Автор: Пользователь скрыл имя, 31 Января 2013 в 04:31, реферат
Работа содержит ответы на вопросы для экзамена (или зачета)
по дисциплине "Философия"
№26 Філософська думка Київської Русі.
Філософсько-історична концепція Ілларіона (“Слово про закон і благодать”). Переходячи від загального до окремого, від питань зародження світу в цілому до роздумів про долю Русі, Ілларіон в своєму творі записує думку про універсальний і цілісний характер історії людства, органічною частиною якого є кожний народ. Спільна схема руху в історії руху людства обосновується в "Слові", де протис-тавляються епоха Вітхого завіту (рабство) – епоха Нового завіту (влада свободи, “благодаті”). Перший етап – тимчасова стадія в історії людства, бо стосується одного народу. В новому етапі проповідується ідея рівності всіх народів, об”єднаних в християнському світі. Підкреслюється ідея переваги “нових” народів по відношенню до “старих”. В зв”язку з цим, в культурі Київської Русі, нове сприймається як відхід від старого, що закріплене традиціями. Нове стримує добро, якщо розуміти під ним тимчасову віддаленість від вічного, до істини якого це нове приєднується. По уявленням в Київській Русі, чим довше шлях помилок, тим більш значить акт прозрівання, тим більш масштаби переродження, яке відбувається з моменту прозрівання та приєднання до істини. Підкреслюється необхідність нової віри для нових народів. Іларіон хвалить князя Володимира за те, що ввів християнство, що він достоін своїх предків, як володар держави, слава якої почалася не з введення християнства, а на багато раніше.
Теорія суспільного примирення та всезагальної згоди в “Поучении” Володимира Мономаха. “Початок всякому добру” – страх божий та милостиня. Перше розуміє надію на бога, терпіння, задоволення своєю долею та незлобливість. Носіями цих чеснот повинні бути ”праведники, володіючі, малим”. “Сильні цього світу не повинні доходити до крайніх мір в нерівнецтві; повинні підтримувати милостею “сірих і убогих”. Володимир ставить собі в заслугу, що він худого смерда і убогу вдову не дав образити. Це вчення прагнуло зберігти існуючий суспільний устрій.
№27 Філософська думка української діаспори – Д. Чижевський, В. Липинський.
В. Липинський (1882 – 1931), представник укр. аристократії, прихильник монархічного ладу. Л. брав активну участь в укр. революції, був організатором укр. демократично – хліборобської партії, а з 1918 р. – послом у Відні. Необхідною умовою успішного державотворчого процесу в Україні він вважав орієнтацію на монархію, що мала спиратися на активну аристократичну меншість нації, єдино здатну, на думку Л., повести за собою пасивну більшість нації. державницька ідея, вважав учений, не може успішно реалізуватися без месіанської ідеології, яка за його твердженням, найбільшою мірою сприяла зміцненню державних підвалин у Росії, Польщі та інших країнах. Месіанізм, котрий тлумачився Л. як свого роду віра в наперед визначене призначення укр. народу здійснити високу місію в історії людства, мав стати його романтичним світовідчуттям у змаганнях за незалежність батьківщини. Центральною фігурою в укр. державі мав бути, за Л., політичний українець, тобто громадянин країни, незалежно від його етнічної приналежності.
Д. Чижевський (1894 – 1977) на відміну від Л. активної участі в політичному житті не брав. Він був мислителем, так домовити «Академічного» типу. Народився в м. Олександрія Кіровоградської обл. Надзвичайно багато зробив у справі дослідження проблем укр. та російської філософії, історії літератури (його праці «Філософія сковороди», «Нариси з історії філософії на Україні» та інші). Велику дослідницьку роботу провів Ч. вивчаючи вплив німецької філософії на Україну та Росію (праця « Гегель у Росії»), при цьому він особливо наголошував на специфіці сприйняття німецької філософії в Україні і Росії. Багато і плідно він працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці значною мірою збагатили українську історико – філософську думку 20 ст.
№28 Проблема людини в філософських вченнях В. Соловйова та М.Бердяєва.
Філософські погляди Юркевича, який пізніше викладав у Московському університеті, мали значний вплив на формування поглядів російських філософів. Так В.С Соловйов (1853-1900 р.р) - представник об`єктивного ідеалізма, засновник так званої «філософії всеєдності». Головна його праця - «Виправдання добра». Надзвичайно складна філософська система Соловйова складається з трьох частин - вчення про красу, про знання, про красу.
Прагнучи поєднати в одне ціле філософію, науку і теологію, Соловйов наслідує ідеї Платонізму - «царство вічних ідей», яке є інше буття Бога. Природа є породженням «світової душі», результатом гріхопадіння, відходу від Бога. Людина пов`язана з двома світами - природним і божественним, з першого вона вийшла, до другого прагне. Ідеальним втіленням Бога у людині є Христос. Завдання християнської релігії полягає в об`єднанні світу в боголюбстві.
Творений, гріховий світ, що «відпав» від Бога, еволюційним шляхом знову зирається в єдине ціле, він проходить кілька ступеней : мінеральне царство, рослине царство, тварине царство, людське царство, божествене царство. Існує, таким чином, світовий прогрес, єдність Всесвіту, його прагнення до Бога - відродження всеєдності.
Привертають увагу моральні погляди цього христианського філософа, зокрема його твердження, що стимулом до морального способу життя є впевненість людини у розумній підставі свого існування. Моральна людина живе заради того щоб творити добро.
М.О. Бердяєв ( 1874- 1948 р.р.) - представник київської філософської школи, в подальшому видатний російський мислитель, що справив великий вплив на розвиток філософії сучасного екзистенціалізму та персоналізму. Основні праці - «Зміст творчості», « Філософія вільного духу» та інше.
Філософська концепція Бердяєва базується на визнанні свободи головною цінністю, поряд з цінністю людини, ії творчості. Власне у творчості Бердяєв бачить смисл свободи, так би мовити «прорив за межі повсякденного буття», у невідоме. Генеза свободи складає три ступенв. Першій - коли сама можливість свободи закладена Бердяєвим в існуванні «добуттєвої свободи буття», ірраціонального хаосу, що передує Богу і природу. Цей первісний хаос аболютно вільний, не має ні яких перешкод для своєї діяльності. З нього виходить Бог, який творить природу і людину. Таким чином Бердяєв малює космічну систему творіння, систему, в якій людина ніби приречена за своїм поодженням на роль творця. Другий ступінь свободи бердяєв пов`язує з існуванням людини, ії діяльністю. Основний зміст діяльності людини Бердяєв вбачає у творчості. Людина фактично творить з нічого. Творчість нічим не зумовлена, вона вільна за своєю сутністю Мислитель розмірковує над проблемаи цивілізації 20 століття, бачить у ній великий розрив між цілями і наслідками людської діяльності, бачить кризу гуманізму. Технічна цивілізація поневолює людину, розриває ії цілісність. Третій ступніь свободи Бердяєв пов`язує з майбутнім людства, яке не піде ні капіталістичним шляхом. Його ідеал - вільне суспільство, збудоване на християнській ідеології і моралі, об`єднання вільних трударів.. Це буде суспільство, роль держави в якому зведеться до мінімуму, де не буде експлуатації людини людиною.
№29 Поняття світогляду, його функції та історичні типи.
Світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, які визначають загальне розуміння світу і місце в ньому людини. Тобто основою світогляду є знання, які формуються всім життям, комплексом природничих та суспільних наук. Але світогляд не просто сума знань, а їхній «сплав», їхнє складне переплітіння. Для світогляду дуже важливе, щоб знання стали переконанням, способом життя і визначали норми поведінки. Тут світогляд стискається з мораллю.
В світогляді виділяються:
-пізнавальний рівень;
-логічна послідовність;
-інтелект. сила аргументів;
-повсякденно-практ. рівень;
-теоритичний рівень.
Світогляд складається:
-світовідчування;
-світостримання;
-світорозуміння.
Складові світогляду:
-знання;
-цінності;
-програми дій.
Історичні типи світогляду:
-міфологія;
-релігія;
-філософія.
Міфологія – форма суспільної свідомості,характерна для первинного суспільства.
Релігія – форма світогляду де пізнання світу здійснюється через потусторонній та поцюсторонній світи.
Філософія – любов до мудрості. Для фил. думки основою стали розум, інтелект. Реальне споглядання,логіч. аналіз почали витісняти фантаст. сюжети.
№30 ”філософія серця” П.Юркевича.
Відомим філософом другоі половини Х!Х ст. був П.Юркеви(1827 – 1874 рр.), професор Київської духовної академії. У1860 р. він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л.Фейєрбаха та М.Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскількі в основі світу лежить божествена мета, яку здіснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважав не можливим, щоб свідомість походила з матеррії. Таким чином він активно виступав проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.
Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважав єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини
№31 Філософія неопозитивізму - історія та проблеми.
Історія позитивізму має три періоди розвитку.
! - початковий позитивізм, представниками якого були О.Конт, Г. Спенсер, О.Михайловський. Програма початкового похитивізму зводилися до таких засад:
Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представниками були : Австрійський фізик Е.Мах, Р. АвенаріусЮ Ж.А. Пуанкаре.
Вони звернули уваги на факт релятивності наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об`єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання , відірваної від світу.
Третя форма похитивізму - неопозитивізм, який має два різновиди : логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму - це розвиток семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування.
Представники : Б. Рассел, А.Тарський, К. Поппер, Л. Вітченштейн.
№32 Соціально-філософські
погляди ідеологів Кирило-
Визначну роль у суспільно-політичному
житті України зіграло Кирило-
№33 Філософія екзистенціалізму.
Екзистенціалізм виник на початку 20 ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї ф-фії був С.К”єркегор (1813-1855рр.), а серед російських філософів – М.О.Бердяєв (1884-1948 рр.) Основною категорією екзист. є категорія, або екзистенція, що ототожнюється з суб”єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.
Жити як усі – значить втравчати свою індивідуаль-ність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.
№34 Практика як критерій істини, ії абсолютний і відносний характер.
Яким же чином ми можемо переконатися, чи правильно наші зання, чи помилкові? В Кінцевому підсумку це досягається за допомогою практики практики. Практика різноманітна - від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою, об`єктивним критерієм істини. Якщо предмет під час його використання проявляє себе так як передбачалось, то це означає, що наше уявлення про нього правильне. Практика істор развивається. Тому практика виступає і як абсолютний і як відносний критерій. Крім виказаннаго критерію є багато критерієв істини, логічний, прогматичний, еститичний, утілітарний, етичний, конвенциальний, екзистенціальний, інтуітивний та інші.
Істина - є праильне відображення суб`єктом об`єктивної дійсності підтверджене практикою. Протилежним ії поняттям є хибна думка. Хібна думка - це зміст свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається як істина. Основна проблема теорії істини - як можна встановити відповідальність одержаних знань Реальним об`єктом, які постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні х-тики істини : об`єктивність, абсолютність, відносність, конкретнісь, і перевіврка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб`єктом є субєктивної за формою та обєктивною за своїм змістом. Абсолютизація моменту субєктивного в наших знаннях веде до субєктивізму, агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття - обєктивна істина.