Окупаційний режим в Україні

      Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим, 30 жовтня вони підійшли до Севастополя. Кровопролитними, з неймовірними жертвами з обох боків були бої за Київ (7 липня - 26 вересня 1941 р.), Одесу (5 серпня - 16 жовтня 1941 р.), Керч (30 грудня 1941 р. - 19 травня 1942 р.), Севастополь (30 жовтня 1941 р. - 4 липня 1942 р.).

      Витримавши довгу і виснажливу битву під Смоленськом, фашистські війська наприкінці вересня 1941 р. розгорнули масований наступ на московському напрямку. Але взимку 1941--1942 рр. під Москвою й на західному напрямку було завдано нищівного удару. Тут було розгромлено до 50 дивізій. Німці були відкинуті на 150--400 км. Вермахт зазнав першої великої поразки з початку Другої світової війни.

      На той час шляхом формування приблизно 400 нових дивізій було компенсовано втрату основного складу кадрових військ Червоної армії. Але їм бракувало сучасного озброєння і бойового досвіду. Перед армією було поставлено завдання провести наступальні операції на всіх головних    напрямках - від Баренцевого моря до Кримського півострова. Розпорошення сил і засобів, відсутність достатнього матеріального забезпечення військ, необхідних резервів, недооцінка флангових угруповань противника призвели до трагедії. Особливо відчутною була поразка в районі Харкова, де в травні 1942 р. було оточено майже три радянські армії. В полон потрапили 240 тис. червоноармійців і командирів. Загалом під час весняного наступу 1942 р. зазнали поразки шість армій.

      Поразки в Україні та в Криму (здача Керчі у травні та Севастополя в липні 1942 р.) започаткували нові невдачі радянських військ. Наприкінці червня 1942 р. німецькі армії розгорнули наступ на півдні й завдали нищівних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів. Незважаючи на відчайдушні зусилля радянських військ, 22 липня 1942 р. Червона армія залишила м. Свердловськ Луганської області. Відтоді вся Україна була окупована ворогом.

2. Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні

    Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти поведінки стосовно України. Перший - здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка мала перебувати під опікою Німеччини, і другий - знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати для німецької нації. На початку війни події розгорталися успішно для вермахту, тому за основу було взято другий варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії і який найбільше відповідав расовій доктрині нацистів (усі слов'яни - люди другого сорту, а їхня роль - служити німецькій расі).

      Концентровано політика “освоєння” східного простору була викладена у плані “Ост”, розрахованому на 30 років і побудованого на “теорії” расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати німці. Цю програму окупанти активно здійснювали вже під час війни. Особливо інтенсивно “виселяли” українців вздовж лінії планованої нацистами шосейної магістралі “Г-Г” (“Гамбург - Готенланд, так нацисти перейменували Крим”). Сюди прибували ешелони з тирольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська 1-го Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилося “велике переселення нордичної раси”.

      Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. Їй були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої “Трансністрії”, створеної румунами. У серпні 1941 р, на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей було створено дистрикт “Галичина”, що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця створено рейхскомісаріат “Україна”, поділений на 6 генеральних округів:

1) “Волинь” - Рівненська, Волинська і Кам'янець-Подільська області, а також південні райони Брестської і Пінської областей Білорусі;

2) “Житомир” - Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні райони Полісся;

3) “Київ” - Київська і Полтавська області.

4) “Миколаїв” - Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області;

5) “Таврія” - лівобережні райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької областей.

6) “Дніпропетровськ” - Дніпропетровська і частина Запорізької області.

      Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування. На чолі кожного округу стояв начальник поліції безпеки. Загальне керівництво всіма поліцейсько-каральними заходами здійснював командувач військ СС і поліції. У містах та районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні команди поліції безпеки і СД.

      Рейхскомісаром України було призначено Б. Коха, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Він став справжнім катом українського народу. В перспективі на території України й півдня Росії передбачалося створити нову арійську імперію під назвою “Остготія” як пам'ять про напівлегендарну остготську державу, що процвітала на початку нашої ери в при-азовських степах і була знищена гунами.

      За Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як “німецький простір”. Гітлерівці називали окуповані райони України “німецькою Індією”, а український народ - “білими рабами”. Українська нація була оголошена “неповноцінною”. Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово “Україна”. Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури.

      Гітлер розраховував поселити на окупованому сході через 10 років 4 млн., а через 20 років – принаймні 10 млн. німців. Керівництво справою колонізації східних територій було доручено рейхсфюреру СС Гіммлеру. За 30 років передбачалося переселити у Західний Сибір майже всіх поляків, 75% білорусів і 65% українців Галичини. Загальна кількість місцевого населення, яке підлягало депортації або винищенню, на схід від довоєнного німецького кордону дорівнювала від 30 до 45 млн. осіб. [2, 571-572]

     Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати в них з ранку до пізнього вечора, і як результат - 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося з України. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу. Школи були ліквідовані, перетворені на казарми, склади, конюшні, закрили всі дитячі садки, а їх майно пограбували.

      Німці планували щорічно знищувати 10 млн. неарійців. Першими в цьому трагічному реєстрі стояли євреї. Спеціальні частини СС знищили євреїв в Україні 900 тис. Крім Києва, найбільшими “фабриками знищення” були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України (усього понад 250). Водночас фашисти організували масове винищення військовополонених - 1366 тис. осіб було замучено у концтаборах. Уже на початку війни фашистські окупанти знищили сотні населених пунктів, стратили десятки тисяч їхніх жителів. За останніми даними, замордували та стратили на українській землі 5264 тис. осіб - кожного шостого.

      Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом 1942 - 1944 років з України було вивезено 2400 тис. осіб. Житла тих, хто не з'являвся на збірні пункти для відправки до рейху, спалювали разом з усім майном. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб та травматизму, а значна частина, боячись розправи сталінського режиму, не повернулася на Батьківщину.

      Політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення.

3. Рух опору в Україні

      Розглядаючи питання про рух Опору на окупованій фашистами території України, необхідно врахувати ту обставину, що в ньому паралельно існували дві незалежних течії: перша - радянські партизани і підпільники, друга - формування створені українськими націоналістами. Їх стратегічні і тактичні цілі не тільки не збігалися, але й були відверто ворожими відносно один одного.

      Гітлерівці за два роки війни в Західній Європі вже мали чималий досвід боротьби з підпіллям, тоді як поспіхом підготовлені підпільники погано розумілися на конспірації. У перші місяці війни на окуповану територію перекидали цілком не підготовлені, слабо озброєні партизанські загони та диверсійні групи, навіть без засобів зв'язку. Учасники цих загонів і груп не знали ні української мови, ні звичаїв народу, ані місцевості. Вони відразу ж потрапляли в руки гітлерівців більшість із них була страчені. Це був трагічний і несприятливий період розвитку партизанського руху в Україні.

      Для керівництва діями партизан 30 травня 1942 року було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць було утворено Український штаб партизанського руху, начальником якого став Т. Строкач. Пізніше виникли обласні штаби партизанського руху. Поступово дії партизанів і підпільників, ставали результативнішими. Героїчну боротьбу ворожому тилу вели підпільні антифашистські організації: “Молода гвардія” (м. Краснодон), “Спартак” (Кіровоградська обл.), “Вуйко” (м. Тернопіль), “Народна гвардія ім. І. Франка” (м. Львів), “Партизанська іскра” (Миколаївщина), підпільні організації в м. Сталіно (тепер Донецьк), Ніжині. Особливо активну бойову та диверсійну діяльність здійснювали підпільники під час наступу Червоної армії (переходили до відкритої збройної боротьби, здійснювали збройні напади на ворожі колони, автомашини, штаби, обози, порушували зв'язок, викликали паніку серед гітлерівців).

      Однією з найяскравіших сторінок в історії партизанської боротьби в Україні були рейди партизанських з'єднань. На початку лютого 1943 р. партизанське кавалерійське з'єднання М. Наумова, здійснивши багато бойових операцій, за 65 днів пройшло територіями Курської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської та Житомирської областей і закінчило рейд у Білорусі. В першій половині березня у рейд на Правобережжя вирушило Чернігівське партизанське з'єднання під командуванням О. Федорова. Улітку 1943 р. розпочав великий рейд С. Ковпак. Партизанське з'єднання не зуміло виконати основного воєнного завдання - знищення нафтових промислів у Прикарпатті. Але рейд справив значне психологічне враження, продемонстрував нездатність німців забезпечити свої тили.

      За самовіддану боротьбу проти фашистських загарбників партизани і підпільники одержали понад 57,5 тис. державних нагород, 95 осіб удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Двом командирам партизанських з'єднань - С. Ковпаку і О. Федорову - це звання було присвоєно двічі.

      Діяльність партизанських загонів і підпільних організацій в Україні з самого початку була спрямована на розгортання політичної, економічної і збройної боротьби в тилу ворога. Хоча українське населення надзвичайно постраждало в передвоєнні роки від сталінських репресій, голодомору, фашистський “новий порядок” не сприймався людьми. Боротьба проти нього була всенародною.

      Роль “третьої сили” в німецько-радянській війні намагалася виконати Організація українських націоналістів (ОУН). У лютому 1940 року в Кракові вона розкололася на ОУН (революційну, яку очолив Степан Бандера - ОУН(б), та мельниківську, очолювану Андрієм Мельником - ОУН(м). Обидві фракції продовжували, хоч і по-різному, орієнтуватися на політичну та фінансову допомогу Німеччини.

      26-27 червня 1941 р. у Львові частини Червоної армії придушили виступ бандерівців. Однак бандерівці оволоділи 30 червня радіостанцією і за підтримки українського батальйону “Нахтігаль” (“Соловейко”), який увійшов до міста на сім годин раніше від австрійської дивізії вермахту, передали звістку про створення уряду Української держави на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком. Берлін відреагував арештом С. Бандери і його співробітників. Гітлер волів використовувати ОУН “як п'яту колону”, але рішуче відкидав найменші ознаки її незалежності, тим паче несанкціоноване проголошення української державності.

      Невдача спіткала ОУН і в Чернівцях, де з 29 червня точилися бої оунівців з відступаючими частинами Червоної армії. Після відходу цих військ 1 липня 1941 р. було створено Українську національну раду на чолі з І. Карбулицьким, та вже через дев'ять днів Північну Буковину контролювали румуни.

      Перше з'єднання під назвою “Українська повстанська армія” створив на Поліссі представник екзильного уряду УНР Т. Боровець (псевдо - Байда, потім Бульба), перекинутий на українську територію ще в липні 1940 р. Восени 1941 р. Т. Бульба (Боровець) сформував на Поліссі і Волині загони “Поліської Січі”. Бульба не був оунівцем і користувався підтримкою уряду УНР у вигнанні. Прагнучи зберегти самостійність, він перетворив свої загони на партизанські і дав їм назву - Українська повстанська армія (УПА). Бульбівці боролися одночасно з німцями і радянськими партизанами, але не досить активно.

      Восени 1942 р. ОУН(б) взяла курс на створення партизанської армії, яка мала боротися як з окупантами, так і з польськими та радянськими партизансько-підпільними формуваннями. В цю армію, яку називали УПА, явочно було виключено збройні формування Бульби і ОУН(м). Очолив армію один з керівників розформованого німцями “Нахтігалю“ Роман Шухевич (бойовий псевдонім Тарас Чупринка). УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за своїм складом була переважно селянською. Вона налічувала десятки тисяч бійців (за деякими оцінками до 100 тис. на початок 1944 р.) і діяла переважно на Волині, Поліссі, Галичині. Разом з тим нечисленне оунівське антифашистське підпілля діяло в центрі, сході і на півдні України.