Голодомор 1932-1933рр. в Україні

      Була  спроба створити міжнародний координаційний комітет для надання гуманітарної допомоги на чолі з Віденським архієпископом  кардиналом Унніцером. На звер­нення Комітету Червоний Хрест відповів, що він  не може діяти без згоди уряду  тієї країни, якої це стосується. Представники американських та канадських українських  організацій зверталися до тодішнього президента США з проханням надати гуманітарну допомогу голодуючим на Україні – у відповідь –  нічого конкретного. Уряд США зробив вигляд, що він не знає про геноцид-голодомор. Дивно, що в розгар голоду (1933 рік) США  встановили з СРСР дипломатичні відносини, та ще й підписали торговий договір.

      Були  й такі, які привселюдно замовчували  голод. Представник “Нью-Йорк Таймс” у СРСР Волтер Дуранті був повністю обізнаний з тим, що діється в  Україні. Однак у своїх статтях  він ні словом не прохопився про  цю трагедію, не бажаючи потрапити  у немилість радянської влади. Він  був інтимно входячим до всіх червоних главарів імперії в Москві. Стоячи на варті голодомору 1932-33 років, Дуранті  дезінформував увесь світ: “Неправда! Нема й не було голоду!”

      Як  не дивно, в цей час він став лауреатом Пуліцерської премії “за  безсторонні, змістовні репортажі  з Росії”. Але були мужні кореспонденти  – Чамберлін, Лойонз, Маггерідж, Геріт  Джонс. Їхні кореспонденції-звіти про  голодомор 1932-1933 років правдиво інформували  весь західний світ. Геріт Джонс, колишній особистий секретар Ллойд – Джорджа, в березні 1933 року побував на Україні, пройшовши 40 миль від села до села в районі Харкова. Про те, що він побачив, він розповів у Берліні, давши інтерв’ю представникам преси: “Тисячі людей померли і мільйони загрожені голодовою смертю”. Майже в усіх офіційних документах, опублікованих в 1988-89 роках в СРСР, простежуються корені трагедії українського народу. У різних фондах, а найбіль­ше в матеріалах ВУЦВК збереглися листи , скарги селян. У найвищому органі влади вони шукали захисту, допомоги, відновлення справедливості. Писали про колек­ти­ві­зацію, розкуркулення, хлібо- та м’ясозаготівлю, висилки людей, голодування сімей. “Внас­лі­док острої потреби в продуктах, яких бракує нашому колгоспові, кож­ного дня виходить із строю (тобто помирає) 8-10 колгоспників. Тому просимо Вас найти можливість і надати яку-небудь допомогу в продуктах… У нас зараз лежить 20 сімей опухлих. Погане становище з дит. яслями, кидають дітей. Просимо відповісти на нашого листа, чи можна розраховувати на допомогу з району” (уривок з листа голови колгоспу “Со­ціа­лістичні лани” с.Олександрівки Харківської області).

      Упродовж  майже всього періоду голодомору голодуючі були змушені боротися з лихом сам на сам, без будь-якої допомоги ззовні. Лише навесні 1933 року в області по­чала надходити  мізерна допомога. Її розподіляли  між районами, які було розбито  на дві групи в залежності поширення  голоду: особливо важкі, важкі й такі, що потребують до­по­моги. Зрозуміло, що мізерна допомога не могла жодним чином покра­щи­ти становище  голодуючих, тому люди гинули масово і  далі. Лише восени 1933 року, коли було зібрано  новий урожай, значно полегшено прес хлібозаготівель, масовий мор припинився, і села поступово почали оживати.

      Радянський  режим заперечував факт існування  голоду. У 1937 році у Радянському Союзі  був проведений черговий перепис  населення. Він виявив величезні  демографічні втрати в Україні, які  сталися з попереднього перепису (1926 рік). Сталін дав розпорядження  засекретити матеріали перепису, а тих, хто їх проводив – розстріляти. Опубліковані нещодавно дані перепису 1937 року показують, що чисельністю насе­лен­ня в Українській РСР між 1931 та 1937 роком зменшилось на 3 мільйони чоловік. Не можна відкидати можливості й свідомої фальсифікації даних щодо смертності з боку місцевих органів влади, що було досить поширеною практикою під час голодомору. Через довгі десятиліття мовчання про голод 1932-1933 років до нас дійшла інформація про більш-менш точну кількість жертв геноциду в окремих селах, районах. Майже кож­не село, де лютував голод, втратило половину, або ще більше свого населення. Є дані, коли з 700 чоловік мешканців села залишилось в живих лиш троє. За під­ра­хун­ками Роберта Конквеста, у 1932-33 роках в Україні від голоду загинуло 5 мільйонів чоловік. Група російських статистиків на підставі середньомісячного рівня смертності ствер­джує, що в Українській РСР між вереснем 1932 року і лютим 1934 року померло 2 мільйони чоловік. Однак є серйозні підстави вважати цю оцінку заниженою. За підрахунками нових досліджень число жертв голодомору в Україні досягає 7 мільйонів чоловік.

      Голод 1932-1933 рр. став національною трагедією  українців. Не можна не згодитися  зі словами Богдана Кравченка: “Найбільшим  досягненням українців у це десятиліття (30-і роки) було те, що вони пережили його”. Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав невиправної  шкоди українському національному  життю. Він практично знищив старе  українське село з його багатими народними  традиціями. Замість нього з’явилося  колгоспне село. Яке вже ніколи не повстало проти радянської влади. На декілька поколінь наперед голодомор 1933-1933 років імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну  апатію і пасивність. Голод перервав тяглість поколінь у розвитку української  національної еліти. Голод призупинив “українізацію” міст Сходу та Півдня України: після нього поповнення міського населення відбувалося  в основному за рахунок міграції з Росії. Наслідки голодомору були відчутні до розвалу СРСР: втеча сільської молоді з села, зникнення з карти України тисяч населених пунктів. В українського селянина появилася неповага до громадської власності, що призвело до низької продуктивності праці. Держава, з якими б законами і практикою вона не була, – не п’яний, що ненавмисне, з відключеною психікою, замахнувся і вбив людину. У випадку розправи з Україною в 1933-1933 роках – по-макіавеллівському був продуманий кожен крок убивства. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки

               Голодомор ретельно приховувався  партійними та радянськими органами. Адже він свідчив про антинародні  методи комуністичного будівництва.  Публічна згадка про нього  в сталінські часи кваліфікувалася  як антирадянська дія, варта  ув’язнення до концтабору. Та  й у післясталінську епоху  в радянському суспільстві добре  знали, про що можна говорити  вголос, а чого не варто згадувати.

                Уряди західних країн у першій  половині 1930-х рр. теж орієнтувалися  в тому, що відбувалося в СРСР, але у відносинах зі сталінським  керівництвом керувалися виключно  власними національними інтересами  – тому не реагували на голод.

                 Тільки у другій половині 1980-х  рр., більше, ніж через півстоліття,  правда про трагедію голодомору  стала в СРСР загальновідомою   і відіграла роль політичної  бомби, яка разом з іншими  здобутками горбачовської політики  “гласності” підірвала зсередини  тоталітарну радянську систему.  Подібного у світовій історії  знайти важко. Ця обставина  надає голоду 1932 – 1933 рр. рідкісного  характеру серед схожих в інших  країнах.

                Дослідники голоду початку 1930-х  рр., щоб з’ясувати його причини,  суть і наслідки, використовують  різні за своїм значенням терміни:  “голод”, “голодомор”, “людомор”,  “голодне лихоліття”, “великий  голод”, “катастрофа”, “велика трагедія”  тощо. Проте найбільш точним, на  думку вчених, є “голод – геноцид”. Тоді в Україні, вважають науковці, було вчинено саме акт геноциду. 
              Термін “геноцид” з’явився після Другої світової війни. Як категорія міжнародного права, він означає будь-які свідомі дії, спрямовані на повне або часткове знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Його складовими є також вбивство членів групи, заподіяння тілесних чи психічних ушкоджень, навмисне створення несприятливих умов життя, розраховане на фізичне винищення групи, насильницьке переміщення дітей однієї групи до іншої. 
              Багато істориків називає трагічні події 1932 – 1933 рр. геноцидом проти селянства України, тобто вбивством українських селян штучним голодом, наводячи незаперечні факти загибелі величезної кількості сільських мешканців. Водночас наводяться приклади масових випадків так званого “самосуду” над селянами, до яких вдавалися активісти сільських рад, уповноважені з хлібозаготівель, окремі члени районних органів радянської влади. 
           Разом з тим інші дослідники, зокрема С.В.Кульчицький, вважають, що голод–геноцид 1932 – 1933 рр. мав не тільки соціально-класову, але й національну спрямованість. Наводяться аргументовані дані, що восени 1932 р. в Україні та на Кубані, де, за даними перепису 1926р., мешкало понад 900 тис. українців (62% всього населення), у селян, які не виконали хлібозаготівельний план, тобто у переважної більшості селянських господарств, держава конфіскувала не тільки все зерно – основний продукт харчування, але й незернові продовольчі продукти тривалого зберігання – сало, картоплю, цибулю, буряки тощо. Внаслідок цього селяни залишилися без будь-якої їжі. Подібної конфіскації незернового продовольства, тобто терору голодом, в інших регіонах Радянського Союзу, охоплених голодуванням, не спостерігалося. Показово, що постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про хлібозаготівлі від 14 грудня 1932 р. торкалася і проблеми українізації на Північному Кавказі. Українізація майже половини районів Північного Кавказу була різко засуджена, а всі її здобутки були ліквідовані.

               Крім того, підсумовуючи вищесказане,  можна з великою мірою впевненості  твердити, що індустріалізація і  колективізація на грунті українізації  та коренізації в очах сталінського  режиму просто не мала ніякого  сенсу. Розгортаючи одночасно  ці два процеси, Сталін ніколи  не досягнув би такого безпрецедентного  режиму особистої влади, до  якого він так прагнув. Українізація давала Україні шанс мати значну сферу життя, непідвладну і непідконтрольну центрові.

                З іншого боку, після початку  протиселянського наступу у формі  примусової продрозверстки у  1927—1928 рр. та подальшого розкуркулення  і примусової суцільної колективізації  для Сталіна українізація та  коренізація стали зайвими. Вони  були спробою створити серед  переважної кількості населення  підтримку режимові, а тепер режим  оголосив війну селянству взагалі,  домагаючись не підтримки, а  повної і безмежної покори.

              Отже, голодомор 1932 – 1933 рр. був  проявом геноциду соціально-класового  і національного характеру.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Список  використаної літератури 

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2002. – С.395-401.

2. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою

документів /Ред. кол. Рудич Ф.М., Курас І.Ф., Панчук М.І. та ін. –

К., 1990.

3. Історія України /М.В.Дєдков, Ю.В.Іващенко, Г.Л.Кладова та ін. –

Запоріжжя: Дике Поле, 2002. – С.225-230.

4. Історія України /Під ред. В.А.Смолія. – К.: Альтернативи, 1997. –

С.281-292.

5. Історія України /Кер. авт. кол. Ю.Зайцев. – Львів: Світ, 1996. –

С.267-268.

6. Колективізація і голод на Україні (1929-1933): Збірн.документ і

матер.-К., 1993

7. Кульчицький С. День пам’яті жертв голодомору //Історія

України.-2000.-№ 46.-С.1.

8. Кульчицький С. Колгоспи: історія і сучасність //Історія України.-

1999.-№ 46.-С.1-2.

9. 33-й: Голод. Народна книга-меморіал.-К., 1991.

10. Чайковський  А., Олійник О. ОДПУ-НКВС і колективізація

//Історія України.-1999.-№  10.-С.1-3.

11. Шаповал Ю.І. Уті трагічні роки. Сталінізм на Україні.-К., 1990.

12. Шаповал Ю. Пролог трагедії голодомору. ІІІ конференція КП(б)У

//Історія  України.-2002.-№ 43.-С.1-8.