Національно-політичне самовизначення українців (1985 – 1991 рр.)

Великий вплив на ситуацію в Україні мало виникнення в СРСР народних рухів, насамперед у республіках  Балтії. 7 липня 1988 р. Українська Гельсінська  спілка, створена на основі відновленої  УГГ, оприлюднила  Декларацію принципів, що за рядом положень була близькою до програмних принципів народних рухів республік  Балтії: перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; державність української  мови; звільнення всіх політв’язнів тощо.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої історико-просвітницьким товариством «Меморіал» (установча конференція — травень 1989 р.) і Товариством української мови ім. Т. Г. Шевченка (установча конференція  – лютий 1989 р.), виникла масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову).

Бойовим хрещенням для  активістів нових  громадських об’єднань  стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 р., коли вперше за багато десятиріч у радянській виборчій системі  на одне місце претендувало кілька кандидатів, та ще й висунутих  «знизу». Незважаючи на антидемократизм  Закону про вибори, вдалося провести ряд депутатів  від опозиції. У  Львові майоріли жовто-блакитні прапори, лунали заклики  до страйку.

Улітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найважливіші вугледобувні райони СРСР, у тому числі Донбас (страйкувало 250 тис. осіб) і Львівсько-Волинський басейн. Хоча вони висували тоді здебільшого  економічні вимоги, однак КПРС не могла  уже виставляти себе захисником інтересів  робітничого класу.

Восени 1989 р. вдалося внести істотні поправки до проекту Закону про вибори до Верховної  Ради УРСР, зокрема, було знято представництво від громадських  організацій. Тоді ж  Верховна Рада прийняла Закон про мови, згідно з яким українська мова проголошувалася  державною.

У 1989 – 1990 рр. з’являються  паростки багатопартійності. Активізація політичного  життя спричинила стрімке зростання  національної свідомості населення. З 1990 р. почався  рух за вихід із СРСР. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний  суверенітет України, де проголошувалися  верховенство, самостійність, повнота і неподільність  влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Декларація  про державний  суверенітет України  та її історичне значення

У складі депутатів Верховної  Ради УРСР ХІІ скликання (1990 – 1994 рр.) абсолютну  більшість депутатів (239 осіб) були членами  КПУ. Однак ідея національного  відродження незалежності заявляла про себе все активніше  й наполегливіше  устами меншості –  національно-демократичної  частини депутатів. Партійно-державне керівництво  республіки не могло  протистояти цим  настроям і пішло  на крок, що суперечив  політиці центру.

Прийнята 16 липня 1990 р. Декларація про державний  суверенітет України  проголосила волю народу України самостійно вирішувати свою долю.

Здобуття  Україною незалежності

У 1989—1990 рр. в СРСР поряд  із соціально-економічними проблемами гостро постало  питання щодо зміни  державного ладу країни. 17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум з питання збереження Радянського Союзу. В Україні під  час проведення цього  референдуму Верховна Рада запропонувала  жителям республіки додаткове запитання: «Чи згодні Ви з  тим, що Україна має  бути у складі Союзу  радянських суверенних держав на засадах  Декларації про державний  суверенітет України?»

Народ України  відповів позитивно  як на основне (70,2 % від  тих, хто взяв участь у голосуванні), так  і на додаткове  запитання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів  референдуму й  опитування, було очевидно, що громадська думка  в Україні схиляється в бік незалежності.

Після проведення референдуму розпочався так званий «Новоогарьовський  процес» — переговори керівників дев’яти  республік, включаючи  Україну, з президентом  СРСР М. Горбачовим про  новий союзний  договір. Попереднє  підписання договору планувалося провести 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба М. Горбачова врятувати  державну цілісність СРСР шляхом компромісу між республіками і центром. У цей  процес втрутилися консервативні  сили, які прагнули не лише зберегти єдину  союзну державу, а  й не допустити  її оновлення у  будь-якій формі.

19 серпня 1991 р. реакціонери  здійснили спробу  державного перевороту. Блокувавши М.  Горбачова на дачі  у Форосі, найближчі  співпрацівники президента  СРСР оголосили  про створення  Державного комітету  з надзвичайного  стану (ДКНС, рос.— ГКЧП), до якого увійшли вісім осіб. Серед них віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго.

Вони  заявили про свій намір відновити  в країні порядок  і не допустити  розпаду СРСР. Призупинялася  діяльність політичних партій, громадських  організацій і  масових рухів. Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Встановлювався контроль над засобами масової  інформації. У деяких регіонах Радянського  Союзу на шість  місяців запроваджувався  надзвичайний стан.

Проте заколотники  одразу ж зіткнулися з рішучою протидією  керівництва РРФСР  на чолі з Президентом  Росії Б. Єльциним. На захист демократії виступили десятки  тисяч жителів  Москви, а також  інших міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві були і представники України під синьо-жовтими  прапорами. Рішучі дії  Б. Єльцина підтримали більшість урядів країн світу. Заколот  провалився.

Заколот висвітив реальні, а  не декларативні позиції  й наміри всіх політичних сил і державних  органів в Україні. Керівництво ЦК КПУ  опинилося на боці заколотників. Секретаріат  ЦК надіслав на місця  шифрограму, у якій схвалювався переворот  і парткомам пропонувалося  організувати підтримку  дій ДКНС.

Присланий до України генерал  Варенников заявив, що в разі непідтримки рішень ДКНС, проведення страйків, акцій непокори будуть застосовані війська. Л. Кравчук та очолювана ним Президія Верховної Ради України (де була більшість представників КПУ) закликали до спокою і витримки. Але при цьому Л. Кравчук заявив, що будь-які зміни повинні відбуватися на основі закону і підстав для введення в республіці надзвичайного стану немає.

Послідовно  й рішуче виступила  проти заколотників в Україні тільки опозиція –представники Руху і новоутворених демократичних партій. Вони виступили з пропозицією засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР. За умов блокування Президією Верховної Ради спроб дати належну оцінку дій ДКНС, демократи розгорнули широку роботу в масах. Почалася підготовка до страйку.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада  Української РСР  прийняла історичний  документ – Акт  проголошення незалежності  України, в якому,  зокрема, підкреслювалося:  «Верховна Рада  Української Радянської  Соціалістичної Республіки  урочисто проголошує  незалежність України  та створення самостійної  української держави  – України. Територія  України є неподільною  і недоторканною.  Віднині на території  України мають  чинність виключно  Конституція і  закони України».

Тим самим  було покладено край юридичному існуванню  УРСР. На політичній карті світу з’явилася  нова суверенна держава  – Україна.

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого  став національним святом держави, не був випадковим явищем. Прагнення  до національного  суверенітету випробувано  віками. Право самовизначення — це право народу самому визначати  свою долю.

Отже, Акт  проголошення незалежності України — це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком  процесу розвитку українського народу.

Згідно  з чинним на той  час законодавством, питання про реалізацію права народу України  на самовизначення виходило за межі компетенції  Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно Всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня було прийнято й постанову  Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», якою передбачалося  провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження  Акта проголошення незалежності України.

Референдум  відбувся у намічений  термін; 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на запитання в бюлетені щодо підтвердження  Акта відповіли: «Так, підтверджую». Позитивну  відповідь дало населення  всіх областей України  і Криму незалежно  від їх національного  складу. Підсумки референдуму  засвідчили прагнення  народу бути повноправним господарем на власній  землі, а не «молодшим  братом», частиною ще однієї імперії з  оновленим фасадом. Результати голосування  ознаменували повноправне  входження України  до світового співтовариства вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України  як незалежної держави.

1 грудня 1991 р. Україна обирала  першого Президента  своєї самостійної  держави. 

До виборчого  бюлетеня по виборах  Президента України  було включено шість  кандидатів — В. Гриньова, Л. Кравчука, Л. Лук’яненка, Л. Табурянського, В. Чорновола, І. Юхновського. Кандидат у Президенти України О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської обласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук’яненка, Партія демократичного відродження України (ПДВУ) — за керівника Народної Ради в парламенті України академіка І. Юхновського та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова.

Уже в  першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг  Голова Верховної  Ради України, у недалекому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ Л. Кравчук. Він  став першим Президентом  незалежної України.

12.5. Україна на шляху до свободи  і незалежності (1985—1991)

Наростання кризових явищ в політичному  житті України

У першій половині 80-х  років адміністративно-командна система управління народним господарством, тоталітарний політичний режим в СРСР привів країну до глибокої соціально-економічної та суспільно-політичної кризи. Це засвідчила зростаюча науково-технічна відсталість порівняно з передовими західними країнами, уповільнення темпів економічного розвитку, низька якість більшості вітчизняних промислових товарів, неспроможність колгоспно-радгоспної системи створити країну сільськогосподарською продукцією, вражаюча безгосподарність, нездатність режиму забезпечити своїм громадянам задовільний рівень життя, дефіцит найнеобхідніших товарів, нещадне переслідування владою інакомислення та опозиції, всевладдя партноменклатури, поширення корупції, соціальна апатія, пияцтво та інші негаразди.

Партійно-радянське  керівництво знало  про кризові явища, але ретельно приховувало  цю інформацію від  громадськості. У  верхніх ешелонах влади не було єдності  щодо шляхів розвитку країни. Одна група  керівників вважала, що потрібно посилити адміністративно-командні методи, навести дисципліну; інша твердила, що ніяких істотних змін не потрібно і можна проіснувати  в "застої" ще багато років; третя схилялася  до необхідності проведення реформ. З обранням у березні 1985 р. Генеральним  секретарем партії М. Горбачова перемогли  прибічники реформ.

Розпочинаючи  реформування країни, Горбачов та його однодумці  в партійно-радянському  керівництві не мали на меті докорінну  зміну соціально-економічних  відносин. Йшлося про  вдосконалення, зміцнення  існуючої системи, поліпшення управління господарським  механізмом.

Термін "перебудова" з'явився пізніше. Першим гаслом, проголошеним у її процесі, було "прискорення". Курс на прискорення  був закріплений  в "Основних напрямках  економічного і соціального  розвитку СРСР на 1986—1990 pp. і на період до 2000 року", прийнятий XXVII з'їздом КПРС (1986). Передбачалося до 2000 р. створити виробничий потенціал, що дорівнював би створеному за всі попередні роки радянської влади. Утопічність цього була очевидною, а замість "прискорення" розпочався спад промислового виробництва. У 1987 р. проголошено необхідність змін в економічній політиці, переходу від адміністративно-командних до економічних методів управління народним господарством. Але існуючий адміністративно-командний економічний механізм не підлягав реформуванню, радянське планово-директивне господарство не сприймало законів ринкової економіки.

Економічні підсумки 1985—1991 pp. були незадовільними. Рівень життя людей невпинно знижувався, до того ж у квітні 1986 р. Україну спіткала аварія на Чорнобильській АБС — найбільша екологічна катастрофа XX ст. Від радіоактивного опромінення в перші дні після катастрофи померло кілька десятків людей. У ліквідації наслідків аварії було задіяно до 600 тис. осіб. Десятки тисяч з них стали інвалідами, багато померло. Наслідки аварії негативно позначилися на здоров'ї 2,5 млн людей. Лише прямих збитків було завдано на 10 млрд доларів США. Крім прямих витрат на ліквідацію аварії, потрібно було у стислі строки відселити 160 тис. осіб, побудувати їм житло. Із сільськогосподарського обігу було вилучено 190 тис. гектарів угідь, а забруднено радіонуклідами до 50 тис. кв. км (8,2 % території республіки).

Чорнобиль став апофеозом злочинів тоталітарної системи  в Україні, яка  породила байдужість, некомпетентність, халатність. Український народ  був поставлений  на межу виживання. Потрібні були радикальні зміни  у суспільно-політичному  житті країни.