Національно-політичне самовизначення українців (1985 – 1991 рр.)

Радикальна активізація суспільно-політичних рухів в Україні

Економічна криза  в державі доповнювалася  кризою ідеології. Заїжджені  гасла, звична агітація і пропаганда втратили свою мотиваційну  роль. Нове покоління  не мало ні революційного  ентузіазму перших п'ятирічок, ні віри у світле комуністичне майбутнє. Реформаторські сили на чолі з М. Горбачовим відчули, що їм не вистачає підтримки громадськості, що соціально-економічні перетворення не відбудуться  без суспільно-політичних змін. їм потрібно було також ослабити протидію противників реформ у КПРС, що неможливо  зробити без демократизації суспільства. Сама логіка перебудови вела їх до політичних реформ.

У 1987 р. на січневому  пленумі ЦК КПРС вже  йшлося про консерватизм, який гальмує реформи, а на передній план було висунуто завдання демократизації суспільно-політичного  життя. Суть перебудови тлумачилася Горбачовим як поєднання радикальної  економічної реформи  і демократизації суспільно-політичного  життя з метою  побудови в СРСР гуманного  демократичного соціалізму. У цьому суспільстві  мали органічно поєднуватися ринок і план, демократія і керівна роль КПРС, суверенність радянських республік  і союзний центр. Передбачалося, що політична  реформа відкриє  простір самоврядуванню суспільства, створить умови для розвитку ініціативи громадян.

Наприкінці 1988 р. було прийнято закони, що змінювали структуру, порядок виборів  і зміст роботи органів влади. Вищим  законодавчим органом  влади в СРСР був  проголошений з'їзд  народних депутатів. Водночас вживались  недемократичні заходи, щоб забезпечити  прийнятний для партноменклатури склад з'їзду: третина місць народних депутатів була зарезервована для КПРС та підконтрольних їй громадських організацій. Однак і такий варіант нового закону порівняно з попередніми "виборами" був значним кроком уперед, підривав основи тоталітарного режиму. Вибори відтоді мали відбуватися на альтернативній основі, на одне місце могли балотуватися кілька кандидатів.

Одночасно М. Горбачов та його прибічники провели і кадрові  зміни. Із Політбюро  ЦК КПРС у 1985—1988 pp. були поступово усунені найбільш одіозні представники партноменклатури — Романов, Тихонов, Гришин, Кунаєв, Соломенцев, Долгих та ін. В УРСР упродовж 1986—"

1989 pp. було зміщено 16 із 25 перших секретарів обкомів, 4 із 6 секретарів ЦК Компартії України, Голову Ради Міністрів О. Ляшка, кожного другого міністра, 147 перших секретарів міськкомів та райкомів партії, кожного третього голову облвиконкому. У вересні 1989 р. свою посаду був змушений залишити і В. Щербицький. Першим секретарем ЦК Компартії України був обраний В. Івашко, якого влітку 1990 р. замінив С. Гуренко.

Однак кадрові  переміщення, як і  законодавче запровадження  в процесі перебудови виборності господарських  керівників усіх рангів, не вплинули істотно  на адміністративно-командну систему. Як виявилося, її не можна було перебудувати в принципі, вона підлягала демонтажу.

Велику роль у  демократизації суспільно-політичного  життя відіграла  гласність. Вона відкрила можливість сказати  через засоби масової  інформації, літературу, кіно правду про існуючий тоталітарний режим, його численні злочини (сталінщину, голодомори, жах колективізації, ціну індустріалізації, правду про війну, огидність "застійного" періоду тощо). Завдяки гласності були зруйновані ідеологічні міфи радянської доби, розвінчані теоретичні догми марксизму-ленінізму, з'ясована утопічність комуністичної ідеї, безплідність соціалістичного експерименту в СРСР. Як наслідок, відбувся обвальний крах ідей, які протягом всього радянського періоду вважалися безпомилковими і незаперечними. Крах комуністичної ідеології у свідомості людей робив неминучим крах радянської політичної системи, що базувалася на цих ідеях. Події, започатковані реформами М. Горбачова, почали розвиватися за своїми внутрішніми законами, не підвладними директивам компартійних верхів.

Перебудова значно активізувала суспільно-політичну  активність мас, все  більше людей позбувалося  страху перед можливістю репресивних дій, вимагаючи докорінних змін. Але їх енергія  й активність наштовхувались на консерватизм місцевих адміністрацій, небажання  партноменклатури "поступитися принципами", що призводило до загострення політичної ситуації.

У 1988 р. в Україні  стихійно виникають  перші масові мітинги. Протест проти  злочинного замовчування владою наслідків  чорнобильської катастрофи вивів людей 26 квітня 1988 р. у Києві на мітинг і демонстрацію. Учасників  акції було розігнано  загонами міліції. Драматичні зіткнення між  міліцією і демонстрантами відбувалися у  багатьох містах країни.

Компартійна верхівка за всяку ціну намагалася стримати наростання народного гніву  проти тоталітарного  режиму, утримати свою монополію на владу. Та у 1988— 1991 pp. нескінченні мітинги, пікети, страйки, інші акти громадянської непокори відбувалися в усіх регіонах України.

Поряд із загальнодемократичними та соціально-економічними вимогами на мітингах все голосніше  почали лунати заклики  до національного  відродження, боротьби за державну незалежність України. 26 березня 1989 р. на мітингу у  Львові був піднятий національний синьо-жовтий прапор. На першотравневій демонстрації 1989 р. львів'яни, вийшовши з національною символікою, мали запеклі  сутички з міліцією. У листопаді 1989 р. у Києві відбулося  перепоховання праху  відомих шістдесятників — жертв тоталітарного  режиму В. Стуса, Ю. Литвина, 0. Тихого. Ритуальний процес переріс у  масову маніфестацію під національними  прапорами. 15 березня 1990 р. синьо-жовтий прапор замайорів над  державною установою  — Стрийським міськвиконкомом Львівської області, а 24 липня 1990 р. — поряд з будинком Київської міськради. Національна символіка, незважаючи на лютий опір різноманітних українофобів, поширилася по всій Україні. Значне піднесення національної свідомості засвідчило святкування роковин злуки УНР і ЗУНР 21 січня 1990 р. Людський ланцюг з кількох мільйонів осіб, утворений від Києва до Львова, засвідчив прагнення українського народу до національного відродження, до незалежності України.

Поступово в Україні  розгортався робітничий рух. До 1987 р. незадоволення  умовами праці, розмірами  заробітної плати  тощо висловлювалися в критичних виступах, колективних заявах, зверненнях через  пресу, скаргах до центральних партійних  і державних органів. З розвитком гласності, лібералізацією режиму, демократизацією  суспільства характерними стають інші форми  протесту — колективна відмова від роботи, страйк. З 1989 р. страйкова  боротьба робітників стала масовою.

До певного  часу соціальні конфлікти  на виробництві й  здатний до самоорганізації  та політичного протесту робітничий актив  існували відірвано  один від одного. Для їх поєднання  потрібен був значний  привід, що зачіпав  би інтереси більшості. Ним став страйк шахтарів у липні 1989 p., спричинений  різким загостренням соціально-економічних  проблем у шахтарських  регіонах (незадовільні умови праці, низька заробітна плата, зловживання партійно-профспілкових функціонерів, перебої з постачанням продуктів харчування, товарів масового попиту).

Страйк розпочався 15 липня 1989 р. на шахті "Ясинуватська-Глибока" в Макіївці Донецької області, а через два дні охопив кілька шахт міста. Ще через день до нього приєдналися шахти Красноармійська, Дзержинська, Шахтарська, Краснодона, Первомайська. Далі застрайкували шахтарі Донецька і Горлівки, а через десять днів — більшість шахтарів України: 110 із 121 шахти Донецької, 52 із 93 шахт Луганської області, всі 11 шахт Західного Донбасу, всі 20 шахт Львівсько-Волинського басейну. Загалом — до півмільйона гірників.

Дуже швидко були організовані страйкові  комітети, які створили робітничі дружини  для підтримання  порядку, пікетування  шахт. Побоюючись безпорядків  і провокацій, робітничі  дружини разом  із міліцією опечатали  всі винно-горілчані  магазини. Рівень злочинності  в містах, охоплених  страйком, помітно  знизився. Страйкоми  повсюдно приймали рішення  про недовіру офіційним  профкомам, радам  трудових колективів шахт, парткомам.

Страйк, що почався  лише виголошенням економічних  вимог, швидко переріс  в багатьох містах у політичний. 20 липня  страйкарі в Стаханові  зажадали відставки  місцевого партійно-радянського  керівництва, негайного  скликання позачергового  пленуму міськкому  партії та сесії міськради. Шахтарі змусили  піти у відставку  кожного третього директора шахти, багатьох партійно-радянських керівників.

Під впливом виступу  шахтарів передстрайкова ситуація виникла  в липні 1989 р. на підприємствах  металургії, машинобудування, коксохімії, залізничного транспорту.

Побоюючись поширення  страйку, його подальшої  політизації, уряд змушений був піти на поступки шахтарям, пообіцявши їм значне підвищення заробітної плати, вирішення  у шахтарських  містах та селищах  соціальних і житлово-побутових  проблем тощо. ЗО липня 1989 р. страйк припинився, але більшість  страйкомів продовжила свою діяльність. Профспілкове керівництво опинилося  на протилежному боці барикад. Офіційні профспілки, протиставивши себе робітникам, почали втрачати авторитет. У серпні 1989 р. на 200 із 245 шахт в Україні  керівники профспілок були замінені. Однак  спроба представників  страйкомів змінити  керівництво профспілки працівників вугільної  промисловості СРСР виявилась невдалою. Тому страйкоми приступили до створення альтернативних профспілок.

На хвилі зростаючої політизації робітничого  руху проходив у Донбасі  страйк 1 листопада 1989 р., на якому висувались і політичні вимоги. Головні з них  — включення до порядку денного  Другого з'їзду народних депутатів СРСР питання  про відміну статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну й спрямовуючу  роль комуністичної  партії в радянському  суспільстві; обговорення  питань про вільне створення політичних партій та рухів, про  заборону обіймати одночасно  посади в партійних  і радянських органах.

У червні 1990 р. в  Донецьку відбувся Перший з'їзд шахтарів СРСР, який констатував, що вирішення соціально-економічних  питань шахтарів відбувається незадовільно, а тому економічні вимоги необхідно  підсилити політичними. Шахтарі виступили  з вимогою про  відставку діючого  в країні уряду  і формування уряду  народної довіри. Несприйняття КПРС як партії робітничого класу виявилося у резолюції "Про ставлення до КПРС", де шахтарі вимагали скасування будь-яких привілеїв для неї. Делегати з'їзду заявили, що існуючі офіційні профспілки як частина командно-адміністративної системи не здатні захищати інтереси робітників, а тому гірникам необхідно створити свою незалежну профспілку.

11 липня 1990 р.  політичний страйк  охопив 147 шахт України.  Центральні площі  міст і селищ  заповнили багатолюдні  мітинги. Вперше  працівники цілої  галузі промисловості,  підтримані робітниками інших галузей, відкрито й свідомо виступили проти існуючої системи влади.

У жовтні 1990 р. у  Донецьку на Другому  з'їзді шахтарів СРСР було створено Незалежну  профспілку гірників (НПГ). Це була перша справді  незалежна від  партійно-господарських  структур масова профспілкова організація. Навесні 1991 р. вона очолила новий  страйк шахтарів, у  якому взяли участь працівники 80 шахт і 12 шахтобудівних підприємств  республіки. До страйку, який охопив 9 областей України, приєдналися  робітники інших  галузей промисловості. У середині квітня, після кількох  днів страйку, гірники  вирушили до Києва, сподіваючись підняти на виступ трудівників усієї  республіки. 16 квітня 1991 р. у Києві було утворено республіканський страйковий комітет. Парламентська комісія  Верховної Ради УРСР і уряд республіки були змушені укласти  зі страйкарями нову угоду.

Для координації  дій страйкомів по всій Україні (травень 1991 р.) у Павлограді Дніпропетровської  області зібралася  конференція представників  робітничих і страйкових комітетів, громадських  та політичних організацій 13 областей республіки, яка прийняла проект статуту Всеукраїнського  об'єднання страйкових комітетів (ВОСК). Республіканський з'їзд ВОСК у червні 1991 р. утворив Всеукраїнське  об'єднання солідарності трудівників (ВОСТ). Поряд з формулюванням  економічних вимог  з'їзд рішуче висловився за розпуск КПРС і  націоналізацію її майна, за вихід України  з СРСР.

Поряд з ВОСТом у Донбасі продовжувала діяти Незалежна профспілка гірників (НПГ), а на заході України — незалежна профспілка "Воля".

Бурхливі суспільні  зміни в другій половині 80-х років  позначилися на соціальному  самопочутті людей, зумовили прискорену політизацію суспільної свідомості. Виразніше  окреслювались розбіжності  в поглядах, підходах до вирішення назрілих проблем, відбувалося  швидке політичне  розмежування. Виникли  різноманітні самодіяльні  громадські об'єднання, організації, товариства.

Одним з перших самодіяльних об'єднань був Український  культурологічний клуб (УКК), заснований представниками національно-демократичної  інтелігенції Києва  у серпні 1987 р. Серед  його учасників було чимало колишніх дисидентів (О. Шевченко, О. Матусевич, С. Набока). Зосереджуючись в основному на проблемах національно-культурного відродження, учасники клубу критикували існуючий політичний режим. Тому вони стали об'єктом шаленої критики влади.

Національно-демократичні ідеї духовного відродження  нації восени 1987 р. об'єднали багатьох молодих людей  Львова у Товариство Лева. Заснована ним  газета "Поступ" відразу зайняла  демократичну позицію, стала популяризатором  ідей національного  відродження, відновлення  української державності, трибуною опозиції.

На початку 1988 р. просвітницькі  організації "Спадщина" виникли у Харкові  та Києві. їх діяльність швидко вийшла за межі просвітницької роботи й набула політизованого характеру.

Активізувався студентський рух. У 1988 р. в Києві  виникало студентське  об'єднання "Громада", у 1989 р. — Українська студентська спілка (УСС), Студентське братство у Львові, Демократична спілка студентів  та інші організації  в багатьох містах республіки. Дуже швидко студентський рух  заявив про себе як про активну силу в демократичних  процесах в Україні.

У 1987—1988 pp. із в'язниць та заслання в Україну повернулися відомі дисиденти В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Лук'яненко та інші. Вони відновили Українську Гельсінську групу, а в липні 1988 р. перетворили її на спілку (УГС). Декларація її принципів стала першим програмним документом сучасного національно-демократичного руху. Чисельність УГС, незважаючи на напівлегальний статус і переслідування з боку КДБ (обшуки, арешти членів, конфіскація літератури тощо), швидко зростала. Якщо в середині 1988 р. до неї входило всього кілька десятків осіб, то на початку 1990 р. вона налічувала 2,3 тис. осіб і мала свої відділення в 22 областях республіки.

УГС розгорнула широку організаційну  та агітаційно-пропагандистську роботу в масах, координуючи  свою діяльність з  самодіяльними громадськими організаціями в  Україні, а нерідко  — з національно-демократичними рухами в інших  республіках, спрямованих  на прискорення демократизації в країні, організацію  різноманітних акцій  — пікетів, мітингів, демонстрацій.