Національно-політичне самовизначення українців (1985 – 1991 рр.)

Справжнім каталізатором  процесу демократизації в країні став Перший з'їзд народних депутатів  СРСР (25 травня — 9 червня 1989 p.). Хоча на ньому чисельно переважали представники партноменклатури, ініціативу перехопили демократично налаштовані депутати. Робота з'їзду транслювалася по радіо і телебаченню. Громадяни вперше стали свідками відкритої політичної боротьби різних сил. Виступи А. Сахарова, М. Афанасьєва, Г. Попова, Б. Єльцина мали великий громадський резонанс і сприяли швидкій демократизації суспільства. Демократи отримали значну моральну перемогу, КПРС зазнала відчутного удару. Процес демократизації в країні впевнено набирав сили.

Улітку 1989 р. на багатотисячних мітингах у Києві, Львові, Харкові, інших  містах республіки лунали заклики до народних депутатів СРСР від  України домагатися на з'їзді законодавчого  оформлення політичного  та економічного суверенітету республіки, ліквідації диктату союзних  міністерств, знищення цензури і забезпечення свободи слова, права  громадських організацій, партій користуватися  державними засобами масової інформації.

Головна увага  демократичних сил  республіки восени 1989 — на початку 1990 pp. була прикута до виборів у Верховну Раду УРСР і місцевих органів влади. Новий закон про вибори, прийнятий під тиском громадськості, уже не містив положення про вибори від громадських організацій.

Демократичні  сили України утворили передвиборний Демократичний  блок, маніфест якого  підписали представники 43 громадських організацій  республіки. У цьому  документі була вимога щодо реального політичного  та економічного суверенітету України, прийняття  нової Конституції  республіки.

Передвиборна  кампанія була надзвичайно  напруженою. На 450 місць  у Верховній Раді УРСР претендувало до 3 тис. кандидатів. Партноменклатура робила все, щоб не допустити перемоги Демблоку. Виборча боротьба тривала за монополії Компартії України на державні засоби масової інформації, що не могло не позначитися на її результатах. І все ж Демблок домігся значного успіху: 111 із 442 депутатів Верховної Ради УРСР були демократами. Найбільше їх було обрано в західних областях, Києві, великих містах на Сході й Півдні України. На Львівщині з 23 мандатів національно-демократичні сили вибороли 22, на Івано-Франківщині всі 11, на Тернопільщині всі 10 мандатів, у Києві 17 із 22. Приблизно такою ж була загальна картина виборів до рад нижчого рівня.

Загалом результати виборів засвідчили значне зростання  впливу національно-демократичних  сил. Хоч більшість  депутатських місць  здобули прихильники  консервативного  курсу — директори  підприємств, голови колгоспів, партійно-радянські  функціонери, але  після виборів  головні питання  республіканського  життя вирішувалися не в ЦК Компартії, а у Верховній  Раді. Український  народ вступив  у завершальний етап боротьби за державну незалежність.

Перша сесія Верховної  Ради УРСР дванадцятого скликання розпочала  свою роботу в травні з жорсткого протиборства щодо кожного питання  порядку денного  між представниками різних політичних угруповань. Спершу розгорнулася боротьба за посаду Голови Верховної  Ради, на яку балотувалося 10 кандидатів: В. Івашко, Д. Павличко, І. Юхновський, Л. Лук'яненко, М. Горинь, В. Чорновіл, В. Яворівський, В. Гриньов, І. Салій, І. Драч. Комуністична більшість парламенту підтримала кандидатуру першого секретаря ЦК Компартії України В. Івашка, який і був обраний Головою Верховної Ради.

На пост першого  заступника голови парламенту представники демократичних  сил запропонували  І. Юхновського, але  депутати-комуністи  відхилили цю кандидатуру. Першим заступником Голови Верховної Ради був обраний І. Плющ, який перед тим працював головою Київського облвиконкому.

Відверте небажання  комуністичної більшості  в парламенті шукати компроміси з опонентами змусили демократичні сили у Верховній  Раді перейти до опозиції та оформитися як Народна  Рада. Очолив її І. Юхновський.

Незабаром організаційно  сформувалася і комуністична більшість у парламенті, лідером якої став О. Мороз. Офіційно це об'єднання називалося "За Радянську суверенну  Україну", неофіційно - "група 239", бо стільки налічувала вона депутатів.

Тоді оформилася і депутатська  група "Демократична платформа в Компартії  України" у складі 41 депутата. Вона співпрацювала  в парламенті з  Народною Радою.

У липні 1990 р. В. Івашко залишив посаду Голови Верховної Ради УРСР через обрання  заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Стався скандал. Навіть депутати-комуністи  були обурені такою  його поведінкою. Репутації  Компартії України  було завдано ще одного відчутного удару. Цією ситуацією скористалися демократичні сили в  парламенті. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний  суверенітет України, яка проголошувала "верховенство, самостійність, повноту  і неподільність  влади Республіки в межах її території  та незалежність і  рівноправність у  зовнішніх зносинах".

У десяти статтях  цього документа  проголошувалося  право української  нації на самовизначення, окреслювалися принципи народовладдя, державної  влади, громадянства УРСР, економічна самостійність, територіальна недоторканність  республіки, визначався порядок гарантування її зовнішньої та внутрішньої  безпеки, суб'єктність УРСР у міжнародних  зносинах. Відносини  УРСР з іншими радянськими  республіками мали будуватися на основі договорів, укладених на принципах  рівноправності, взаємодопомоги і невтручання  у внутрішні справи. Декларація була проголошена  основою для нової  Конституції, законів  України, укладання  міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет  України мали використовуватися  при укладанні  нового союзного договору. Це положення було включене в Декларацію під тиском комуністичної  більшості парламенту. Ця ж більшість  провалила пропозицію Народної Ради надати Декларації статусу  конституційного  акту.

З новою силою  політична боротьба у вищому законодавчому  органі республіки розгорілася  під час нових  виборів Голови Верховної  Ради. На цю посаду претендувало 27 кандидатур. Перед  голосуванням 22 з  них зняли свої прізвища. У другому  турі переміг Л. Кравчук  — секретар ЦК Компартії  України, за якого  віддали свої голоси 239 депутатів.

Початок осені 1990 р. в Україні ознаменувався  новим загостренням політичної боротьби. Громадськість республіки не задовольняли дії  уряду, який не вживав заходів для захисту  внутрішнього ринку. Незадоволення викликали  і дії парламентської більшості, що взяла  курс на підписання нового союзного договору.

Народна Рада перед  початком другої сесії  парламенту поширила заяву, в якій зазначалося: "Консервативна  частина Верховної  Ради виношує плани  зберегти Імперію  у вигляді нового Союзного договору. Народна Рада закликає громадян суверенної України прийти 1 жовтня до парламенту і сказати союзному договору "ні". 1 жовтня 1990 р. у республіці розпочався політичний страйк, в якому  взяло участь до мільйона осіб, найбільше у  Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Києві. Одночасно  національно-демократичні сили організували у  столиці маніфестацію, до якої приєдналися  і страйкарі з  вимогами роздержавлення підприємств, надання  Декларації про суверенітет  статусу конституційного  закону тощо.

Наступного дня  в центрі Києва  на площі Жовтневої  революції (нині —  майдан Незалежності) розпочали голодування  представники студентських організацій. Його організували київська філія Української  студентської спілки і Студентське  братство зі Львова. Раду голодуючих студентів  очолили О. Доній, М. Іванишин, О. Барков. В акції брало участь 157 студентів з багатьох вузів України.

Студенти вимагали відставки Голови Ради Міністрів В. Масола, нових виборів у парламент на багатопартійній основі, прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ на території УРСР, відмови від укладення союзного договору, повернення в Україну солдат, які перебували на службі поза її межами, забезпечення призовникам проходження військової служби лише на території УРСР.

Влада не наважилася розігнати наметове містечко голодуючих. 10 жовтня до студентів  приєдналася частина  демократично налаштованих депутатів Верховної  Ради, а через день у Києві почався  студентський страйк. 15 жовтня страйкував увесь  студентсько-учнівський Київ. 16 жовтня до 100 тис. страйкарів рушили центральними вулицями столиці до Верховної  Ради. Ситуація у  місті вкрай загострилася.

За цих умов, 17 жовтня, парламент  республіки постановив: у 1991 р. провести в  УРСР всенародне голосування  — референдум з  питань довіри Верховній  Раді і за його результатами вирішити питання  про проведення нових  виборів; забезпечити  проходження строкової  військової служби громадянами  України поза межами республіки тільки за добровільної згоди; розглянути висновки Міністерства юстиції  і Державного арбітражу  УРСР стосовно майна  КПРС та ВЛКСМ, утворити тимчасову комісію

Верховної Ради з цього питання; спрямувати всі зусилля  на стабілізацію політичної й економічної  ситуації в республіці, на побудову правової суверенної Української  держави; прийняття  нової Конституції  республіки, а до цього укладання  союзного договору вважати  передчасним. Голова уряду В. Масол був змушений піти у відставку. Студентський страйк і голодування були припинені.

Проте наприкінці жовтня 1990 р. розпочався контрнаступ реакційних сил. Верховною Радою  СРСР було відхилено  програму економічних  реформ "500 днів" Г. Палійського та С. Шаталіна. Не останню роль у цьому відіграло те, що програма передбачала істотне розширення економічної самостійності республік і ліквідацію багатьох союзних міністерств. У грудні 1990 р. пішли у відставку найближчі соратники М. Горбачова — Е. Шеварднадзе та В. Бакатін, а противник реформ — Г. Янаєв був обраний віце-президентом СРСР.

Було прийнято рішення про проведення всесоюзного референдуму  щодо збереження СРСР. Задум його організаторів  полягав у тому, щоб фактично зберегти унітарну державу  і покласти край рухові республік до незалежності. Про зростання  агресивності противників  реформ засвідчили криваві  події в січні 1991 р. у Вільнюсі та Ризі, де були здійснені  спроби повалення  законно обраних  органів влади  обох прибалтійських республік.

В Україні консерватори перейшли в наступ, використавши інцидент з народним депутатом  С. Хмарою, якого було звинувачено в  нападі на полковника міліції* Зусиллями  компартійної більшості  Верховна Рада дала згоду на притягнення  С. Хмари до кримінальної відповідальності, його було заарештовано прямо  у залі засідання. Невдовзі заарештували і лідерів студентського  голодування.

У грудні 1990 р. на XXVIII з'їзді Компартії  України було підтверджено курс на укладення  нового союзного договору, оформлення нового державного устрою країни як Союзу  суверенних радянських республік. Майже  всі виступаючі вимагали посилення репресивних  дій щодо опозиції.

17 березня 1991 р. було проведено  референдум щодо  збереження СРСР. Його учасникам  запропонували запитання: "Чи  вважаєте ви за  необхідне збереження  Союзу Радянських  Соціалістичних Республік  як оновленої федерації  рівноправних суверенних  республік, в якій  повною мірою гарантуватимуться  права і свободи  людини будь-якої  національності?" Отже, саме запитання  пропонувало позитивну  відповідь. Зрозуміло,  що це була добре  сконструйована політична  петля.

Тому, щоб убезпечити перебування республіки у складі майбутнього  Союзу, Президія Верховної  Ради України, долаючи  впертий опір противників  незалежності, запропонувала  виборцям відповісти на референдумі 17 березня  ще на одне запитання: "Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу  Радянських Суверенних Держав на засадах  Декларації про державний  суверенітет України?" Це запитання конкретизувало умови, на яких Україна  могла б увійти до нового Союзу, головною з них мало бути реальне забезпечення незалежності республіки, що випливало з  Декларації про державний  суверенітет.

Позитивно на запитання  всесоюзного бюлетеня відповіло 70,5%, на запитання  республіканського  — 80,2% учасників референдуму. Питома вага позитивних відповідей на республіканський бюлетень була б вищою, якби право радикальні національні партії та рухи не бойкотували  референдум.

У Галичині (Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська  області), де національно-демократичні сили мали більшість  в обласних радах, було винесено на референдум і третє запитання: "Чи хочете ви, щоб Україна  стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання  внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від  національної та релігійної приналежності?" Позитивно  відповіли на це запитання  відповідно 98% жителів  цих областей.

Результати референдуму  засвідчили, що народ  України прагнув  до життя в суверенній республіці й не хотів  повернення до здевальвованої форми державного устрою.

У другій половині 80-х  — на початку 90-х  років нове українське національно-культурне  відродження розпочалося  з боротьби за піднесення статусу української  мови. Адже було очевидним: якщо русифікація  триватиме, то українці опиняться на межі повної асиміляції і  зникнення як нації. Боротьба за національне  і духовне відродження  стала одним з  пріоритетних завдань  національно-демократичних  сил.

У 1988 р. Спілка письменників України разом  з Інститутом мовознавства АН УРСР виступили  з ініціативою  створення Товариства шанувальників української  мови. Товариство було створене у лютому 1989 p., а через два  роки було перейменоване  у Всеукраїнське  товариство "Просвіта" ім. Т. Шевченка. Під  тиском української  громадськості Верховна Рада УРСР восени 1989 р. прийняла Закон  про мову, згідно з яким українська мова була оголошена  державною.

Демократизація  суспільно-політичного  життя, гласність, послаблення, а згодом і ліквідація цензури відкрили замовчувані або  сфальсифіковані  події в історії  України, сприяли  поверненню несправедливо  забутих, репресованих тоталітарним режимом  імен діячів української  культури та їх творів. Протягом 1987—1991 pp. поступово відкривалася правда про національно-визвольну боротьбу українського народу, голодомор 1933 p., жах колективізації, масові репресії тоталітарного режиму.

Важливою складовою  національно-культурного  відродження було відновлення діяльності заборонених Української  греко-католицької (УГКЦ) та Української автокефальної  православної (УАПЦ) церков.

Адміністративно-командна система управління народним господарством  і тоталітарний політичний режим привів країну до глибокої соціально-економічної  та суспільно-політичної кризи. Реформи всіх сфер життя були неминучими.