанхамона золота діадема інкрустована опалом, сердоліком, в центрі поміщений золоту кульку. Круглий диск і квіти лотоса розташовані на місці прикріплення стрічок, інкрустовані малахітом, коралами, а також склом. У головних уборах XVIII династії дуже популярний мотив лотоса. Пов'язки, обручі не тільки знатних жінок, а й музиканток, рабинь прикрашені квітами лотоса [7]. 
 
 

1.4 Особливості  тканин, які використовувались   для пошива  одягу. 

     Починаючи приблизно з 3400 року до н. е.. простежити за розвитком ткацтва досить нескладно. Єгипетський метод муміфікації, поховання разом з померлим безлічі  предметів з повсякденного життя, особливі кліматичні умови Єгипту, сприяли збереженню великого числа поховань, дали людству значні практичні відомості про життя і звички стародавніх єгиптян. Крім того, до нас дійшло багато пам'яток єгипетської живопису і скульптури, за яким також можна судити про розвиток ткацтва.[9]

     У давньому світі дуже славилися найтонші льняні тканини Стародавнього Єгипту. Льон, який ріс на берегах Нілу, був основним волокном для виготовлення тканин, хоча в ранній додинастичний період Стародавнього Єгипту використовували для цієї мети і волокна лубу, трав, очерету. Така тканина мала назву вісон. Вісон - назва вельми улюбленою в давнину матерії, яка була предметом розкоші, складовою частиною царського і жрецького костюмів, приналежністю релігійних обрядів і т. д. На думку одних - це було надзвичайно тонкий полотно, на думку інших - особлива бавовняна матерія; обидві думки знаходять підтвердження у стародавніх письменників. Геродот, описуючи процес бальзамування мумій у Єгипті, каже, що тіло "з голови до ніг закутувалися пов'язками з віссону". Мікроскопічне дослідження показало, що матерія, вживається для одягання мумій, була саме полотном, виробництвом якого славився Єгипет. Іноді В. представляв собою абсолютно прозору матерію. За часів занепаду моральності в Римській імперії подібний віссон (byssus) був улюбленою матерією римських дам, і з нього робилися самі модні, так звані коанскі, сукні (СОА vestis). Звідси стає зрозуміло свідоцтво Плінія Старшого, що вісон був особливим джерелом задоволення для жінок (mulierum maxime deliciis) і продавався на вагу золота. Але самими довгими, тонкими і еластичними були нитки, які отримували з волокон незрілого льону. У кожному великому господарстві (при храмі, маєток фараона або великого вельможі) обов'язково були ткацькі майстерні. Їх називали «будинок ткаль», тому що в них працювали жінки. Там виробляли тканини для одягу, покривал, занавесів. У Стародавньому Єгипті були поширені горизонтальні ткацькі верстати, на яких отримували тканину певного розміру. При здачі роботи шматки розтягували над спеціальними столами стандартного розміру, і які відзначилися, ткалі отримували винагороду за шматки тканини більшого розміру і гарної якості (як правило, у вигляді сережок, шматка тканини або розшитого намистинами круглого оплечья - ускх). Потім тканину фарбували або вибілювали на сонці, лощіли і плісировали, якщо вона призначалася для одягу знатних людей. Плісирували на спеціальних дошках, зроблених зубцями по величині складок одягу, таким же чином тканину і висушували після прання. Одяг вишивали золотими або бірюзовими намистинами, перлами, але особливо цінувалися прозорі білі тканини. Крізь кілька шарів таких тканин просвічувало тіло, красу якого єгиптяни дуже цінували. Художники епохи Нового царства вміли в розписах стін гробниць передавати ефект просвічування і навіть зображували плями, проступаючи на тканини від рясних вимащень тіла запашними маслами [10].