Шпаргалки по философии

Обєктивна істина - це такий зміст  знань, який незалежить не від окремої людини, ні від людства вцілому. Обєктивність істини не як не означаєії незалежність від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однею з найважливіших цінностей людини.

Визнання обєктивної істини зумовлює необхідність визнання в цій чи в іншій формі абсолютної істини.

Абсолютна істина означає повне, вичерпане  знання про щось. До абсол істин  можна віднести достовірно встановленні факти, дати подій, народження і смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, іх просто називають вічними цінностями. Важливо визнати, що абсол істина існує , як момент пізнання. Аб істина складається з суми відносних істин. Відносна істина вказує на обміжність правильного знання про щось. У кожній відносній істині є зерно , елемент абсолютної істини. Абсолютизації момента абсолютного в нашіх знаннях веде до догматизму, що означає омертвлення знань, а абсолютизація відносного - до релятивізму, тобто агностицизму ( фактичної відмови від пізнання). З аналізу діалектики аб, та відносной  істини виводиться ії фундаментальна х-ка - конкретність. Конкретність істини - це така ії ознака, за якою істина з того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу а також тільки в певній визначеній системі відліку тощо. Істина завжди конкретна.

№35 Людина, як індивід,  індивідуальність, особа та особливість.

На суть людини постійно діють і природні, і соціальні  фактори. У зв`язку з цим поняття  людини розглядається в таких  різновидах як «індивід», як правило, розглядається людина, як біологічна істота зі своїми природними даними без врахування ії соціальних якостей «індивідуальність» виражає людини в сукупності ії біологічних та соціальних особливостей, які якісно відрізняють ії від інших людей. В умовах підготовки до ринку завдання освіти та виховання полягає у всебічному розвитку індивідуальності, ії сутнісних сил. Під  «особою», «особистістю» мається на увазі людина з певним урахуванням ії соціальних якостей. Важливою якістю тут виступає принциповість, висока відповідальність за свою справу. Негативинми соціальними рисами людини виступають конфорізм (пристосовність), кар`єризм, індівідуалізм, соціальна пасивність, схильність до корумпованості, безводповідальність

№36 Філософія Неотомізму - історія та проблеми.

Сутність  філософії неотомізму. Неотомізм - філософська школа в католіцизмі що виходить з вчення Фоми Аквинського і є сучасним етапом в розвитку томізма. З 1979 року неотомізм отримав офіційне визнання Ватикану.

Головними представниками цього напряму є  Мартієн, Жільсон, Бохенський. Неотомізм  відроджує і модернізує вчення Ф.Аквінського, поєднуючи його з філософ. Системами Канта, Шеллінга, Гегеля і т.д.

Неотомістський  реалізм відстоює незалежне від  людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом  творчої діяльності Бога та об`єктом його управління.

Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття, і буття, створене Богом. Абсолютне буття - Бог. Розум людини - неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного.

Знання, що здобуті за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання - це форма віри і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії. Центральну для неотомізму антропологічну проблематику розробляли Е.Корет та К.Ранер. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну субстанцію ( єдиність душі і тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою і смислом свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, вона набуває інтелектуальних моральних та теологічних чеснот на становлення чких і має бути орієнтоване суспільне життя. Історичний процес за неотомізмом підкоряється божественому проведінню. 

№37 Наукове пізнання, його специфіка, рівні та форми організації.

Наукове пізнання – це такий рівень функціонування свідомості, в результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, але й для суспільства в цілому. Нові знання є результатом  професіональної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику.

Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні  наукового пізнання. Емпіричний –  це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду, підданого деякий раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Теоретичне рівень – це пояснення підстав відтворення.

Теоретичні  форми: наукова картина світу, теорія, система законів, теоретичні поняття, ідея;

Емпіричні      форми:    факт, гіпотеза, проблема концепція; емпіричні закони, емпіричні поняття.

№38 Закон заперечення  в діалектиці

Є також  одним з основних законів діалектики, який відображає поступальність, а також специфічно діалектичну форму розвитку предметів і явищ об’єктивної діяльності. Схематично діалектичні заперечення можна показати так:

               Теза              Антинеза

 

                           Синтез

Теза  – така форма думки (судження) в  якій щось стверджується.

Антитеза  – заперечення тези перетворення її на свою протилежність.

Синтез  – в свою чергу заперечує антитезу, стає вихідним моментом наступного руху і об’єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх на вищому рівні.

Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв’язок  а й перехід від одного стану  до іншого, що розвивається на вищій  основі. Діалектичне заперечення  виступає насамперед як зумовлене суперечливістю самого предмета, як внутрішня неминучість його якісного перетворення. Сутність закону заперечення заперечення є відображення напряму і форми процесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвитку внутрішніх етапів окремого циклу, розвитку явищ. Він відбиває спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається те позитивне, що було на передніх стадіях розвитку у вихідному пункті та в його запереченні. В об’єктивній діяльності закон заперечення заперечення діє не в чистому вигляді, а покладає собі шлях через безліч випадковостей. Багатосистемність предметів і явищ вимагає конкретного підходу до аналізу різних умов, суперечності, тенденцій.

№39 Проблема сутності людини в філософії, людина як цілісність.

Людина  є найвищий витвір природи. Її сутність досить складна і багатогранна. Невипадково  вона вивчається багатьма науками в різних аспектах. Філософія ж завжди намагається збагнути людину в її цілісності. Філософську програму можна коротко, стисло створити слідом за Сократом: «пізнання самого себе», в цьому сутність інших філософських проблем. В античній філософії людина розглядалася переважно як частина космосу, як певних мікрокосмос, в своїх людських проявах підвладний вищому началу – долі. Християнство вважає, що справжнім покликанням людини є залучення її до вищої сутності – бога і тим самим одержання спасіння в день страшного суду. Філософія Нового часу набула в людині насамперед її духовну сутність. В сучасній філософії, як мінімум, можна виділити три точки зору на людину. 1) біологізаторська – згідно з нею людина  - це особливий високоорганізований механізм; 2) соціологізаторська, стверджує, що людина – це система людства; 3) визначає людину, як суверену особистість з її моральним і естетичним світом.

Людина  являє собою біо- психо- соціальну  цілісність, при визначенні ролі соціального  фактора. Це жива істота, яка перетворює природу з допомогою засобів  праці з метою задоволення свої матеріальних і духовних потреб, спираючись на систему суспільних відносин. Виступаючи й взаємодію з природою і один з одним люди утворюють новий вид матеріальної діяльності – суспільство.

№40 Проблема життя  та смерті в філософії,  життя  як цінність.

Смерть - естествеений кінець усякого живого існування. Людина на відміну від всіх інших живих  істот, усвідомлює свою смертність; з  точки зору усвідомлення смислу С. як заключного моменту людського життя  С і розглядалася філософію.  Відношення до С багато в чому визначає форми релігії культів, що особливо видно при розгляданні культур стародавнього світу. Життя, формула існування матерії, яка закономірно  виникає при визначних умовах в процесі ії розвитку. Живі об`єкти  відрізняються від неживих обміном речовин, роздратування, здатністю до розмноження, росту, активної регуляції свого складу і функції, до будь-яких форм руху. Життя можливе лише при визначних фізичних і хімічних умовах. Однак припинення життєвих процесів не веде до втрати життєздатності

№41 Проблема єдності чуттєвого  та раціонального пізнання.

Чуттєве відображення базується на безпосередній взаємодії суб`єкта і об`єкта, має конкретно-образну чуттєву форму виразу, дає знання явищ.

Раціоналізм - філософський нарпрямок, який признає  розум основою пізнання і поведінку  людей. Р протистоїть як ірраціоналізму так і сесуалізму.

Сенсуалізм - напрямок в теорії пізнання, згідно з яким, чуттєвість є головною формою достовірного пізнання. В протилежність  раціоналізму С прагне вивести весь зміст пізнання із діяльності органів  почуття. На відміну від чуттєвого відображення, абстрактне мислення відображає дійсність у формі абстракцій. В ісорії філософії  були філософи, які надавали перевагу живому спогляданню і такі, що визнавали провідну роль за абстрактн мисленням. Насправді не ці дві форми пізнання становлять єдине ціле, вони діалектично взамопов`язані, доповнюють одна одну.

№42 Категорії форми та змісту в  філософії.

Философские категории, отражающие взаимосвязь  двух сторон природной и социальной реальности: определённым образом упорядаченной совокупности елементов и процесов, образующих предмет и явления, тоесть содержание, и способа его существования и выражения этого содержания, его различных модификаций, то есть форма.

Взаимоотношения содержания и формы - типичный случай взаимоотношения диалектических противоположностей, х-щих как единством содержания и формы, так и противоречиями и конфликтами между ними.

Единство  содержания и формы относительно, переходяще, в ходе развития неизбежно возникают конфликты и противоречия между ним. В результате появляется несооответствие между содержанием и формой, которое в конечном счёте разрешается сбрасыванием старой и возникновением новой форсмы, адекватной изминившемуся содержанию. Возникновение, развитие и преодоление противоречий между содержанием и формой, борьба содержания и формы - важный компонент диалектической теории развития.

№43 Суспільство як феномен, проблеми його осмислення в філософії.

Поняття суспільства  доцільно розглядати не як конгломерат сукупності людей та творених ними суспільних діянь, а як цілісну систему історично визначених форм суспільних відносин, що складаються в процесі діяльності людей по приведенню природи і власного життя у відповідність до своїх потреб Існують два підходи до розуміння суспільства - матеріалістичний та ідеалістичний - підходи до розуміння суспільства та його історії.. Ідеалістичний -  вважатьи першопричиною розвитку суспільства дух, ідею, свідомість. Матеріалістичний підхід -  це визнавати, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К.Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів - матеріального та ідеального. Матеріальні фактори займають провідне місце, вони виражаються в наявності виробничих відносин, які в своій сукупності складають економічний базис суспільства. Ідеальні фактори с відбитком матеріальних факторів і складають в своії сукупності надбудову.

№44 Закон взаємопереходу кількісних і якісних змін в діалектиці.

Закон взаємного  переходу кількісних і якісних змін необхідно починати з визначення таких понять як якість, кількість, міра.

Якість -  це внутрішня визначенність предметів  і явищ. Якість взагалі є тотожна  з буттям визначенність. Дещо, завдяки своїй якості, є те чим воно є і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, що воно є. Якості об’єктивні. Якість виявляє себе через властивість. Різниця між ними відносна.

Кількість –  це зовнішня визначенність буття, яка  вже не є тотожною з буттям. Чистою кількісною визначенністю є число, яке практино не пов’язане з якістю. Незважаючи на це кількість і якість між собою взаємопов’язані, гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається в категорії міри. Міра показує межу, в якій предмети залишаються якісно визначені. Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається завдяки кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до виникнення нової якості. Іде поступове, безперервне збільшення цінності. Безперервне накопичення кількості зупиняється, коли міра вичерпує себе і виникає нова якість. Перехід від кількісних до нових якісних відбувається завдяки стрибкам. Стрибки розрізняються за характером, масштабністю, змістом, формою їхнього прояву та ін.

Отже, основні  зміни цього закону полягають  в тому, що перехід від однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихійно, а закономірно в межах  своєї міри. Визначивши малу міру, можна передбачити характер стрибка, його тип і відповідно зреагувати на нього.