Окупаційний режим в Україні

План

Вступ.……………………………………………………………………………..… 2

1. Початок Другої світової війни.…………………………………………………..3

2. Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні……………………….10

3. Рух опору в Україні……………………………………………………………...14

4. Визволення України від німецько-фашистських загарбників………………..20

Висновки…………………………………………………………………………….25

Література…………………………………………………………………………...26

Вступ

      Друга світова війна, в якій узяла участь 61 країна - понад 80% населення земної кулі, серед них і Українська республіка, що входила до складу Радянського Союзу, належить до числа тих подій, що визначили маршрут світової історії в другій половині XX ст. Метою наукової роботи є висвітлення ролі України в Другій світовій війні. Структура контрольної роботи складається з шости питань, які послідовно висвітлюють весь шлях українського народу від початку війни до визволення від фашистських загарбників.

      Війна проти німецького фашизму всіма своїми вогняними колесами двічі прокотилася українською землею, залишивши глибокі вибоїни й шрами в долі народу України. Саме йому разом з іншими народами українцям довелось узяти на себе найважчий її тягар: радянсько-німецький або "східний" фронт світової війни був головним, вирішальним. Події на цьому фронті мали справді глобальний характер: відбувалися на відстані 4,5 тис. км з півночі на південь європейської частини СРСР, охоплювали територію площею 1 мли. 800 тис. кв. км у безпосередньому тилу фашистів, а в тилових районах СРСР втілилися в небувалій за наслідками самовідданій праці для воюючої армії, для перемоги. Усі ці форми боротьби в сукупності становлять унікальне історичне явище, що дістало в народі назву «Велика Вітчизняна Війна».

      Війна розколола історію народу на три епохи: довоєнну, воєнну й повоєнну. Силове поле її не припинило своєї дії й нині, розколюючи вже й сучасне суспільство також на три уламки: на прибічників визнання цієї війни як війни визвольної та справедливої; на тих, хто вважає, що ця війна не була «українською», вітчизняною, а навпаки – загарбницькою щодо України, й, нарешті, на байдужих. [1, c.3-4]

1. Початок Другої світової війни

      Початком підготовки до нової світової війни стало підписання в жовтні 1936 р. німецько-італійського протоколу про взаємну підтримку, за яким виразно проглядалося прагнення фюрера німецьких фашистів Адольфа Гітлера та італійського диктатора Беніто Муссоліні поламати устрій, що склався в Європі після Першої світової війни. У листопаді 1936 року без реальної протидії з боку Великої Британії і Франції Гітлер увів підрозділи вермахту в демілітаризовану Рейнську зону Німеччини. На таємній нараді з вищим командуванням вермахту в листопаді 1937 р. Гітлер оголосив про намір опанувати всією Європою і встановити в ній «Новий порядок». Вранці 12 березня 1938 року 200-тисячна німецька армія безперешкодно окупувала Австрію. Наступного дня в країні було сформовано нацистський уряд, який оголосив її однією із земель Третього рейху. На початку квітня 1938 р. Гітлер повідомив свого союзника Муссоліні, що приступає до розв’язання проблем Судет і «польського коридору», після чого почне просування в Прибалтику. Проблема прикордонної Судетської області, де проживало понад 3 млн. німців, була лише приводом, щоб знищити союзну Франції Чехословаччину. 29-30 вересня у Мюнхені відбулася конференція голів урядів Німеччини, Італії, Великої Британії і Франції. На ній Чехословаччину, яку навіть не запросили на конференцію, змусили передати Німеччині Судетську область. Повернувшись в Лондон прем’єр-міністр заявив на аеродромі, що «віднині мир забезпечений на ціле покоління». Насправді до нової світової війни залишалося менше року.

      Посол США у Франції У.Булліт повідомляв, що багато хто в Парижі і Лондоні розраховував на те, щоб «справа дійшла до війни між німецьким рейхом і Росією». Утім у листопаді 1938 р. німецький посол в Москві Ф. фон Шуленбург зробив спробу пожвавити економічні відносини між двома країнами. У січні 1939 року нарком закордонних справ СРСР М. Литвинов дізнався, що на німецько-італо-японських переговорах із приводу укладання воєнного союзу Німеччина та Італія відмовилися від вимоги Японії надати цьому союзу винятково антирадянської спрямованості. Внаслідок цього на XVIII з’їзді ВКП(б) у березні 1939 р. Й. Сталін досить спокійно відреагував на зовнішню політику держав, які збивали Антикомінтернівський пакт. Одне з основних завдань державної партії в галузі зовнішньої політики він сформулював таким чином: «Зберігати обережність і не давати втягувати в конфлікти нашу країну провокаторам війни, які звикли загрібати жар чужими руками». Було зрозуміло, що під провокаторами війни вождь мав на увазі керівників Великої Британії і Франції, які прагнули за будь-яку ціну «каналізувати» агресію гітлерівської Німеччини на Радянський Союз.

      Тим часом 15 березня Німеччина окупувала Чехію і проголосила утворення на її території двох протекторатів у складі рейху – Богемії і Моравії. 22 березня Німеччина ввела свої війська у Клайпеду, передану Литві у 1923 р. Лігою Націй під гарантії Великої Британії і Франції. 28 квітня вона денонсувала угоду з Польщею про мирне розв’язання існуючих проблем між двома країнами, а також анулювала німецько-англійську морську угоду і поставила Великій Британії вимогу повернути свої колишні колонії. Водночас 23 серпня міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп у Москві підписав договір про ненапад із СРСР із секретним протоколом, який розмежовував геополітичні інтереси обох держав. У протоколі вказувалося, що до сфери геополітичних інтересів СРСР відносяться Фінляндія, Естонія, Латвія, Східна Польща, Бессарабія.

      Вранці 1 вересня армії вермахту вторглися у Польщу. Польська армія поступалася німецькій не лише кількісно, але й якісно. Танки і літаки були застарілих конструкцій, у військах не вистачало транспортних засобів і артилерії.

      Керівники Третього рейху розраховували на те, що Велика Британія Франція не наважаться втрутитися, щоб захиститу Польщу, як вони не втрутитися під час загарбання Австрії і Чехословаччини. Однак розрахунок не справдився, 3 вересня обидві країни згідно з прийнятими забов’язаннями оголосили Німеччині війну.

      Проте це була дивна війна. Французьким арміям, у складі яких налічувалося 85 дивизій і 2200 танків, на кордоні з Францією протистояла німецька група армій «Ц». Вона складалася з 31 дивізії, з яких тільки 11 були кадровими, всі інші являли собою погано озброєні і слабо навчені формування. В цій групі армій не було жодного танка, жодної моторизованої частини. Вона була малоефективною навіть як заслін. Однак керівникам демократичних країн не вистачило політичної волі, щоб наважитися на рішучі дії. Тим часом німецькі армії здолали опір польських військ за три тижні. Останні вогнища організованого опору регулярних частин польської армії були придушені на початку жовтня. Безповоротні втрати польської армії становили 66 тис. осіб, у полон до німців потрапили 420 тис. осіб Німецький вермахт утратив убитими тільки 8 тис. вояків.

      Й.Сталін спекулятивно використав існуючу об’єктивно проблему возз’єднання земель України і Білорусії, щоб подолати перешкоди морального плану, які виникали після реалізації пакту Ріббентропа-Молотова.

      Готуючись до вторгнення в Польщу, Радянський Союз здійснив часткову мобілізацію. В армію були закликані резервісти п’яти військових округів.          Напередодні вторгнення в СРСР почалася галаслива кампанія, яка повинна була обґрунтувати його ідеологічно. Першою виступила 14 вересня газета «Правда». У передовій статті « Про внутрішні причини поразки Польщі у війні» вона повідомляла, що головною причиною воєнної катастрофи була неправильна політика Польської держави щодо національних меншин, особливо на східних кресах, де самі поляки становили національну меншину. «Правда» стверджувала, що на східних кресах здійснювалася особливо сильна експлуатація селян, панували гноблення і безправ’я, білий терор з карними експедиціями і польовими судами. Звинувачення були в основному правдивими, але до 14 вересня 1939 р. радянські газети не виявляли такої турботи про «братів по крові».

      О 3 годині ранку 17 вересня заступник наркома закордонних справ СРСР В.Потьомкін зачитав польському послу в Москві В.Гжибовському ноту, в якій повідомлялося: «Радянській уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ війська перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії. На окупованій Радянськими військами території Польщі пропагандистська кампанія про допомогу Червоної Армії українському і білоруському населенню продовжилася, і дезорієнтоване пропагандою місцеве населення сприймало радянське вторгнення як «визвольний похід». За 10 днів війська Українського фронту під командуванням С.Тимошенка вийшли на Сан. Обложений німецькими військами Львів тримав оборону, але 22 вересня здався Червоній Армії.

      Радянсько-німецьке комюніке, яке було опубліковане 23 вересня, визначило таку лінію розмежування збройних сил: по річці Піса, Наревом до Бугу, вздовж Бугу до Вісли, далі Віслою до Сану, Саном аж до його витоків біля угорського кордону. Литва залишалася в «сфері інтересів» Німеччини. Лінія розмежування відповідала пакту Ріббентропа-Молотова.

      У пакті прямо не йшлося про ліквідацію Польської держави. На цьому почав наполягати Сталін у бесідах з Шуленбургом 20 і 25 вересня, а також у ході переговорів з Ріббентропом, який прибув у Москву 27 вересня. Під час цих зустрічей він запропонував новий обрис кордону між Німеччиною і СРСР, який утворювався після поглинення Польщі. Цей обрис не відповідав лінії поділу Польщі, що була узгоджена у пакті Ріббентропа-Молотова. Вождь відмовлявся від Люблінського і частини Варшавського воєводств. За відмову на користь Німеччини від етнічних польських земель він вимагав передачі Литви з німецької в радянську «сферу інтересів».

      28 вересня Ріббентроп і Молотов підписали в Москві «Договір про дружбу і кордон». Усекретному додатковому  протоколі до договору вказувалося, що територія Литовської держави відходить до «сфери інтересів» СРСР, а Люблінське воєводство і Правобережна частина Варшавського воєводства – до «сфери інтересів» Німеччини. [2, с.552-555]

      Наказ готуватися до нападу на СРСР німецький генералітет отримав у 1940 р. А 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву під номером 21 та назвою “Варіант Барбаросса”, основний керівний документ війни проти Радянського Союзу. Відповідно до цього плану війна повинна була тривати не більше 1,5--2 місяців. Згідно з ним на радянському кордоні було зосереджено три могутні угруповання: “Північ”, “Центр”, “Південь”. Під час підготовки до нападу на СРСР Гітлер уклав політичний і військово-економічний союз з Італією, Японією, залучив до нього Румунію, Болгарію, Угорщину, Словаччину, Хорватію, Іспанію, Фінляндію і використав військово-економічні ресурси захоплених країн з населенням до 300 млн. осіб, але до затяжної війни проти СРСР він не був готовий. Тому німецьке командування планувало раптово завдати сильних ударів і до зими вийти на рубіж Архангельськ-Волга-Астрахань.

      На світанку 22 червня 1941 р. після сигналу “Дортмунд” танкові й моторизовані частини фашистської армії розпочали наступ одночасно у трьох напрямках: Ленінградському - “Північ”, Московському - “Центр”, і Київському - “Південь”. Почалася німецько-радянська війна, яка тривала 1418 днів і ночей.

      Український напрям, за планом “Барбаросса”, був одним із найголовніших розглядався як одна з основних цілей завойовницької політики фашизму. Гітлерівське керівництво мало мету якомога швидше оволодіти ресурсами України, аби послабити військово-промисловий потенціал СРСР і створити гідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом.

      В Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштейна. Їм протистояли 80 дивізій Київського особливого та Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний на Південний фронти. Припущення Сталіна про те, що саме Південний Захід буде метою головного удару німецької армії не виправдалось першого і найтяжчого удару німецька армія завдала на центральному напрямку.

      Група армій «Південь» мала завдання протягом короткого часу завдати головного удару на Київському напрямку, захопити переправи, створити сприятливі умови для наступу вглиб території України, заволодіти нею. Для керівництва бойовими діями радянських військ в Україні був утворений Південно-Західний напрям під командуванням маршала С. Будьонного. Членом його Військової Ради було призначено першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова. В Україні, як і в інших регіонах СРСР, було оголошено надзвичайний стан та мобілізацію військовозобов'язаних.

      Маючи значну перевагу в живій силі й техніці, значні потужні угруповання німців глибоко вклинилися на територію СРСР. Наприкінці третього тижня кровопролитних боїв вони просунулись від 350 до 600 км, захопивши і значну частину України.

      Уже з перших годин війни німці наштовхнулись на відчайдушний опір. Перший удар прийняли на себе прикордонники. Однак відсутність єдиної лінії фронту, несподівані зіткнення на марші, необхідність розгортати бойові порядки під вогнем противника на непідготовлених рубежах, удари з повітря за переважання німецької авіації, відсутність налагодженої системи забезпечення боєприпасами, часта втрата управління -- все це ставило радянські війська у несприятливі умови, спричиняло серйозні втрати.

      Вже за перші два дні бойових дій на аеродромах та в повітрі Червона армія втратила понад дві тисячі літаків, залишившись без прикриття. Контрнаступ радянських мотомеханізованих корпусів у районі Луцьк-Броди-Рівне успіху не мав. До 15 липня війська Південно-Західного фронту втратили 2648 танків, 1907 літаків. За перші півроку війни в полон потрапило 3,6 млн. осіб, у тому числі 1,3 млн. українців.