Голодомор в Україні 1932

      Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності під  впливом  голоду, досягають за 1932-1934 рр. 5 млн. людей.

      Звичайно, Сталін і його оточення дивилися на речі інакше. У  1933  р. Мендель Хатаєвич,  ще один з Сталінських  ставлеників  в  Україні,  що очолював кампанію хлібозаготовок, гордо  заявляв:  «Між  нашою  владою  і селянством йде безпощадна боротьба. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їх  витримки. Знадобився голод, щоб показати їм, хто тут господар. Він обійшовся в мільйони життів, однак колгоспна система затвердилася. Ми виграли війну!»

      Радянська статистика того часу відома своєю  невисокою  достовірністю (відомо, що Сталін, незадоволений результатами  перепису  1937 р.,  що  показали страхітливий  рівень  смертності,  наказав  розстріляти ведучих організаторів перепису). Тому визначити  чисельність  жертв  голоду  дуже складно. Підрахунки, засновані на  методах демографічної екстраполяції, показують, що число загиблих під час голодомору в Україні склало від 3 до 6 млн. чоловік.

      У той час як в Україні, особливо в південно-східних її районах, і  на Північному Кавказі (де жило багато українців) звірствував  голод,  велика  частина Росії ледве  відчула  його. Одним  з  чинників,  що  допомагають пояснити цю обставину, було те, що відповідно  до  першого  п'ятирічного плану «Україні поставлено  стати  колосальною  лабораторією  нових форм соціально-економічної і виробничо - технічної реконструкції  для  усього  Радянського  Союзу». Важливість  України  для   радянських  економічних прожектерів підкреслювалася, наприклад, в редакційній статті «Правди»  за 7 січня   1933 р.,  озаглавленої: «Україна - вирішальний чинник  хлібозаготовок». Відповідно задачі, поставлені перед республікою,  були непомірно великі. Як показав Всеволод  Голубіїчий, Україна,  що забезпечувала 27% загальносоюзних урожаїв зерна, повинна була дати 38%  загальних планів хлібозаготовок. Богдан Кравченко затверджує, що українським колгоспникам до того ж платили вдвічі менше, ніж російським.

      Українці, з їх традицією  приватного  землеволодіння,  чинили  опір  колективізації більш запекло чим росіяни. Саме тому  режим  здійснював  в Україні свою політику інтенсивніше і глибше, ніж де-небудь  ще,  з  всіма витікаючими звідси страшними наслідками.  Як  вказував  Василь  Гроссман, письменник і колишній партійний активіст: «Було ясно, що  Москва  покладає свої надії на Україну. Результатом же стало те, що найбільший гніт згодом обрушився саме на Україну. Нам говорили, що приватновласницькі  інстинкти тут значно сильніше, ніж в Російській  республіці. І дійсно, загальний стан справ на Україні був значно гіршим, ніж в нас».

      Деякі вважають,  що  голодомор  був  для  Сталіна  засобом  подолання  українського націоналізму. Зрозуміло, що  взаємозв'язок  національного  підйому і селянства не вислизнув  від  уваги  радянського  керівництва.

      Сталін  затверджував, що  «селянське  питання  в  своїй  основі  є  суттю  національного  питання. По  суті,  національне  питання - це селянське питання». У 1930 р. головна газета комуністів України розвивала цю думку:

  «колективізація  на Україні має перед собою   спеціальну  мету:  зруйнувати  соціальну  основу  українського  націоналізму  індивідуальне селянське  господарство».  Отже, щонайбільше   можна  зробити  висновок,  що  смерть мільйонів людей була для  Сталіна  неминучою  ціною  індустріалізації. У гіршому ж випадку можна  передбачити,  що  він  свідомо  дозволив  голоду змести всяку подібність опору в цій особливо  неспокійній частині його імперії.

Звернення уваги світового  суспільства

на  голод в Україні.

      Примітним аспектом голодомору були  спроби  влади  стерти  його  з людської пам'яті. Ще недавно радянська позиція  в цьому  питанні  була однозначною: заперечувався  сам  факт  голоду. Зрозуміло, якби  істинні масштаби голодомору стали загальновідомими,  це  нанесло  б  непоправного збитку тому образу «світу і  прогресу»,  який  Москва  намагалася  затвердити в свідомості людей як в середині СРСР, так і за  рубежем.  Тому довгий час режим забороняв навіть згадувати про цю трагедію.

      Деякі газети на Заході інформували громадськість про голод, однак тут також не відразу усвідомили його страхітливі масштаби. Експорт зерна,  що не припинявся в 1930-і роки і відмову режиму прийняти будь-яку  іноземну допомогу вводили в помилку західний світ, де насилу могли повірити,  що при таких умовах в Україні може лютувати  голод. Здійснивши  ретельно організовані і обставлені владою подорожі по СРСР, такі західні світила, як Джордж Бернард Шоу та колишній прем'єр Франції Едуард Еріо, поверталися, яскраво описуючи про  досягнення радянської влади,  не  забуваючи, звичайно, розказувати про задоволених життям,  процвітаючих  селян. Московський кореспондент в «Нью-Йорк таймі» Уолтер Дюранті,  підлещуючись до Сталіна, неодноразово заперечував в своїх статтях  факт  голоду  (хоч  в приватних бесідах допускав можливе число жертв  голоду  в 10  млн). «За глибину, об'єктивність,  тверезу  оцінку  і виняткову ясність»  його  репортажів з СРСР Дуранті в  1932  р.  був  нагороджений  Пулітцерівською премією.

      Хоч західні уряди знали про голод, їх позиція в цьому питанні була схожою на ту, що  була  викладена в одному з документів  британського міністерства іноземних справ:

  «Ми дійсно  маємо в розпорядженні досить  інформації, що  свідчить  про   голод на півдні Росії, аналогічної тієї, що з'являється в пресі...  Проте ми не вважаємо можливої робити її надбанням  громадськості, оскільки  це  може зачепити радянський уряд і ускладнити наші відносини з ним». До того ж під час Великої депресії значна частина західної інтелігенції, охоплена прорадянськими симпатіями, рішуче не сприймала ніякої критики  СРСР,  тим більше в питанні про голод. Як відмітив Р. Конквест,  «ганьба полягала не в тому, що вони були готові виправдати будь-які дії Рад, а в тому,  що вони не бажали  навіть  чути  про  що-небудь  подібне,  не  були  готові поглянути правді в очі».

      Світова історія знає чимало жахливих масових  злочинів. Але рідко який  за своїми масштабами й садизмом може зрівнятися з тим, який було скоєно в  1932-1933  роках  московсько-комуністичним  режимом  супроти  української  нації. Скільки загинуло українців у цей голодомор ніхто  точно  не  знає.

      Є різні здогади, ще  1935  року  кореспондент  газети  «Нью-Йорк  Америкен» писав, ніби Скрипник, з яким він був знайомий, сказав йому,  що  кількість жертв голодомору в Україні й на Кубані перевищила 8 мільйонів.

      Дослідники,  підраховуючи  кількість загиблих, зіставляють  дані переписів 1926 і  1939  років як  найбільш  достовірні.  Але  при  цьому випускається з уваги той каламутний потік, що йшов до нас з Росії.  Адже в Україну направлялися  різні емісари для «зміцнення»   й   «надання  допомоги». Правильне уявлення про цілеспрямованість голодомору  і його  наслідків може дати  зіставлення змін  у кількості населення  за  його  національною ознакою,  а не  за  територією.  У матеріалах  Міжнародної комісії для розслідування голоду в Україні   1932-1933  років так дані  наводяться. З 1926 по 1939 роки кількість росіян у СРСР збільшилася майже на  22  мільйони, білорусів -  більш як  на  0,5  мільйонів,а українців зменшилась на 3 мільйони, тобто було 33,2 мільйона, стало 28,1  мільйона.

      Якщо  врахувати, що в попередні більш  - менш  благополучні  роки  кількість українців щороку зростала приблизно на 0,6 мільйона осіб, то за 12  років  ми недорахуємося понад 10 мільйонів українців.

Голодомор і сучасність.

      26 листопада 2005 року за підтримки  партії Народний союз «Наша  Україна» акцією «Запали свічку»  Україна вшанувала пам'ять жертв голодомору 1932 – 1933 років. Акція проходила по всій країні. Лише в Києві на Софіївській та Миколаївській площах близько десяти тисяч людей запалили свічки, витворивши душевно очисний вогняний коридор. З ініціативою вшанування пам'яті жертв голодомору виступив Президент України Віктор Ющенко, почесний голова партії Народний союз «Наша Україна». На другому з'їзді нашої партії ця ініціатива була підтримана. Тому по всій Україні 26 листопада запалили свічки всі ті, кому небайдуже минуле та майбутнє нашої країни.

      Вагомий внесок у вшанування пам'яті жертв голодомору 1932 – 1933 рр. зробив організований В. Ющенком благодійний фонд започаткував спеціальну програму «Уроки історії: голодомор 1932 – 1933 рр.».

      У рамках цієї програми фонд створив  перший і єдиний в Україні спеціалізований  Інтернет – сайт з тематики голодомору (holodomor33.org.ua), на якому вже оприлюднено понад 1200 свідчень людей, що пережили голодомор, а також наукові публікації, архівні фотографії тощо; організував конкурс плакатів «Свічка у вікні» та виставку кращих робіт за його підсумками; провів конкурс серед регіональних журналістів на краще висвітлення тематики голодомору; підтримав видання трьох інформаційних брошур про голодомор загальним накладом 10 тисяч примірників; у День пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій (29 листопада 2003 року) за ініціативи фонду була проведена поминальна акція, під час якої на Михайлівській площі (Київ) було запалено 18 тисяч свічок на знак вшанування загиблих.(4) 

Висновок 

      Про голодомор не дозволялось згадувати 55 років поспіль. У сталінські часи порушення встановленого табу загрожувало тюрмою. Навіть у сім'ї неохоче розповідали про пережите, щоб дитина не повторила почутого при чужих. А в післясталінські часи всі звикли до того, що тема голоду заборонена. 

      Про страшні муки і переживання українського народу в 1932 – 1933 рр. написано ще небагато. Писали, свідчили, згадували передусім за кордоном – в Україні про голодомор 1933 року не вільно було й слово мовити. В Україні дивом просочувались крізь сито цензури – згадки про голодомор та невеличкі епізоди в творах Анатолія Дімарова, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара та ін. Василь Барка, який сам перпжив голод і бачив на власні очі жахи канібалізму, відтворив народну трагедію в романі «Жовтий князь», не тішачи себе надією, що цей твір колись буде надруковано в Україні. Згадував він, як у 1933 році відвідав брата на Полтавщині: «Божевілля, мовчання, солодкий трупний запах». 

      Селяни  не усвідомлювали, що здійснюється страхітливий план знищення українства, але це зрозуміли  деякі політики, дипломати. Консул королівського посольства Італії в Москві Гранденіго доповідав 31 травня 1933 року про голод в Україні, стверджуючи, що цей голодомор «уряд Москви справді заздалегідь підготував за допомогою жорсткої реквізиції» і підкреслював, що в основі такої політики, «є, напевно, призначене зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців з жертвою від 10 до 15 мільйонів осіб. Нехай ця цифра не здається перебільшена, - пише далі консул. – Я тієї думки, що її перевищили і що, мабуть, уже її досягли».