Інвестиційні правовідносини

Частина 2 цієї ж статті встановлює загальні обов’язки – для всіх суб’єктів інвестування, що  в цілому відповідають обов’язкам суб’єктів господарювання:

• додержувати державних норм і стандартів, порядок встановлення яких визначається законодавством України;
• виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, що пред’являються в межах їх компетенції;
• подавати в установленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність;
• не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати вимоги законодавства про захист економічної конкуренції;
• сплачувати податки, збори (обов’язкові платежі) в розмірах та у порядку, визначених законами України;
• одержувати в установленому порядку ліцензію для виконання спеціальних видів робіт, які потребують відповідної атестації виконавця [2].

Крім закріплених  у Законі України «Про інвестиційну діяльність», інвестори та інші учасники інвестування можуть мати спеціальні права та обов’язки, зумовлені певною формою інвестування (корпоративною, концесійною, лізинговою та ін.) та вкладенням інвестицій певного виду (інтелектуальних цінностей, нерухомого майна) чи в певні об’єкти (права держаної чи комунальної власності).

Регулювання інвестиційних відносин здійснюється за допомогою методів, притаманних господарському праву, що пов’язано з організаційно-майновим характером цих відносин, поєднанням у них публічних та приватних інтересів, а відтак – необхідністю комплексного регулювання цих відносин із застосуванням різних методів з метою забезпечення збалансованого врахування різних категорій публічних (загальнодержавного, регіональних, місцевих) та приватних інтересів (інвесторів, виконавців, посередників, фінансових установ тощо) [8, с.28-29].

Під методом розуміють способи або засоби досягнення поставленої мети. Методом державного управління інвестиційною діяльністю є юридично виражений спосіб впливу органів управління на об’єкт управління, суспільні відносини, що виникають у процесі державного управління інвестиційною діяльністю [18, с.4].

При здійсненні державного управління інвестиційною діяльністю застосовуються такі методи управління:

• адміністративні – що виражаються у прийнятті рішення, обов’язкових для об’єктів управління;
• організаційні – передбачають здійснення певних управлінських дій щодо об’єктів управління, не пов’язаних із вирішенням того чи іншого питання;
• економічні – виражаються у впливі порядку управління на економічний стан об’єктів управління [21, с. 222].

Для регулювання відносин у сфері інвестування використовуються такі методи правового регулювання:

• метод автономних рішень (надає можливість прийняття суб’єктами інвестування самостійно, але в межах закону юридично значущих рішень і обов’язок усіх інших суб’єктів не перешкоджати прийняттю і виконанню цих рішень);
• метод власних приписів (передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського керівництва, власником майна, юрисдикційним органом і обов’язок суб’єктів господарювання виконати ц рішення);
• метод координації або узгодження (забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, шляхом компромісу, як це має місце при укладенні інвестиційних договорів);
• метод рекомендацій (полягає у наданні учасникам інвестування пропозицій щодо їх певної – зазвичай ефективної, бажаної для суспільства – поведінки (порядку дій) у сфері інвестування без покладення на них обов’язку щодо виконання рекомендацій).

2 Правове регулювання інвестиційних правовідносин

2.1. Історія розвитку  інвестиційного законодавства

Правове регулювання інвестиційної діяльності бере початок з давніх часів, а регулювання «заморського» інвестування – з часів колоніальних завоювань. Інвестування в суверенних країнах одержало розвиток разом з розвитком промисловості, фінансів, міжнародної торгівлі і появою «заморського» купецтва [17, с.347].

У Російській імперії не існувало спеціального законодавства про інвестиційну діяльність, але на початку ХХ століття було вже сформоване торгове, банківське, акціонерне та інші законодавства, що забезпечувало відповідні умови для діяльності вітчизняних і іноземних інвесторів.

У Радянському Союзі за часів НЕПу було відпрацьовано певний досвід використання іноземних інвестицій. У той час приділялось багато уваги концесіям та змішаним товариствам як формам залучення іноземного капіталу. Багато концесійних угод було підписано із компаніями Німеччини, Англії, США, Франції та деяких інших країн. Однак участь іноземного капіталу в народному господарстві була невеликою.

Правові засади концесійної політики були сформульовані в 1918 році в перших документах уряду Радянської республіки. У цей період була проведена певна робота зі створення органів державного регулювання інвестиційної діяльності. Так, у 1922 році були створені Концесійний комітет при Держплані  РРФСР та Комісія по змішаних товариствах при Раді праці та оборони. У 1923 році їх було об’єднано в Головний концесійний комітет при Раді Народних Комісарів СРСР. Концесійні комісії було також створено при рад наркомах союзних республік, а також при ряді наркоматів. У 1925 році було розширено закордонний апарат, що займався встановленням концесійних зв’язків. Крім уже існуючих на той час концесійних комісій, у Берліні та Лондоні було створено такі ж комісії в Римі, Токіо, Парижі, Стокгольмі.

Політика залучення іноземного капіталу в той період передбачала поряд з концесіями створення змішаних товариств за участю іноземних компаній, насамперед торговельних, а також продаж іноземцям акцій підприємств при збереженні за державою контролю за цими підприємствами.

У той час було прийнято низку нормативних актів, які сприяли розвитку концесій та залученню іноземного капіталу в інших формах. У травні 1926 року РНК РРФСР прийняла постанову про пільги, які надавалися в рамках концесій при спорудженні житла, фабричних споруд та інших промислових об’єктів, було затверджено Основні положення по залученню іноземного капіталу до народного господарства СРСР від 04. 07. 1928 р., Держпланом було розроблено орієнтовний план концесійних об’єктів. Отже, у 1920-ті роки була створена певна організаційно-правова база для залучення іноземних інвестицій. Однак з політичних причин використання іноземного капіталу в СРСР не набуло подальшого розвитку, оскільки вже починаючи з 1928 року нові концесійні договори не укладалися, а ряд укладених договорів було розірвано. Можна вважати, що до 1986 року залучення іноземних інвестицій не здійснювалося. Якісно новий етап у їх залучені фактично розпочався з прийняттям рішення Політбюро ЦК КПРС від 19. 08. 1986 р. «Про можливість створення спільних підприємств».

Першим нормативним актом про спільні підприємства був Указ Президії Верховної Ради СРСР від 13. 01. 1987 р. «Про питання, пов’язані зі створенням на території СРСР  і діяльністю спільних підприємств, міжнародних обєднань та організацій за участю радянських та іноземних організацій, фірм та органів управління».

Основні правила створення та діяльності спільних підприємств на території СРСР були встановлені постановами Ради Міністрів СРСР від 13.01.1987 р. «Про порядок створення на території СРСР та діяльності спільних підприємств, міжнародних об’єднань та організацій СРСР та інших країн – членів РЕВ» і «Про створення на території СРСР спільних підприємств за участю фірм капіталістичних країн, що розвиваються». Цими постановами було встановлено штучний поділ спільних підприємств за ідеологічною ознакою і встановлення певних умов для їх діяльності шляхом видання двох різних нормативних актів [21, с.46-47].

Указом Президента СРСР від 26.10.1990 р. «Про іноземні інвестиції в СРСР» визначено основні напрямки регулювання іноземного інвестування:

• можливість створення як спільних підприємств. Так і підприємств із 100-відсотковою участю іноземного капіталу;
• можливість портфельних інвестицій шляхом придбання акцій та інших цінних паперів радянських підприємств іноземними інвесторами;
• можливість довгострокової оренди майна та землі іноземними інвесторами;
• надання іноземним інвестиціям не менш сприятливого режиму, ніж інвестиціям вітчизняних юридичних та фізичних осіб;
• можливість вільного реінвестування прибутку іноземних інвесторів, отриманого в радянських карбованцях, а також можливість його переказу за кордон;
• з метою активізації інвестиційної діяльності за участю іноземних інвесторів передбачалася можливість створення зон спільного підприємництва.

Ці положення знайшли своє відображення в подальшому законодавстві. 10 грудня 1990 р. були прийняті Основи законодавства про інвестиційну діяльність в СРСР [3]. Ними було визначено суб’єктів інвестиційної діяльності; встановлено основний правовий документ, який мав регулювати взаємовідносини між суб’єктами інвестиційної діяльності, – договір (угода); передбачено гарантії прав інвесторів та захист інвестицій. Основи мали більш декларативний характер, і їх положення стосувалися інвестиційної діяльності як вітчизняних, так і іноземних інвесторів. Але в них уперше було визначено заборону безплатної націоналізації інвестицій, а також те, що до них не може бути застосовано заходів, за наслідками рівних націоналізацій. Такі дії могли здійснюватися лише на підставі законодавчих актів із відшкодуванням інвестору повною мірою збитків, спричинених припиненням інвестиційної діяльності внаслідок таких дій.

5 липня 1991 р. було прийнято Основи законодавства  про іноземні інвестиції в  СРСР. Прийняття Основ відбувалося  в період здійснення перерозподілу  компетенцій між Союзом і союзними республіками. Частина норм Основ являла собою норми непрямої дії, тобто це були рекомендації республікам щодо врегулювання відносин у сфері іноземного інвестування.

Останнім важливим правовим актом у сфері інвестиційної діяльності був Указ Президента СРСР від 17.08.1991 р. «Про забезпечення заставою зобов’язань, що виникають при здійсненні інвестицій в СРСР». Указом передбачалося, що зобов’язання, які виникають при здійсненні іноземних інвестицій  в СРСР, можуть забезпечуватися заставою будь-якого майна ( у тому числі майнових прав), за винятком майна, яке відповідно до законодавства СРСР та союзних республік не може відчужуватися. Для договору застави передбачалася письмова форма та нотаріальне засвідчення, а також він повинен бути зареєстрованим.

У період з 1990 по 1992 роки практично всі колишні республіки Радянського Союзу прийняли власні закони, тобто сформували своє власне інвестиційне законодавство [13, с.15-21].

Україна також одержала законодавство про інвестиційну діяльність і про іноземні інвестиції в порядку правонаступництва держав від радянського режиму «перебудови». Незабаром після проголошення незалежності України були прийняті досить ліберальні закони про інвестиційну діяльність (1991 р.), іноземні інвестиції (1991-1992 рр.), про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон (1992 р.). потім почався період «відкоту» від ліберальної політики до майже повного скасування пільг для структур, створюваних іноземними інвесторами. Відносно недовга історія законодавства України про іноземне інвестування – історія непослідовності законодавства і нестабільності для інвестора [17, с.349].

Позитивні зрушення у законотворчому процесі, який дозволив значно поліпшити інвестиційний клімат в Україні почалися з прийняттям Верховною Радою України низки кодексів, які є основоположними нормативно-правовими актами, що покликані врегулювати відносини у різноманітних сферах господарювання, в тому числі із залученням іноземних інвестицій. Починаючи з 2001 року парламент прийняв Цивільний, Господарський, Митний, Земельний та Бюджетний кодекси України, що значно вплинуло на підвищенні рейтингу України як інвестиційно привабливої держави [11, с.9].

        Узагальнюючи, можна сказати, що  свій початок правове регулювання  інвестиційною діяльністю бере  з Радянського Союзу, де ще  не було достатньою мірою врегульовані  питання інвестиційних відносин. Проте, з розвитком суспільства  і ринкових відносин, а також  з проголошенням Україною незалежності  вітчизняне законодавство пішло  шляхом створення комплексних  нормативно-правових актів з метою  правового регулювання інвестиційних  відносин.

2.2. Поняття і  система інвестиційного законодавства

Глибока трансформація й модернізація економіки та соціальної сфери України неможливі без широкого залучення у великих розмірах середньо- і довгострокових фінансових ресурсів як на загальнодержавному й місцевому рівнях, так і на рівні окремих підприємств та їхніх об’єднань [20, с.68].

Відносини, що складаються в процесі організації, безпосереднього здійснення інвестиційної діяльності та управління нею, як правило, зазнають  нормативно-правового регулювання – за допомогою актів законодавства, правових документів локального характеру – установчих, внутрішніх, а також договорів інвестиційного характеру. Хоча всі правові джерела виконують важливу роль у регулюванні інвестиційних відносин, однак провідне місце серед них посідає інвестиційне законодавство як сукупність прийнятих компетентними органами нормативно-правових актів різної юридичної сили, які регулюють інвестиційні відносини – щодо безпосереднього здійснення інвестування та його організації, управління цим процесом та контролю за порядком інвестування [8, с.30].

 В  Україні створена законодавча  база в сфері регулювання інвестиційної  діяльності, яка поступово вдосконалюється  з метою досягнення більшого  притоку інвестицій та підвищення  ефективності їх використання.

Інвестиційне законодавство є підсистемою (підгалуззю) господарського законодавства. Йому притаманні риси, характерні для господарського законодавства, зокрема: