Національно-політичне самовизначення українців (1985 – 1991 рр.)

Представники  творчої інтелігенції підняли голос  на захист української  мови. У різних містах України постали  культурологічні  товариства, метою  яких було відродження  української мови. їх представники на спільній нараді у  грудні 1988 р. створили оргкомітет Товариства української мови. У лютому 1989 р. відбулася  Установча конференція  товариства, яке очолив поет Д. Павличко. Товариство виступило за надання  українській мові статусу державної, підтримало ініціативу щодо створення Народного  Руху України. Це засвідчило, що українська інтелігенція не обмежуватиме свою діяльність тільки культурницькими  заходами.

Під тиском національно-демократичної  громадськості, долаючи  шалений опір русифікаторів, 8 грудня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про мови в Українській  РСР. Українська мова отримала статус державної, сфера її використання істотно розширювалася.

У березні 1989 р. було утворено Українське добровільне історико-просвітницьке товариство "Меморіал", яке спрямовувало свою діяльність на викриття злочинів тоталітарного режиму, реабілітацію жертв репресій.

У жовтні 1989 р. засновано  Всеукраїнську асоціацію "Зелений  світ", стрижнем діяльності якої стали питання  охорони навколишнього  середовища — особливо гострі після чорнобильської катастрофи. "Зелений  світ" організував  серію екологічних  мітингів, пробуджував  громадсько-політичну  активність населення.

У липні 1991 p., попри  серйозну протидію міністерства оборони СРСР, сформувалася Спілка офіцерів України, яка вважала своїм  головним завданням  створення правовим шляхом Збройних сил  України.

Наприкінці 80-х  років виникли  національно-культурні  товариства угорців, поляків, росіян, молдаван, гагаузів, греків, вірмен, євреїв та представників  інших національностей, які проживають на території України.

На повну силу заявив про себе кримськотатарський національний рух. Влітку 1987 р. кримські татари провели  несанкціоновані  мітинги на Красній  площі в Москві з вимогою дозволити  їм повернутися на історичну батьківщину  у Крим, але міліція  та органи КДБ розігнали  ці мітинги. Та все-таки влада змушена  була створити державну комісію під керівництвом Голови Верховної  Ради СРСР А. Громико для вивчення кримськотатарського питання. У 1988 р. комісія зробила висновок, що кримських татар переселяти на півострів не варто, а у зв'язку із зміною демографічної ситуації в Криму неможливо відновити Кримську АРСР. Ті, хто без дозволу влади повертався на півострів, наштовхнулися на опір місцевих органів влади. їм не дозволяли купувати будинки, їх не прописували, не влаштовували на роботу, притягали до кримінальної відповідальності за порушення паспортного режиму тощо. Згодом, під тиском мітингів, демонстрацій, пікетів, голодувань в умовах поступової лібералізації радянського режиму влада була змушена дозволити переселення татар. У квітні 1989 р. на півострові їх вже мешкало 40 тис, влітку 1991 р. — 130 тис. (у 1944 р. було депортовано 191 тис. осіб). Для захисту національних прав депортованого народу навесні 1989 р. була створена Організація кримськотатарського національного руху.

20 січня 1991 р.  у Криму відбувся  референдум за  створення Кримської  АРСР. Верховна Рада  УРСР своєю постановою  від 12 лютого 1991 р.  визнала законними  його підсумки. Так  у складі України  виникла Автономна  Республіка Крим  — територіальна,  а не національно-територіальна  автономія корінного  населення Криму.  Тому Організація  кримськотатарського  національного руху  виступила проти  референдуму, закликала  своїх прибічників  не визнавати його  результатів. У  червні 1991 р. в  Сімферополі Курултай  — з'їзд представників  кримськотатарського  народу — виступив  за відновлення  кримськотатарської  автономії.

У 1988 р. в Україні  визрівала ідея створення  широкого демократичного руху. У листопаді  того ж року на зборах Київської організації  Спілки письменників України викристалізувалася ідея створення ініціативної групи Рух на підтримку  перебудови. До неї  увійшли І. Драч (голова), Д. Пав личко, С. Тельнюк, М. Слабошпицький, В. Терен, П. Мовчан, В. Маняк, Б. Олійник, Г. Сивокінь та інші. Створення групи викликало різко негативну реакцію компартійного керівництва, звинувачення в антирадянській спрямованості. Тому, з тактичних міркувань, у проект Програми Руху, опублікований 16 лютого 1989 р., було включено тезу, що "Рух визнає керівну роль Комуністичної партії в соціалістичному суспільстві та являє собою ланку між перебудовними ідеями партії й ініціативою найширших мас". У ньому йшлося, що Рух виступає за перетворення СРСР у справжній союз братніх суверенних народів. Заявити про свій намір добиватися незалежності України в той час не ризикнули, зважаючи на жорстку протидію влади ідеї створення Руху.

Рух виступив за те, щоб земля, корисні  копалини, підприємства тощо, які є народною власністю, використовувалися  союзними та республіканськими  міністерствами тільки з дозволу Верховної  Ради та уряду УРСР. Він добивався  права вільного висування  кандидатів у депутати рад усіх рівнів, права громадян на доступ до інформації, скасування цензури, засудження злочинів сталінізму і публічного перегляду справ  несправедливо засуджених громадян УРСР. До проекту  увійшли й положення  про законодавче  закріплення за українською  мовою статусу  державної, про мораторій  на спорудження атомних  станцій і припинення експлуатації ЧАЕС.

Публікація цього  документа викликала  широкий резонанс в республіці. Компартійні  сили всіляко ганьбили Рух і проект його Програми. Та відкриті теле-дебати прибічників і противників Руху на початку 1989 р. зробили ідеї Руху відомими всій Україні. Проект Програми Руху мав загальнодемократичний характер. Це дало змогу в процесі творення організації об'єднати людей різних політичних поглядів — від комуністів до членів УГС, забезпечити його масовість.

18 березня 1989 р. на зборах  активістів Руху  в Києві було  створено Координаційну  раду Руху. По всій  Україні почали  створюватися його  первинні осередки. Найактивнішим процес  був у західних  областях України.  Одними з перших  постали Тернопільська,  Львівська організації.  Формування осередків  Руху в південних  та східних областях  було повільнішим,  наштовхуючись на  шалену анти-рухівську  кампанію. Однак влада  ні в центрі, ні  на місцях не  змогла зірвати  організацію осередків  Руху в цих областях  — влітку 1989 р.  вони були сформовані  у Донецьку, Кривому  Розі, Дніпродзержинську,  Кременчуці, Каневі, Умані.

Незважаючи на опір компартійної номенклатури, цькування в засобах  масової інформації, розгони мітингів, арешти активістів, на вересень 1989 р. Рух нараховував майже 280 тис. осіб. Це була масова всеукраїнська демократична організація. Того ж місяця відбувся Установчий з'їзд Народного Руху України, який затвердив Програму і Статут організації, обрав її керівні органи.

Статут про  дек л ару вав, що Рух є незалежною громадсько-політичною організацією, відкритою  для громадян незалежно  від їх національності, приналежності до інших об'єднань, релігійних переконань тощо. Головною його метою було визначено  побудову в Україні  демократичного, гуманного  суспільства, сприяння розвитку національно-державного будівництва, скерованого  на перетворення України  в демократичну правову  державу, домагання  радикального реформування економіки республіки. Серед напрямів його діяльності — забезпечення прав і свобод людини, демократизація суспільного  та державного життя  в СРСР, наповнення суверенітету УРСР реальним змістом, соціальна  справедливість, екологічна безпека, національно-культурне  будівництво тощо. З Програми зникли положення Про  керівну роль Комуністичної  партії.

Рух виступив за права власності  народу України на землю, надра, промислові підприємства тощо, самостійність у  господарському законодавстві, ціноутворенні, фінансах, кредитно-фінансовій політиці, зовнішньоекономічної діяльності, рівноправність усіх форм власності, розвиток фермерства. До Програми увійшли  також положення  про надання українській  мові статусу державної, відродження національної символіки, відновлення  діяльності Української  православної та Української  греко-католицької  церков, закриття ЧАЕС.

Головою Руху було обрано Івана Драча. Секретаріат очолив Михайло Горинь.

На час Других Всеукраїнських зборів, що відбулися у  жовтні 1990 p., Рух досяг  вершини своєї  популярності та авторитету. Збори чітко сформулювали основні вимоги організації: вихід України  з СРСР, усунення КПРС від влади. Були визначені найближчі  завдання: проведення виборів до рад  усіх рівнів на багатопартійній  основі, всенародних  виборів Президента України, формування коаліційного уряду  народної довіри. Це засвідчило, що Рух  став у непримиренну опозицію до Компартії  України.

Наприкінці 1989—1990 pp. на основі самодіяльних громадських організацій та рухів в Україні виникають численні політичні партії.

Лютневий (1990) пленум ЦК КПРС був змушений, на вимогу демократичних  сил, вилучити з Конституції  СРСР статтю 6 про  керівну й спрямовуючу  роль Комуністичної  партії у радянському  суспільстві. Законодавчо  це було оформлено  на III з'їзді народних депутатів СРСР у  березні 1990 р. У вересні  того ж року Президія Верховної Ради України  ухвалила постанову "Про  порядок реєстрації громадських об'єднань", що створило відповідну юридичну базу для  існування багатопартійності  в республіці. Компартія  втратила політичну  монополію.

У квітні 1990 р. на базі Української  Гельсінської спілки постала Українська Республіканська  партія (УРП). На той  час вона налічувала 2,3 тис. осіб, а через  рік — 8,9 тис. Лідером  партії був обраний  Левко Лук'яненко — відомий політв'язень  і дисидент. Для  пропаганди своїх  поглядів УРП активно  використовувала  трибуну Верховної  Ради УРСР, до якої навесні 1990 р. було обрано 11 республіканців. Партія заснувала  кілька газет, інших  видань. Головною метою  своєї діяльності республіканці проголосили  створення Української  самостійної соборної держави. УРП виступала  за демонополізацію  виробництва, перехід  до ринкової економіки, економічну самостійність  України, господарську самостійність підприємств, економічну свободу  громадян, запровадження  різних форм власності, пріоритет екології над економікою, допрацювання законів України відповідно до міжнародних норм права тощо.

У березні 1990 р. на засіданні Великої  Ради Руху кілька його керівників — І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський  — заявили про  свій вихід із КПРС і створення Демократичної  партії України (ДемПУ), перший з'їзд якої відбувся у грудні того ж року. Головною метою партії проголошувалося досягнення державної незалежності України, побудову в ній демократичного й гуманного суспільства. ДемПУ виступала за націоналізацію загальносоюзної власності, створення ринкової економіки, соціальну захищеність людини. Головою Національної Ради ДемПУ було обрано Ю. Бадзя.

Тоді ж виникли  Соціал-демократична партія України, Об'єднана соціал-демократична партія України, Партія зелених України, Ліберальна партія, Народна партія та інші. Усі вони були невеликими за чисельністю  політичними об'єднаннями.

Найчисельнішою  залишалась Комуністична партія, але втрата монополії на владу  виявила її внутрішню  слабкість, у ній  почали швидко наростати  кризові явища. З 1990 р. розпочався обвальний  процес добровільного  виходу э її лав, особливо в західних областях України. За 1990 р. було ліквідовано 39 міськкомів та райкомів Компартії  України.

Одночасно всередині  Компартії оформилася Демократична платформа  у яка добивалася демократизації КПРС (відмова  від комунізму  як утопічної мети, скасування принципу демократичного централізму  і перетворення партії на організацію парламентського  типу). Однак більшість  делегатів XXVIII з'їзду Компартії України  і XXVIII з'їзду КПРС (влітку 1990 р.) відхилили ідеї демократизації партії.

У грудні 1990 р. в  Києві відбувся установчий з'їзд Партії демократичного відродження України (ПДВУ), утвореної на базі колишньої Демократичної  платформи в Компартії  України. Вона стала  партією парламентського  типу.

Українське суспільство  на початок 90-х років  не було структурованим і нові політичні  партії не мали чіткої соціальної бази. З  певною умовністю  класифікації політичний спектр в Україні  мав такий вигляд:

— національно-радикальні партії та організації, національно-демократичні партії (УРП, ДемПУ, Українська селянська демократична партія);

— партії центристського, лівоцентристського спрямування (Ліберальна партія, Народна партія, Партія зелених, соціал-демократичні партії, ПДВУ).

Усі новостворені партії в Україні  були в опозиції до тоталітарної системи, виступали проти  гегемонії Компартії  в суспільстві, добивалися докорінних змін у  соціально-економічному і політичному  житті країни. Компартія  України, у зв'язку з нездатністю  до само-реформування, перебувала на крайньому  лівому фланзі політичного  спектра.

На стрімку  політизацію мас, пробудження інтересу до громадсько-політичного  життя вплинули вибори народних депутатів  СРСР у березні 1989 р. — перші в  Радянському Союзі  вибори на альтернативній основі. Для демократичних  сил вони стали  важливим засобом  впливу на маси, оскільки вперше у радянській історії постала  можливість проводити  зустрічі з виборцями, легально пропагувати  свої погляди.

Закон СРСР про  вибори народних депутатів  залишав багато можливостей  для партійно-радянських органів маніпулювати громадською думкою і формувати відповідний  склад депутатського  корпусу. Так, на 175 мандатів народних депутатів  СРСР від України  було висунуто 650 кандидатур, але тільки 309 з  них пройшли через  сито окружних передвиборних  зборів. У 35 округах  було виставлено тільки по одному кандидату  — висуванців партійно-радянських органів. Крім того, для Компартії  України і підконтрольних їй громадських організацій  була виділена певна  квота депутатських місць. Влада намагалася зробити все, щоб  не допустити обрання  представників демократичних  сил.

Та вибори народних депутатів СРСР завдали  відчутного удару  по авторитету КПРС. Народними депутатами СРСР стали письменники  В. Яворівський, Д. Павличко, Р. Братунь, Ю. Щербак, вчений-економіст В.Черняк, журналістка А. Ярошинська та інші, які зайняли чіткі демократичні позиції.