Голодомор в Україні 1932

План.

      Вступ.

      Розділ  I. Причини голодомору.

      Розділ  II. Голод – геноцид в Україні.

      Розділ  III. Діти – жертви голодомору.

             Розділ IV. Наслідки голодомору.

      Розділ  V. Звернення уваги світового суспільства на голод в Україні.

      Розділ  VI. Голодомор і сучасність.

      Висновки.

Вступ.

Світ  бачив не один страшний голод,

  під час багатьох  із них становище  ще більше

  погіршувала  громадянська  війна. Проте голод, 

організований як геноцидний акт  державної

політики, слід вважати за унікальний.

Норман  Дейвіс.

      Голодомори, які потрясли Україну впродовж XX століття, викликали гнів, мабуть, у самого Бога – відмовилася змилостивитися навіть земля. Із цинічною жорстокістю комуністичний режим вивів за межі земного життя мільйони українських синів і дочок. До сьогодні на їх могилах немає хрестів, не запалюють свічки…

      Голодомор 1932 – 1933 років є однією з найжахливіших  сторінок історії українського народу. В цей період за якихось 17 місяців  зупинились мільйони сердець, практично жодну родину не минуло страшне лихо – втрата рідних від голодної смерті. Навесні 1933 року по країні від голоду вмирало 17 людей щохвилини, тисяча – щогодини, майже 25 тисяч осіб – щодоби…

      Пам'ятаючи про голодомор, ми зобов'язані не допустити повторення геноциду в майбутньому, ми не повинні дозволити, щоб антинародна влада, хоч би як вона називалася, мала змогу знищувати людські життя.

      Сьогодні, коли правда про голодомор стає доступною, ми повинні розуміти, що об'єктивна  оцінка тих страшних подій не може бути спрямована тільки в минуле, вона має бути спрямована в майбутнє. Ми всі мусимо пам'ятати головне – все це робиться для того, щоб об'єднати людей у всій Україні навколо спільної історичної пам'яті.

      Наші  бабусі та пра-бабусі ще довго озиратимуться  при слові голод з відчуттям остраху та чогось незабутньо жахливого. Багато, хто пережив ті страхітливі події 1932 – 1933 років, взагалі не хочуть говорити вголос про страшні події свого буття і навіть здригаються від згадки про сам факт ймовірності всього того, що з ними відбувалося. Психіка цих людей назавжди зазнала невиліковних травм, коли думка про їжу тьмарила не лише очі – розум заходив у самий глибокий кут людської свідомості і в голові вирувала лише одна думка про задоволення людського інстинкту голоду.

      Вони  просто не хочуть пам'ятати тих страшних днів. В історії України трапилась демографічна і духовна катастрофа – подія, яка не вписується в рамки жодного наукового аналізу, статистики, подія, котру відмовляється сприймати розум і душа. (1)

Причини голодомору.

Статистика  зменшення населення за період з 1929 по 1933 рр. 

      Героїчна  і водночас трагічна історія  українського народу. Давні джерела зберегли гіркі свідчення про голодні  лихоліття  нашого народу.

      Жахливою  подією в історії людької цивілізації  постає голод  1931-1933 років.

      Цю трагедію для України можна було вже передбачувати в 1925 році, коли XIV з'їзд більшовицької партії взяв курс на індустріалізацію. Вона мала здійснюватися за рахунок села, для чого і було ухвалено невідповідність цін на промислові та сільськогосподарські товари. За підрахунками радянських економістів через штучно встановлену різницю цін на товари промисловості й сільського господарства з метою викачувати гроші на розвиток індустрії, головним чином у Росії,  українське селянство втрачало щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців, що становило 20 карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами: якщо український селянин до першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб за 1 пуд збіжжя, то тепер мусів віддавати за те ж 4-5 пудів хліба. (2)

      Голод  був  спричинений насильницькою суцільною колективізацією горезвісни хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркуленя, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян України.

 Творці голодомору, а це велика армія партійної й  державної номенклатури, яка була багатонаціональною за своїм складом, не обстоювали інтересів якоїсь однієї нації, а дбали насамперед про зміцнення економічних підвалин комуністичної імперії.

      Причиною голоду вважають його штучний характер, походження, тобто свідомо організований тодішнім політичним керівництвом. Існує думка, що голод був наперед спланований задля фізичного винищення саме українських селян.

      Голод стався внаслідок насильницького запровадження комуністичної доктрини у сільському господарстві, яку українські селяни не сприйняли, тому що від діда-прадіда займалися хліборобством на власній землі.

      Дослідники  доводять, що це був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли частка селян просто не бралася до уваги. Очевидно одне - голод в Україні виник не в наслідок стихійного лиха, а був організований штучне. Основною причиною голоду стала продрозверстка, яку повторно запровадили в січні 1928 р. долі, офіційно її називали хлібозаготівельним планом. Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями, фізичними та моральними знущаннями над селянами, яким поступово стало брауквати все більше хліба. Селяни чинили опір, почали ховати хліб на «чорний день». Уряд вишукував нові форми і методи заготівель сільськогосподарської продукції, щоб забезпечити шалені темпи «соціалістичної індустріалізації». Віхід було знайдено. Майже всі керівники партійних установ дійшли думки, що саме масова колективізація сприятиме подоланню зернової проблеми.

      Мета  масової колективізації це створення  декількох десятків тисяч колгоспів  замість 5 мільйонів розпорошених селянських господарств, що сприяло б швидкому виконанню хлібозаготівель. Колектівізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У1930 році валовий збір зерна в Україні становив 23 мільйони тон, в 1931 році- 18, в 1932 році- 13. Цього ще цілком вистачало, щоб прогодувати населення республіки, однак союзний уряд продовжував встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. У1931 році республіканське керівництво звернулося до москви з проханням знизити планові цифри. Сталін  погодився на незначне зменшення плану, але це не могло врятувати сетуацію. Як наслідок, вже наприкінці 1931 долі в Україні почався голод.

Голод – геноцид в  Україні.

      Голод 1932 1933 рр. для українців був тим  же, чим нацистський геноцид для  євреї або різанина 1915 р. для вірмен. Ця трагедія, масштаби якої просто неможливо усвідомити, завдала нації непоправного удару, соціальні, психологічні і демографічні наслідки якої дають знати про себе і сьогодні. Вона ж кинула чорну тінь на «перемоги» радянської системи  і методи їх досягнення.

      Саме  жахливе в голодоморі  1932-1933 рр. те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечувати, що. загальний урожай зерна 1932 р. перевищує 1931». Як відмічають Роберт Конквест і Богдан Кравченко, урожай 1932 р. всього лише на 12% був менше середніх показників 1926 і 1930 рр. Інакше кажучи, продуктів вистачало. Однак держава систематично вилучала велику їх частину для власних потреб.

      Незважаючи  на прохання і попередження українських комуністів, Сталін підняв завдання по хлібозаготівлям в Україні на 44%. Його рішення і та жорстокість, з якою воно виконувалося, прирекли мільйони людей на смерть від штучно створеного голоду.

      Молотoв на політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня  1932 р. інформував, що зобов'язання України меншають на 70 млн. пудів і встановлюється остаточний хлібозаготовчий план в об'ємі 282 млн. пудів, в тому числі по селянському сектору 261 млн. Іншими словами, у селян потрібно було вилучити стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.

      Зрив  заготівель пояснювався відсутністю  не хліба, а боротьби за хліб. І дійсно, боротьби не було. Партійні, радянські і господарські працівники, яких майже в повному складі кинули на хлібозаготівлю, бачили власними очима трагізм ситуації. Багато хто з них не міг залишатися лише гвинтиками бездушної державної машини. Сталін на січневому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) прямо звинуватив місцеві кадри в саботажі: «Наші сільські комуністи, принаймні більшість з них... почали боятися того, що селяни не здогадаються притримати хліб для вивозу його потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі і, чого доброго, візьмуть так і здадуть весь свій хліб на елеватори».

      Наочним свідченням повної байдужості режиму до людських життів, що приносяться  в жертву його політиці, стала серія  заходів, здійснених в 1932 р. У серпні партійні активісти дістали право конфісковувати зерно в особистих селянських господарствах; тоді ж був ухвалений закон «про три колоски», що передбачав смертну страту за крадіжку «соціалістичної власності». Будь-який дорослий і навіть дитина, спіймані хоч би з жменею зерна біля державної комори або колгоспного поля, могли бути страчені.

      При пом'якшувальних обставинах подібні  «злочини проти держави» каралися десятьма роками таборів. Щоб перешкодити  відходу селян з колгоспів  в пошуках продуктів, вводилася  паспортна система. У листопаді  Москва ухвалила закон, по якому колгосп не міг видавати селянам зерно, поки не був виконаний план здачі хліба державі.

      1 січня 1933 р. запропонували ЦК КП(б)У і СНК УССР широко оповістити через сільраду колгоспи, колгоспників і трудящих одноосібників, що:

      а) ті з них, які добровільно здають державі раніше розкрадений і  прихований хліб, не будуть зазнавати  репресій;

      б) відносно колгоспників, колгоспів і одноосібників, що наполегливо продовжують вкривати розкрадення і прихований від обліку хліб, будуть застосовуватися найсуворіші заходи стягнення, передбачені постановою ЦК і СНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцненні суспільної соціалістичної власності).

                              Секретар ЦК ВКП(б) І. Сталін.

      Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне положення. У поїздах і на станціях бригади працівників ГПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, щоб привезти голодуючим сім'ям. Деякі села заносили на «чорну дошку». У цих селах селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було запасів продовольства, населення вимирало. Зокрема, на Дніпропетровщині велике село Гаврилівка Межевського району вимерло повністю, село Вербки Павлоградського району наполовину. Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів в пошуках хліба обшарювали кожний будинок, зламували підлоги, залізали в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув від голоду, не дозволялося залишати собі зерна. Марфа Іванівна Затуливітер з села Товмач Шполянського району на Черкащині згадувала: “…Ходила така комісія- “макогонщики”, і все в людей забирали-грабували. Навіть зерно з динь, кавунів і гарбузів у вузликах забирали. Це була страшна весна 1933-го. Люди паслися на траві, як худоба, їли листя з липи, і очерет жали на ставках та варили “капусту”, і так рятувалися. Але кожний третій падав- умирав з голоду”.

      Люди, що не виглядали голодними, підозрювалися в прихованні продуктів. Звертаючись до подій того часу, один з партійних активістів так змальовував мотиви своїх дій: «Ми вірили в мудрість Сталіна як керівника... Ми не були обдурені, але ми хотіли бути обдуреними. Ми так беззавітно вірили в комунізм, що були готові на будь-який злочин, якщо його хоч трохи прикрашали комуністичною фразеологією».

      Розповсюджуючись  протягом всього 1932 року, голод досяг  піка на початку 1933-го. Підрахунки показують, що на початку зими на середню селянську  сім'ю в п'ять чоловік доводилося біля 80 кг зерна до наступного урожаю. Іншими словами, кожний член сім'ї отримував для виживання 1,7 кг зерна в місяць. Залишившись без хліба, селяни поїдали домашніх тварин, пацюків, ялини кору і листя дерев, харчувалися покидьками кухонь начальства, що добре забезпечені. Мали місце численні випадки каннібалізму. Як пише один радянський автор: «Спочатку вмирали чоловіки. Потім діти. Останніми вмирали жінки. Однак ще перед смертю багато хто божеволів, втрачав людський вигляд». Незважаючи на те, що вимирали вже цілі села, партійні активісти продовжували відбирати зерно. Один з них, Віктор Кравченко, пізніше писав: «На полі битви люди вмирають швидко, їх підтримують товариші і почуття обов'язку. Тут я побачив людей, вмираючих в самотності, поступово, вмираючих жахливо, безцільно, без надії, що їх жертва оправдана. Вони попали в капкан і залишилися там вмирати від голоду, кожний в себе в будинку, за політичним рішенням, прийнятим десь в далекій столиці за столами нарад і банкетів. Не було навіть утіхи неминучості, щоб полегшити цей жах...».(3)