Голодомор в Україні 1932-33 роках

Смертність від голоду почалася вже в перший місяць - діяльність молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Майже скрізь органи ГПУ реєстрували випадки людоїдства і трупоїдства. Незносніше всього був вигляд маленьких дітей, в яких висохлі, як у скелета, кінцівки звисали по сторонах, роздувшогося  живота. Голод стер з їх лиць всі ознаки дитинства, перетворивши їх в змучені страхітний видіння; тільки в їх очах залишався відблиск далекого дитинства».         

Авантюризм Сталінської  політики “стрибка”, що прирікала  на напівголодне існування, а потім  і на голод хлібовиробні регіони  країни, злочинність зимових хлібозаготівель 1932-33 років у голодуючій місцевості найбільш яскраво розкриваються у документах, що стосуються дитячого харчування.          

У березні 1931 року до Наркомату освіти УРСР надійшов лист від Кам’янського райвиконкому на Дніпропетровщині: “Діти залишаються зовсім без хліба…” 220 дітей дитячої колонії в Кам’янці треба було терміново рятувати, оскільки централізоване постачання хлібом припинилося, децентралізоване (з правом вільної закупівлі продуктів)- заборонялося, а місцевих продовольчих ресурсів не існувало.

У1931 році діти в сім’ях ще якось перебивалися, а в школах-інтернатах, дитячих будинках, колоніях, притулках діти, перебуваючи на державному утриманні, страждали від голоднечі найбільше, бо ці заклади цілком залежали від зовнішнього постачання. І ось у березні 1931 року Наркомос довідується ,що в 180 районах України, які не виконали плани хлібозаготівель, дитячі заклади знято з постачання. Заступник наркома освіти Полоцький у зв’язку з цим пише до ЦКК- НК РСІ та Наркомату постачання: “Цим районам заборонено з поточних хлібозаготівок постачати дитячі інтернатні установи. Учителів і виділяти продукти для гарячих безплатних сніданків. З централізованого фонду для цих районів теж нічого не виділено. Це утворило катастрофічний стан з постачанням, особливо дитячих інтернатних установ, що не мають жодних запасів. Діти цих установ примушені тікати, чим збільшують безпритульність…”

Такі тривожні вісті  протягом першої половини 1931 року надходили  до Наркомосу звідусіль. Лавина таких  листів заповнила центральні і місцеві  органи, але практичну допомогу могли подати переважно з центру, в розпорядженні якго були деякі продовольчі резерви. Вже в березні 1931 року Наркоиат постачання УСРР дав термінове розпорядження про позачергове постачання дитячих закладів у тому числі й децентралізовано тобто шляхом закупок продовольства на місцях, де ще були такі можливості. А в червні того ж року за спеціальною рознарядкою Наркомосу України для 42000 дітей в інтернатних закладах було відпущено 35000 килограмів м’яса 5000 килограмів вершкового масла понад 105000 штук яєць, інші продукти. Хоча норми споживання продуктів були мінімальними проте вже можна було якось протриматися до нового врожаю, бо щомісяця виділялася певна кількість продовольства для дитячих закладів.

Масштаби трагедії, яка  винищувала цілі покоління, змусили замислитись уряд над остаточними наслідками голодомору, особливо серед дітей. Раднарком УСРР переглянув свої закони про припинення централізованого продовольчого постачання дитячих установ. Було трохи збільшено мережу притулків та ясельних будинків у містах. Шостого травня 1933 року ЦК КБ(б)У прийняв постанову  “ Про боротьбу з дитячою безпритульністю ”. Знову з’явилася Всеукраїнська комісі дя роботи з безпритульними дітьми, але порівняно з повоєнними роками їх було значно більше. Вона діяла при РНК УССР, а до її складу входили представники від ДПУ, Наркомздоров’я, Наркомосвіти, Наркомпраці, Уповнарком шляхів, а також від Харківського облвиконкому. Останню очолював заступник начальника Харківського обласного управління ДПУ О.О. Бронєвой.

Навіть у голодні  роки Бронєвой залишався “шефом” комуни від ДПУ. Комісія займалася різними справами: створювала дитпритулки у селах, влаштовувала харчування у школах, стримувала в’їзд безпритульних дітей до міст, притягала до відповідальності осіб, що не допомагали голодним дітям, вимагала коштів для працевлаштування підлітків.

Голодували діти по всій Україні.  Станом на 25 березня у 66 районах Київської області голодувало 398201 чоловік, з них 178544 дітей. А15 квітня від голоду страждали 493644 чоловіка і з них 262109 становили діти. Майже 20000 дітей чекали смерті 1 серпня 1933 року. ЦК КП(б)У організував планове переселення безпритульних дітей з міст до колгоспів, тобто дітей повертали батькам, які вже померли від голоду. Розселяли дітй по колгоспах групами - по 5-20 чоловік.

Смертність дітей сягала за деякими не повними підрахунками 50 і більше відсотків до загальної  кількості померлих. Діти значно швидше захворювали внаслідок тривалого  недоїдання і фізичного виснаження.

У 1932-1933 роках смертність дітей становила щонайменше половину померлих від голоду селян України. За неповними даними лише кількість учнів у початкових, неповно середніх, професійних школах, а також дітей у дошкільних закладах за три голодних роки зменшилася на 1 мільйон 71 тисячу чоловік. Стали пусткою сільські школи, бур’яном поросли дитячі майданчики, а відсутність учнівсько-педагогічногоколективу сягала подекуди 96-98 рівня попередніх років.

Для забезпечення життєздатності дитячого організму, не нижче навіть голодної норми, необхідно було мати щодня: 300 грамів хліба, склянку молока, пів-яйця, 5 грамів цукру, жирів і 25 грамів м’яса. Такоі норми не мали навіть робітники у містах, а тим паче діти. Уряд дбав про новобудови п’ятирічки, зводив підвалини “світлого майбутнього”, а затьмарені від голоду діти мріяли тоді про рятівний шмат хліба.

 Однак Сталін в  ці трагічні місяці небаченого  в історії голодомору спромігся  визнати публічно лише «продовольчі  труднощі в ряді колгоспів». У мові на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно заспокійливо заявив: «Принаймні,  порівняно з тими труднощами, які переживали робочі 10 15 років тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».

Аналіз що стали доступними даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. складають біля 150 тис. чоловік, а від голоду 1933 р.  3 3,5 млн. людей. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності під впливом голоду, досягають за 1932 1934 рр. 5 млн. людей.

Звичайно, Сталін і його оточення дивилися на речі інакше. У 1933 р. Мендель Хатаєвич, ще один з сталінських ставлеників в Україні, що очолював кампанію хлібозаготовок, гордо заявляв: «Між нашою владою і селянством йде безпощадна боротьба. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їх витримки. Знадобився голод, щоб показати їм, хто тут господар. Він обійшовся в мільйони життів, однак колгоспна система затвердилася. Ми виграли війну!»

Радянська статистика того часу відома своєю невисокою достовірністю (відомо, що Сталін, незадоволений результатами перепису 1937 р., що показали страхітливий рівень смертності, наказав розстріляти ведучих організаторів перепису). Тому визначити чисельність жертв голоду дуже складно. Підрахунки, засновані на методах демографічної екстраполяції, показують, що число загиблих під час голодомору в Україні склало від 3 до 6 млн. чоловік.

У той час як в Україні, особливо в південно-східних її районах, і на Північному Кавказі (де жило багато українців) звірствував голод, велика частина Росії ледве відчула його. Одним з чинників, що допомагають пояснити цю обставину, було те, що відповідно до першого п'ятирічного плану «Україні поставлено стати колосальною лабораторією нових форм соціально-економічної і виробниче-технічної реконструкції для усього Радянського Союзу». Важливість України для радянських економічних прожектерів підкреслювалася, наприклад, в редакційній статті «Правди» за 7 січня 1933 р., озаглавленої: «Україна   вирішальний чинник хлібозаготовок». Відповідно і задачі, поставлені перед республікою, були непомірно великі. Як показав Всеволод Голубіїчий,  Україна, що забезпечувала 27 % загальносоюзних урожаїв зерна, повинна була дати 38 % загальних планів хлібозаготовок. Богдан Кравченко затверджує, що українським колгоспникам до того ж платили вдвічі менше, ніж російським.

Українці, з їх традицією  приватного землеволодіння, чинили опір колективізації більш запекло чим росіяни. Саме тому режим здійснював в Україні свою політику інтенсивніше і глибше, ніж де-небудь ще, з всіма витікаючими звідси страшними наслідками. Як вказував Василь Гроссман, письменник і колишній партійний активіст «Було ясно, що Москва покладає свої надії на Україну. Результатом же стало те, що найбільший гніт згодом обрушився саме на Україну. Нам говорили, що приватновласницькі інстинкти тут значно сильніше, ніж в Російській республіці. І дійсно, загальний стан справ на Україні був значно гіршим, ніж в нас».

Деякі вважають, що голодомор був для Сталіна засобом подолання українського націоналізму. Зрозуміло, що взаємозв'язок національного підйому і селянства не вислизнув від уваги радянського керівництва. Сталін затверджував, що «селянське питання в своїй основі є суттю національного питання. По суті, національне питання   це селянське питання». У 1930 р. головна газета комуністів України розвивала цю думку: «колективізація на Україні має перед собою спеціальну мету: зруйнувати соціальну основу українського націоналізму   індивідуальне селянське господарство». Отже, щонайбільше можна зробити висновок, що смерть мільйонів людей була для Сталіна неминучою ціною індустріалізації. У гіршому ж випадку можна передбачити, що він свідомо дозволив голоду змести всяку подібність опору в цій особливо неспокійній частині його імперії.

Примітним аспектом голодомору були спроби влади стерти його з людської пам'яті. Ще недавно радянська позиція в цьому питанні була однозначною: заперечувався сам факт голоду. Зрозуміло, якби істинні масштаби голодомору стали загальновідомими, це нанесло б непоправного збитку тому образу «світоча світу і прогресу», який Москва намагалася затвердити в свідомості людей як всередині СРСР, так і за рубежем. Тому довгий час режим забороняв навіть згадувати про цю трагедію.

Світова історія знає чимало жахливих масових злочинів. Але рідко який за своїми масштабами й садизмом може зрівнятися з тим, який було скоєно в 1932-1933 роках московсько-комуністичним режимом супроти української нації. Скільки загинуло українців у цей голодомор ніхто точно не знає. Є різні здогади ще 1935 року кореспондент газети «Нью-Йорк Америкен» писав, ніби Скрипник, з яким він був знайомий сказав йому, що кількість жертв голодомору в Україні й на Кубані перевищила 8 мільйонів.

Дослідники, підраховуючи кількість загиблих, зіставляють  дані переписів 1926 і 1939 років як найбільш достовірні. Але при цьому випускається з уваги той каламутний потік , що йшов до нас з Росії. Адже в Україну направлялися різні емісари для «зміцнення» й «надання допомоги». Правильне уявлення про цілеспрямованість голодомору і його наслідків може дати зіставлення змін у кількості населення за його національною ознакою, а не за територією. У матеріалах Міжнародної комісії для розслідування голоду в Україні  1932-1933 років так дані наводяться. З1926 по 1939 роки кількість росіян у СРСР збільшилася майже на 22 мільйони, білорусів- більш як на 0,5 мільйонів,а українців зменшилась на 3 мільйони, тобто було 33,2 мільйона, стало 28,1 мільйона. Якщо врахувати, що в попередні більш менш благополучні роки кількість українців щороку зростала приблизно на 0,6 мільйона осіб, то за 12 років ми недорахуємося понад 10 мільйонів українців

Список використаної літератури

1. В.Г Афанасьева,  Г.Л. Смірнова. Урок дає історія. - М.:Поліздат, 1989 р.
2. Кульчинський С.В., Курнаков Ю.О., Коваль М.В. Історія України. ДО. Освіта, 1995 р.
3. Орест Субтельний Україна Історія. ДО. Лебідь 1994 р.
4. “Освіта" № 33- газета
5. “Літературна Україна" від 14 грудня 1989 року
6. “Комсомольська правда " від 3 лютого 1990 року
7. Газета “Рада"
8. “Сільські вісті" від 4 вересня 1991 долі
9. Спецвипуск- підручник “Освіта"