Інвестиційні правовідносини

Інвесторів можна класифікувати за різними критеріями. Так, Закон України «Про режим іноземного інвестування» оперує поняттям іноземного інвестора: особи іноземного проходження (іноземці, особи без громадянства, які не мають постійного місця проживання в Україні; організації, створені за законодавством іншої, ніж Україна, країни), які здійснюють інвестиційну діяльність на території України, вкладаючи зазвичай кошти іноземного походження (у випадках реінвестування – прибуток, отриманий іноземним інвестором в результаті інвестування на території України). При цьому, законодавець не згадує таку  категорію, як вітчизняний інвестор, оперуючи поняттям резидент (Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»).

У п. 1 ст. 11 Закону України «Про захист національного виробника від субсидованого імпорту» законодавець вживає термін «недержавний інвестор», що дає підстави виділити категорії інвесторів за ступенем зв’язку з державою – державні та недержавні, а за ознакою форми власності – державні, комунальні, приватні, колективні.

Поняття промислового інвестора знаходимо в приватизаційному законодавстві, зокрема, у Законі від 18.05.2000р. «Про Державну програму приватизації». Ст. 10 даного Закону передбачає : «промисловий інвестор – це вітчизняний чи іноземний інвестор або їх об’єднання, які заінтересовані у збереженні частки підприємства на ринку відповідного продукту та не менше трьох років виробляють продукцію (виконують роботи, надають послуги), аналогічну основній продукції (роботам, послугам) підприємства, що  приватизується, або споживають в основному виробництві продукцію (роботи, послуги) такого підприємства чи виробляють продукцію (роботи, послуги), яка використовується в основному виробництві підприємства, що приватизується, як основна сировина, чи здійснюють безпосередній контроль на таких підприємствах не менше одного року.

Отже, поняття «промисловий інвестор» включає два види інвесторів за критерієм особового субстрату: 1) окремого інвестора; 2) об’єднання інвесторів (фактично у такій формі здійснюється спільне скоординоване інвестування кількома інвесторами в один об’єкт приватизації). Подібне визначення промислового інвестора відповідає меті Державної програми приватизації, а ми будемо застосовувати його щодо окремого інвестора (фізичної чи юридичної особи).

Промисловий інвестор, який в процесі приватизації набуває контроль над приватизованим підприємством шляхом придбання контрольного пакету акцій (а саме це дозволяє йому забезпечити виконання приватизаційних зобов’язань), стає стратегічним інвестором, оскільки забезпечує визначення стратегії діяльності підприємства, можливість вирішального впливу на нього з боку інвестора (завдяки можливості) контролювати прийняття рішень загальними зборами, забезпечувати включення до складу виборних органів підприємства бажаних – для інвестора – осіб, а відтак – прийняття цими органами рішень з врахуванням інтересів стратегічного інвестора). Набуття контролю над підприємством (а отже, - і статусу стратегічного інвестора) може відбуватися і поза процесами приватизації – шляхом:

1. створення господарської організації корпоративного типу (з переважаючою участю такого  інвестора в статутному капіталі) або унітарного типу (засновник у такому випадку набуває 100%-контроль над підприємством як власник закріпленого за ним майна);
2. набуття у власність контрольного пакету акцій (або відповідної частки в статутному капіталі чи майні) діючого підприємства корпоративного типу чи цілісного майнового комплексу унітарного підприємства.

Виділення стратегічного (в процесі приватизації – промислового) інвестора здійснюється за ознаками можливостей впливу на підприємство та мети корпоративного інвестування. За цими критеріями можна виділити ще дві категорії інвесторів,а саме:

• портфельного інвестора – розмір частки такого інвестора в статутному капіталі господарської організації корпоративного типу незначна – від 1-5 до 10% статутного фонду, що не забезпечує впливу на організацію; мета інвестування – як правило, отримання дивідендів; нерідко такий інвестор вкладає інвестиції в кілька (або навіть значну кількість) підприємств, зменшуючи таким чином ризик від інвестування у разі негараздів у роботі котрогось із підприємств (наприклад, подібним інвестором можна вважати інститути спільного інвестування); метою портфельного інвестування може бути й отримання необхідної інформації про господарську діяльність підприємств-«суміжників» чи конкурентів;
• фінансового корпоративного інвестора – частка такого інвестора у статутному фонді значна (від 10 до 40%), що дозволяє йому певною мірою впливати на підприємство (зокрема, блокувати прийняття загальними зборами рішень – якщо частка перевищує 25%, або користуватися правами меншості – якщо розмір частки перевищує 10% статутного капіталу підприємства – акціонерного товариства, або 20% - в підприємстві, що має форму товариства з обмеженою відповідальністю чи товариства з додатковою відповідальністю); мета такого інвестора при здійсненні корпоративного інвестування може бути різною (підтримання зв’язків зі суміжним підприємством; отримання інформації про його діяльність; як етап в набутті контролю над підприємством), але найчастіше – використання свого впливу з метою підвищення прибутковості підприємства та продажу своїх акцій (відступлення частки) в момент досягнення максимальної (наближеної до неї) вартості активів підприємства стратегічним або іншим інвесторам. У країнах ринкової економіки деякі підприємці спеціалізуються на такому інвестуванні [8, с.22-23].

Корпоративні інвестори – компанії, що вкладають тимчасово вільні кошти в цінні папери інших компаній, займають досить незначну частку, тому деякі автори вважають за доцільне виокремити лише два типи інвесторів залежно від того, чи управляють вони чужими грошима, чи вкладають власні (відповідно, інституціональні та індивідуальні або приватні) [16, c.46].

Залежно від характеру інвестування (інвестиційна діяльність чи інвестиційні операції) можна виділити: професійних інвесторів (здійснюють інвестиційну діяльність як виключну, основну чи обслуговуючу основну діяльність) та непрофесійних інвесторів (інвестування здійснюють в разі потреби, тобто час від часу, і зазвичай шляхом здійснення інвестиційних операцій).

Форми інвестування також значною мірою відбиваються на правовому статусі інвестора (зокрема, на обсягові його прав та обов’язків). Тому доцільно виділити: корпоративних інвесторів, інвесторів у капітальному будівництві, інвесторів у сфері інноваційної діяльності, інвесторів у процесі приватизації, інвесторів-концесіонерів та ін.

Інвестування може здійснюватися однією особою (індивідуальний інвестор) чи спільно групою осіб (колективний інвестор – за умов спільного інвестування).

Залежно від виду інвестицій (портфельні, фінансові чи стратегічні/промислові) відповідно розрізняють: портфельних, фінансових та стратегічних (промислових ) інвесторів, а за походженням інвесторів та інвестицій – іноземні та вітчизняні.

Інвестори можуть відрізнятися обсягом та характером правосуб’єктності: інвестори – 1) суб’єкти господарювання та 2) інвестори без такого статусу (громадяни, негосподарські організації, в т. ч. пенсійні фонди, релігійні організації та ін.). Перша категорія інвесторів має більші можливості щодо вибору видів та форм інвестування, друга ж – має враховувати встановлені відповідним спеціальним законом обмеження та заборони щодо інвестування певних видів та форм [8, с.23-24].

Класифікувати інвесторів можна і за іншими критеріями. Так, В. В. Поєдинок пропонує класифікацію інвесторів за сімома критеріями: характером господарської правосуб’єктності; критерієм спрямованості основної господарської діяльності; метою інвестування; державною належністю; загальним та спеціальним (привілейованим) правовим статусом; регіональною спрямованістю інвестування; за формами інвестиційної діяльності [14, с.48-52].

Серед інвесторів як особливий суб’єкт виділяється держава, яка бере участь в інвестиційному процесі через державний сектор економіки, шляхом інвестування соціальних програм або через органи виконавчої влади. Держава здійснює інвестування тих галузей та виробництв, які мають загальнонаціональний характер і від яких залежить її безпека та забезпечення потреб населення [21, с.63].

Крім інвесторів, учасниками інвестиційних відносин можуть виступати:

• виконавці – суб’єкти господарювання, що здійснюють практичні дії щодо реалізації інвестицій (наприклад, проектні, будівельні, впроваджувальні та інші організації, що виконують роботи, виготовляють продукцію, надають послуги, необхідні для реалізації інвестицій);
• банки та інші фінансові структури, що надають фінансові послуги (в т. ч. кошти для вкладення інвестицій);
• інвестиційні інститути, серед яких чільне місце посідають інститути спільного інвестування (ІСІ) – пайові та корпоративні інвестиційні фонди, довірчі товариства (виконують подвійну роль – інститутів спільного інвестування та фінансових посередників на ринку інвестицій);
• органи державного, регіонального, галузевого, міжгалузевого тощо господарського управління (господарські міністерства і відомства, виконкоми місцевих рад народних депутатів, господарські об’єднання тощо) забезпечують управління/координацію інвестування, відповідно,– в певній галузі, в територіальній громаді, в об’єднанні;
• органи державного регулювання в сфері інвестиційної діяльності (в т. ч. Держбуд України – у сфері капітального будівництва, ДКЦПФР – на ринку цінних паперів, Міністерство економіки – при створенні ПФГ, Антимонопольний комітет – у сфері економічної конкуренції [8, с.24-25].

Інвестування здійснюється в певні об’єкти. Об’єктом інвестиційних правовідносин може бути те, заради чого суб’єкти вступають у відносини з метою здійснення своїх законних прав та інтересів і на що спрямовані їхні суб’єктивні права та обов’язки [21, с.66].

Об’єктами інвестиційної діяльності можуть бути:

• нові і модернізовані основні й оборотні кошти;
• цільові грошові вклади;
• науково-технічна продукція;
• права на інтелектуальну власність;
• майнові права;
• інші об’єкти власності [7, с.72-73].

Об’єкти інвестування – це  об’єкти господарської (комерційної та некомерційної) та інших видів суспільної діяльності, в які вкладаються інвестиції. Ними можуть бути: будівлі, споруди (основні фонди), статутний (складений) капітал, виробництво, устаткування, обладнання, технології, об’єкти соціальної сфери (будівництво лікарень, дитячих садків, пансіонатів для людей похилого віку), культури (реставрація пам’яток архітектури), довкілля (відновлення лісового фонду, очищення водоймищ тощо). За загальним принципом, інвестування може здійснюватися у будь-які об’єкти, щодо яких законом не встановлено заборони чи обмеження.

При цьому забороняється інвестування в об’єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом [7, с.73].

Суб’єкти інвестиційної діяльності наділені певними інвестиційними правами та несуть інвестиційні обов’язки. Зазначені права та обов’язки можуть бути як загальними (стосуються всіх інвестиційних правовідносин), так і спеціальними (стосуються окремих інвестиційних правовідносин, наприклад, концесійних) [21, с.61].

Зміст інвестиційних правовідносин – це взаємодія, поведінка (діяльність) учасників відносин, що ґрунтується на їх правах та обов’язках; права та обов’язки інвесторів та інших учасників інвестування, визначаються законодавством, належним чином затвердженим інвестиційним проектом, наданими дозволами (ліцензіями), установчими документами зазначених осіб та укладеними між ними договорами [8, с.26-27].

Суб’єктивні інвестиційні права – це міра можливої поведінки учасників інвестиційної діяльності, а суб’єктивні інвестиційні обов’язки – це міра належної (необхідної) поведінки. З метою усвідомлення структури правовідносин ці права поділяють на абсолютні та відносні.

Закон України «Про інвестиційну діяльність» визначає основні права та обов’язки суб’єктів інвестиційної діяльності, поділяючи їх на: 1) загальні для всіх учасників такої діяльності права та обов’язки та 2) спеціальні – для інвестора. Перша категорія прав та обов’язків основному є характерною для суб’єктів господарювання і збігається з відповідними положеннями Господарського кодексу. Тому в Законі «Про інвестиційну діяльність» про них згадується або побіжно, або виділяються специфічні – для сфери інвестування права та обов’язки. Акцент робиться на правах та обов’язках інвестора.

Відповідно  до ст. 7 Закону за інвестором закріплюються такі права:

• розміщення інвестиції у будь-яких об’єктах, крім тих, інвестування в які заборонено розміщувати або обмежено законодавством України – як невід’ємне право інвестора, що охороняється законом;
• самостійно визначати цілі, напрями, види й обсяги інвестицій, залучати для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестування, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів;
• за власним рішенням передавати на договірних засадах іншим особам (громадянам та юридичним особам) з дотриманням встановленого законом порядку права володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення;
• залучати для інвестування фінансові кошти у вигляді кредитів, випуску в установленому законодавством порядку цінних паперів та позик; майно інвестора, що належить йому на праві власності або праві господарського відання може бути використано ним для забезпечення його зобов’язань;
• володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України;
• придбавати необхідне йому майно у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою.

Згідно із ч. 1 ст. 8 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор у випадках і порядку, встановлених законодавством України, зобов’язаний:

• подати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій;
• одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів та спеціальних служб на капітальне будівництво;
• одержати позитивний комплексний висновок державної експертизи щодо додержання в інвестиційних програмах та проектах будівництва чинних нормативів з питань санітарного і епідемічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітектурних вимог.