Охорона культурної спадщини України в 1945-1991рр.

Законодавство України про охорону спадщини передбачає, що усі пам’ятки, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов’язані з ними рухомі предмети, незалежно від форм власності території чи водного об’єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю.

 Законодавчі акти  регламентують умови надання  дозволів на проведення археологічних  розвідок, розкопок, інших земляних  робіт. Передбачається, що проведення  археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території  пам’ятки, в зонах охорони, в історичних  ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійснюються за дозволом центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Тут треба підкреслити, що у зазначених законах докладно виписано права та обов’язки як виконавця робіт, так і господаря землі, на якій проводяться археологічні дослідження. Зокрема, виконавець археологічних розвідок та розкопок, зобов’язаний забезпечити збереження виявлених об’єктів культурної спадщини та передачу рухомих предметів визначеній у дозволі установі, ведення наукової документації, передачу її органам, які видали дозвіл і необхідний кваліфікаційний документ (відкритий лист), належну консервацію об’єктів культурної спадщини, упорядкування території після завершення робіт, а в разі потреби – взяти участь у приведенні зазначених об’єктів до експозиційного стану та підготовці матеріалів для їхньої державної реєстрації як пам’ятки.

 У свою чергу власник  або користувач земельної ділянки (у тому числі орендар) в межах  території пам’ятки, охоронюваної  археологічної території, в зонах  охорони, в історичних ареалах  населених місць згідно з розпорядженням  органу охорони культурної спадщини  зобов’язаний не перешкоджати  виконавцеві робіт, який має дозвіл  на проведення археологічних  розвідок, розкопок на цій ділянці.

 Водночас, у Законі  України „Про охорону спадщини” зазначено, що власник або користувач земельної ділянки, на якій проводяться археологічні розвідки, розкопки, має право на відшкодування у повному обсязі шкоди, якої він зазнав у зв’язку з проведенням таких робіт. [20, c. 87-88]

 А якщо під час  проведення будь-яких земляних  робіт виявлено знахідку археологічного  або історичного характеру, виконавець  робіт зобов’язаний зупинити  їхнє подальше ведення і протягом  однієї доби повідомити про  це відповідний орган охорони  культурної спадщини та орган  місцевого самоврядування, на території  якого проводяться земляні роботи.

 Також передбачено, що земляні роботи можуть бути  відновлені лише згідно з письмовим  дозволом відповідного органу  охорони культурної спадщини  після завершення археологічних  досліджень відповідної території.

 У Законі також  підкреслюється, що знахідки, одержані  в результаті археологічних досліджень (нерухомі та рухомі предмети, які були пов’язані з об’єктом  археологічної спадщини і виявлені  та задокументовані під час  археологічних досліджень), є державною  власністю.

 З моменту виявлення  і до передачі на зберігання  згідно із законодавством України  знахідки охороняються державою  нарівні з об’єктами музейного  фонду України. Знахідки підлягають  передачі на зберігання до  фондів Інституту археології  Національної академії наук України, до фондів музеїв або навчальних  закладів, наукових установ, закладів  культури державної або комунальної  форми власності, де забезпечені  належні умови їх зберігання, вивчення, експонування тощо.

 У тому випадку, коли  досліджені елементи археологічної  спадщини залишаються на місці, археолог разом з відповідним  органом охорони культурної спадщини  вживають заходів щодо їх консервації або музеєфікації.

 У Законі України  „Про охорону археологічної спадщини”  передбачено і те, що фінансування  охорони археологічної спадщини  здійснюється за рахунок загального  і спеціального фондів Державного  бюджету України. Джерелом фінансування  заходів у сфері охорони, захисту, дослідження археологічної спадщини  можуть бути кошти власників  археологічних об’єктів чи уповноважених  ними органів або осіб, які  набули права володіння, користування  чи управління пам’ятками, кошти  замовників робіт та пожертвування. [6, c. 65-66]

 Разом з тим, багатогранність  пам’яткоохоронної справи вимагає  постійного вдосконалення законодавчої  бази. Так, практичне застосування  Законів України „Про охорону  культурної спадщини” та Закону  України „Про охорону археологічної  спадщини” засвідчило, що деякі  їх положення потребують уточнень  та доповнень. Це зумовило прийняття  Верховною Радою України 11 травня 2010 року Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони культурної спадщини”.

Згідно із законом, порушення вимог законодавства про охорону культурної спадщини: ухилення від підписання охоронних договорів на пам’ятки культурної спадщини; порушення режиму використання пам’ятки культурної спадщини; порушення режиму історико-культурного заповідника чи історико-культурної заповідної території; проведення ремонтних, реставраційних, реабілітаційних робіт на пам’ятці культурної спадщини, зміна призначення пам’ятки культурної спадщини, її частин та елементів, здійснення написів, позначок на ній, на її території та в її охоронній зоні без письмового дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини; ухилення від передачі в установленому порядку знайдених під час археологічних розвідок, розкопок рухомих предметів, пов’язаних з нерухомими об’єктами культурної спадщини, на постійне зберігання до музеїв (державних фондосховищ), у яких зберігаються музейні предмети і музейні колекції, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України, – тягне за собою накладення штрафу на громадян від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб від ста до ста п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. [3, c. 45]

 Невиконання законних  вимог посадових осіб органів  охорони культурної спадщини  щодо усунення порушень вимог  законодавства про охорону культурної  спадщини або створення перешкод  для їх діяльності – тягнуть  за собою накладення штрафу  від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних  мінімумів доходів громадян.

 Фахівці сподіваються, що прийняття цього закону  сприятиме значному покращенню  ситуації з охороною історико-культурних (і, зокрема, археологічних) пам’яток.

 Але звісно, навіть  цей важливий документ не вирішує  усіх проблем та „больових”  питань сучасної української  археології та пам’яткоохоронної  справи. Головне з них – існування  так званої „чорної археології”. Саме активізація „чорної археології” створює цілу проблему для охорони пам’яток історії і культури в Україні. Йдеться про втрату найцінніших пам’яток історико-культурної спадщини, чимало з яких мають значення для вивчення не лише історії України, а й усієї світової історії.

 Серед усіх різновидів  культурної спадщини – історичної, архітектурної, монументального мистецтва  тощо – археологічна має одну  суттєву особливість: археологічних  пам’яток, навіть беручи до уваги, що нам вони відомі далеко  не всі, вже ніколи не побільшає. І якщо людство ще створить  чудові взірці архітектурного, монументального  чи садово-паркового мистецтва, навряд  чи нашу добу вивчатиме колись  саме археологія. Продукція сучасних  інформаційних технологій стане, врешті-решт, основним джерелом вивчення  епохи світової глобалізації  для істориків майбутнього. А  археологічна спадщина залишиться  приблизно в тих самих межах, у яких вона існує й сьогодні.

Ще одна особливість спадщини – неповторність кожного об’єкту та неможливість його відтворення. Ця особливість яскраво проявляється під час проведення розкопок. Відомо, що основним, загальним принципом будь-якого наукового дослідження є положення, що результат, отриманий дослідником у ході експерименту, може бути повторений іншим дослідником у таких самих умовах. [3, c.67]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

Як бачимо, проблеми охорони, збереження та дослідження пам’яток актуальні для різних регіонів нашої держави. Водночас, всі вони стикаються ще з одним питанням – відсутністю необхідної кількості фахових, кваліфікованих археологів. Нині у цій галузі зайнято лише близько 300 спеціалістів. Для порівняння можна зазначити, що, наприклад, у Польщі, яка за розмірами менша за Україну і втричі бідніша на археологію, працює близько 2000 археологів.

Однак найсумніше, – на думку фахівців, – тут те, що молодь відвернулася від науки взагалі, у тому числі, й від археології. Молоді воліють мати все й одразу. На тлі численних прикладів фантастичного, хоч і не праведного, збагачення в сучасній Україні їх можна зрозуміти. Нове покоління бажає отримувати нормальну зарплатню, а наука у нашій країні – це не та сфера, де можна заробити.

Водночас, підсумовуючи матеріал, представлений у даному огляді, слід зазначити, що, лише завдяки об’єднанню зусиль законодавців, службовців, правоохоронців, науковців, колекціонерів, меценатів і всіх-всіх, кому небайдужа доля України, її історія, рівень цивілізованості, можна розв’язати надзвичайно важливі проблеми, пов’язані з дослідженням та охороною культурно-археологічної спадщини нашої держави.

Сьогодні надто серйозна небезпека, зумовлена новими феноменами, притаманними нашому часові, загрожує культурній спадщині, яка є істотною частиною спадщини людства і джерелом збагачення і гармонійного розвитку нинішньої та майбутньої цивілізації.

Кожний здобуток культурної спадщини є унікальним і що зникнення будь-якого з них є безповоротною втратою і непоправним збідненням цієї спадщини. Отже, кожна країна, на терені якої розташовані здобутки культурної спадщини, повинна зберігати цю частину спадщини людства і забезпечити її передачу наступним генераціям. Вивчення культурної спадщини, знання про неї, її захист у різних країнах світу сприяють взаєморозумінню між народами.

У статті проаналізовано основні зміни українського законодавства, які відбулися в галузі пам’яткоохоронної справи за роки незалежності України. Авторка робить висновок, що сучасна законодавча база оптимально враховує переважну більшість особливостей, які властиві пам’яткоохоронній роботі.

Загальноцивілізаційні й соціокультурні зміни, які відбуваються у посткомуністичних країнах, закономірно потребують нових підходів до проблем збереження та охорони культурної спадщини цих держав.

Цілком природно, що зі здобуттям Україною незалежності свою думку щодо реорганізації на державному рівні справи збереження та охорони культурної спадщини України мали й представники влади. Скажімо, вже на початку 1990-х рр. депутат Верховної Ради України Дмитро Чобіт окреслив достатньо прогресивні напрями еволюції українського законодавства у цій галузі. Він, зокрема, відмітив, що недоцільно розмежовувати пам’яткоохоронну справу між чотирма (!) відомствами, наголосив на тому, що після першого року незалежності у жодному районі республіки немає штатних представників державних органів з охорони та збереження пам’яток, закликав державні органи і громадськість до створення в Україні єдиного органу охорони нерухомих пам’яток – Національної служби охорони культурної спадщини України, визнав, що пріоритетним напрямом у цій площині є вихід українського законодавства на міжнародні стандарти в галузі збереження та охорони культурної спадщини [13: 12].

Поза всякими сумнівами, вагомим внеском у формування нормативно-правової бази охорони нерухомої культурної спадщини незалежної України було ухвалення Верховною Радою України в 1992 році “Основ законодавства про культуру” [14], які визначили основні напрями законотворчості держави з питань культурного будівництва. Незважаючи на те, що багато положень “Основ” залишилося у спадок від “законотворчої діяльності” Української РСР і не відповідало потребам посткомуністичного українського суспільства, слід визнати, що формалізація “нової” законодавчої бази пам’яткоохоронної справи в Україні мала надзвичайно важливе значення в контексті становлення її як самостійної держави. Окрім того, зрушився з місця процес критичного перегляду багатьох законопроектів із тоталітарної доби, а також – наукового, теоретико-методологічного переосмислення збереження та охорони культурної спадщини в Україні.

Правовим фундаментом для розвитку галузевого законодавства стало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, в якій 11-ю статтею було проголошено, що держава сприяє консолідації та розвиткові нації, її історичної свідомості, традиції і культури, а 54-ю статтею – гарантовано охорону культурної спадщини на законодавчому рівні. Ця ж стаття передбачає розробку та втілення державних заходів із повернення в Україну культурних цінностей, які опинилися за її межами. Основи правової охорони культурної спадщини закріплено також 66-ю статтею Конституції, у якій громадяни України зобов’язуються не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки, у разі їхнього пошкодження [15: 5, 16, 18].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Акуленко В. Охорона  пам’яток культури в Україні (1917-1991 рр.). – К.: Пам’ятки України, 1991. – 274 с.

2. Акуленко В. На перехресті  закону і совісті: нариси, памфлети, спогади. – К.: Українська енциклопедія, 2001. – 456 с.

3. Акуленко В. “Пам’ятка”, “пам’ятка історії та культури”, “культурна спадщина”, “культурна  цінність” – у міжнародному  праві та законодавстві України (термінологічний аспект) // Праці  центру пам’яткознавства. Вип. 5. / Центр пам’яткознавства НАН України та УТОПІК. – К., 2003. – С. 3-18.

4. Алексєєв Ю., Кравченко  Н. Пам’ятки історії і культури  в сучасному суспільстві: проблеми  охорони, збереження, вивчення і  використання // Теоретичні проблеми  вітчизняної історії, історіографії  та джерелознавства. – К., 1993. –  С. 97-141.

5. Заремба С. Пам’яткознавство  України: історія і сучасність. // Праці центру пам’яткознавства. Вип. 1. / Центр пам’яткознавства НАН України та УТОПІК. – К., 1992 – С. 5-24.