Голодомор 1932-1933рр. в Україні

Міністерство  освіти освіти молоді та спорту України

Запорізький національний технічний  університет

                                 Кафедра «Українознавства» 
 
 
 
 
 

Контрольна  робота

З предмету «Історія України»

На тему: Голодомор 1932-1933рр. в Україні 
 
 
 
 
 

Виконала:

Студентка групи  МТУз-111

Сьомка Наталія  Олександрівна

Перевірив:                                      /доцент Чоп В.М./ 
 
 
 
 
 

Запоріжжя-2011

Тема  №27. Голодомор 1932-1933рр. в Україні

С.

План

Вступ…….………………………………………………………………………

1.Масова колективізація  селянських господарств та її наслідки в Україні

а) ліквідація куркульства, як класу; 
б) реорганізація сільського господарства: перший етап; 
в) реорганізація сільського господарства: другий етап. …………………………………………………………………………….

2.Від продрозкладки  терору голодом……………………………….…………

3.Масштаби і  жертви голодомору 1932-1933рр. в Україні……………..….6

        Висновок …………………………………………………………………….

        Список використаної літератури…………………………………………… 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                     Вступ

                                     «…  А одне під тином  опухла дитина,

                                       голоднеє мре…»

                                                        Тарас Шевченко

Актуальність  теми дослідження. Найжахливішим злочином тоталітарної системи проти українського народу став штучний голод 1932-1933 рр. Наслідки, без сумніву, дають право історикам віднести голодомор до найбільш трагічних подій в історії людства. Він аналогічний злочинам, вчиненими фашистами в роки Другої світової війни. Голод 1932-1933 рр. – це історична минувшина, що живе у пам'яті очевидців, жагучим болем відгукується у їхніх душах, у серцях нинішніх поколінь українців.

              Вже минуло  майже 75 років від  часу національної трагедії в  Україні. Однак мученицька смерть  мільйонів людей від голоду  на теренах найродючіших чорноземів  досі вражає кожну мислячу  людину. Згубність такого явища  важко усвідомити. Страшна доля  українців у цій величезній  катастрофі найбільше приголомшує  розум і не може бути виправдана  з будь-якого погляду. Що ж  до історичного розвитку країни, то чисельне зменшення цілої  генерації призвело до наслідків,  котрі відчуваються й досі.

               Цілком природно, що будь-якого  офіційного розслідування подій  1932-1933 рр. у радянські часи не  було. Більшовицька влада жодним  словом не відгукнулася на  наслідки безпрецедентних втрат  людських життів, так само, як  і довгі роки не відкривала  архівів для незалежних дослідників.

               Лише після здобуття Україною  незалежності вчені отримали  можливість неупереджено досліджувати  явища голодомору. Але для повного  висвітлення проблеми в історичних  джерелах потрібна не одна  тисяча документальних свідчень. Без них не може бути правдивої  розповіді і про винуватців  трагедії на місцях, і про масштаби  і наслідки голоду та його  вплив на політичне, господарське, демографічне та духовно-релігійне  життя народу. Особливо важливо  показати регіональні особливості  голодомору, вплив на людей місцевих обставин. Голодомор 1932–1933 рр. в Україні  трагічна сторінка української історії, яка вимагає поглибленого наукового вивчення не лише для показу реальної картини подій минулого, а й для застереження повторення помилок у майбутньому.

Об'єкт  дослідження – голодомор на Україні в 1932-1933 роках   
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.Масова  колективізація селянських  господарств та  її наслідки в  Україні 

       Перетворення  на селі в цей період були драматичними і радикальними. Тут “друга революція” супроводжувалася такою жорстокістю  й страхіттям, що її можна назвати  не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спустошливими  наслідками стала одною з найжахливіших  подій в українській історії.

       Більшовики  завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян  погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів  та радгоспів була малообнадійливою – до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських  робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи лише перший п’ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів. Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов’язаний із докорінним перетворенням  сільського господарства.

       Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація вимагає широкої колективізації. Сталін дійшов до цього висновку, під  час кризи зерно заготівель 1927-1928 рр. Радянські плани розвитку промисловості  спиралися на те, що держава зможе  дешево купувати зерно у селян. Це дало б змогу як забезпечувати  хлібом зростаючу робочу силу у містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого йтимуть на фінансування індустріалізації. Але селяни вважали  запропоновані державою ціни надто  низькими і відмовилися продавати  збіжжя. Тоді Сталін вирішує, що для  виконання п’ятирічки над селянством необхідно поставити, як економічний, так і політичний контроль. Відтак він наказує розпочати “суцільну колективізацію”.

       “Всеосяжна  колективізація” замислювалася  для того, щоб забезпечити нееквівалентний  обмін між містом і селом, полегшувати  викачування селянських ресурсів у  державний бюджет. Вступаючи в  колгосп, селянин, так би мовити, делегував  свої права на розпорядження виробленою продукцією адміністратору.

       Лозунг  “суцільної колективізації” офіційно проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). На пленумі було окремо заслухано  доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора “Про сільське господарство в Україні про роботу на селі”. У постанові на доповідь відзначалося, що Україна має розвинуту матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. ЦК КП(б)У пропонувалося  посилити темпи колективізації. В  Україні колективізацію планувалося  закінчити восени 1931 або навесні 1932 р.

       Сталін  називав колективізацію “революцією  зверху”. Селяни-власники не виявляли навіть найменшої готовності відмовитися  від своїх господарств і робили це тільки під загрозою їх неминучої  ліквідації. Темпи колективізації спускалися зверху у вигляді контрольних  цифр. 24 лютого 1930 р. С.Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій з настійною  вимогою: “Степ треба цілком колективізувати  за час весняної посівної компанії, а всю Україну – до осені 30 року!” Отже встановлені раніше строки скорочувалися на рік-півтора.

       Суцільна  колективізація була задумана, як комунізація. Офіційно в опублікованих документах йшлося про артільну форму, але в різних інструкціях, якими вони супроводжувалися, артель мала вигляд комуни.

       Починаючи з 1930 р., фактично заборонялася вільна торгівля, уся товарна продукція  колгоспів повинна була надходити  у розпорядження держави. Однак  за умов відсутності ринку саме поняття  “товарна продукція” стало невизначеним.

       а) Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможні селяни, Сталі закликав до “ліквідації куркульства, як класу”. Ця класична тактика за принципом  “поділяй та володарюй” була розрахована  на те, щоб ізолювати, найзаможніших  хазяїв від маси бідних селян. Проте  визначити, хто саме був куркуль  було не просто. Вважалося, що куркулі  мають більше засобів виробництва, ніж середняки і використовують найману працю. Підрахували, що вони склали близько 5% селян.

       Що  ж фактично означала “ліквідація  куркульства, як класу”? Тих, хто чинив  найупертіший опір, розстрілювали або  масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту  позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату і особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх на призволяще. Розкуркулювання сягнуло  апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні  тисяч селян виганяли разом із сім’ями з домівок, садили у товарні  потяги і вивозили за тисячі колі метрів на Північ, де їх скидали серед арктичної  пустелі, нерідко без їжі та притулку.

       З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом  на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з  них, особливо дітей, загинуло. Деякі  депортовані, зокрема молодь, втікали  із заслання. Разом з тим, кому пощастило  уникнути депортації, вони нишком приєднувалися  до міської робочої сили (приймати на заводи куркулів заборонялося). Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Україні. Як зауважив один радянський письменник, “ніхто з них ні в чому не був винний, але вони належали до класу, що був винен в усьому”.

       Щоб реалізувати свої наміри, режим потребував допомоги, та для цього на селі відчутно бракувало комуністів. Спочатку уряд поклав надії на відновлені комітети незаможних селян, гадаючи, що їм немає  чого втрачати від розкуркулювання  та колективізації. Але незабаром  стало ясно, що для селян бідність ще не означала готовності брати участь у знищенні своїх заможніших сусідів. Тому уряд для проведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників, нерідко російських та єврейських комуністів та комсомольців.

       Восени 1929 р. в українські села було направлено 15 тис. робітників, у січні 1930 р. –  близько 47 тис. Водночас для проведення компанії розкуркулення та керівництва  щойно утвореними колгоспами на Україну  прибули так звані 25-тисячники. Ці чужі люди забезпечували проведення політики уряду з іще більшою  жорстокістю.

       б) Громлячи куркулів, Сталі повів наступ проти селянства взагалі. Партійні активісти отримали вказівку негайно  почати суцільну колективізацію. Накази Сталіна, нерідко туманні щодо того, як саме здійснювати ці масові перетворення, зате були цілком зрозумілими в одному: їх належало проводити швидко, незважаючи ні на які протести, тр4уднощі й кошти. Як правило, це відбувалося так: на село налітали партійні робітники, скликали збори, на яких погрозами кількох  селян змушували створити колгосп. Від усіх мешканців села вимагали передати колгоспу свою землю й худобу.

       Ці  заходи викликали на селі бурю гніву. Селяни нерідко били, а то й вбивали  чиновників. Особливо поширилися “бабські бунти” – повстання жінок, які  вимагали повернення відібраної власності. У випадках великих повстань озброєних  селян уряд посилав на їх придушення регулярні війська та підрозділи ОДПУ. Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали  різати домашню худобу, не бажаючи  віддавати її властям. Це явище набрало  приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів’я худоби. Багато селян  утікали з колгоспів і шукали праці в містах. На велике розчарування радянських чиновників, бідняки та середняки, що поліпшили своє становище  за непу, часто були найзапеклішими їхніми супротивниками.

       На  підсилення чиновників режим посилав  представників ОДПУ, що проводили  арешти найбільш затятих опонентів  і депортували їх до Сибіру. До березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств  України відступили перед загарбниками свої сіл і понуро вступали до колгоспів, чекаючи дальшої долі.

       Не  можна сказати, що страшні спустошення  сільської економіки не стурбувало Сталіна. Несподівано 3 березня 1930 р. він  опублікував статтю “Запаморочення з успіхів”. Сталін проголошував в  ній: “поворот до соціалізму на селі можна  вважати забезпеченим”. Він давав  партійним активістам зрозуміти, що слід на деякий час послабити темпи  колективізації.

       Сприйнявши  заяву Сталіна, як відступ від  політики колективізації, селяни зреагували відповідним чином і почали цілими натовпами виходити з колгоспів. За три місяці майже вся колективізована  частина селян в Україні повернулась  до індивідуального господарювання.