Шпаргалки по философии

М.Драгоманов (1841 – 1895 р.р.), - мислитель і громадський діяч, історик і публіцист. Остаточно світогляд Драгоманова сформувався псля еміграції за кордон з причин «неблагонадійності». На його погляди мали вплив твори російських революційних демократів, соціалістів – утопістів. Свої погляди Драгоманов називав позитивізмом, у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично розцінював хритиянство. Драгоманов вірив у безмежні можливості людини пізнавати світ, відкривати його заономірності. На його розуміння суспільства вплинув певним чином марксизм, хоч вчений і звертав увагу на неприпустимість пребільшення економічного фактора.

Громадянський ідеал Драгоманова  мав гуманістичний характер, відповідав ідеалу і прагненню украінського народу до самостійної державності.

М.Грушевський (1866 – 1933 р.р.) -  украінський історік і громадський  діяч. Основні твори – «Історія України – Русі», «Нарис Історії Кіївської землі» та ін. Це був вчений що мислив широкими історично – філософськими категоріями. В центрі його уваги стояло питання національного виізволення украінського народу, яке він пов’язував із загально демократичними претвореннями. Вчений підняв багато цікавого факичного матеріалу, змальовуючи самобутню історію українського народу. Історичні праці Грушевського мають неабияке значення для розбудови украінської держави і відродження самосвідомості  народу в сучасний період.

№8 Філософське значення психоаналізу З.Фрейд.

Австрійський  невропатолог, психіатр, психолог, основоположник психоаналізу З.Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії і перш за все енергію сексуальних поглядів (лібідо), яка виливається з нервози, сни, комплекси, соціальні конфлікти, коли відсутня ралізація цих потягів. Структура психіки  за Ф складається з 3-х елементів. «Воно» - архаїчна безособова частина психіки, «Над-Я» - установка суспільства і «я». Свідоме «Я» виступає як поле боротьби між «Воно»  і «Над-Я», яке  витісняє егоїстичні імпульси зі сфери відомого, обмежує їх вільний прояв , заганяє їх в форму  підсвідомого. Існують декілька різновидів, які одержали назву неофрейдизму, зокрема це біологізаторськи теорії, пов`язані з врахуванням зовнішних факторів, та культурно-соціологічні.

№9 Філософія Стародавнього Китаю.

Зміни в традиційних  общиних суспільних відносинах на основі економічного прогресу, поява грошей, суб’єктивної реальності, розвиток наукових знань, насамперед в галузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвитку філософії в Стародавньому Китаю.

Найвплививішим ідеалістичним  напрямком, що виникає в 6 – 5 столітті до нашої ери і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське  вчення видатного мислителя Конфуція (551 – 479 р.р. до н.е.), яке дістало назву Конфуціанства. Першим етапом установлення Конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико – політичне вчення, в якому цетральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сімьї та управління державою.

Проблеми космогонії, онтології, гносеології, логіки були в стадії започаткування. Характерною рисою вчення Конфуія  є антропоцентризм. У центрі уваги  його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної  людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» – гуманість

Першою філософією матеріалістичного  напряму був Даосизм. Засновником  Даосизму вважається Лао – цзи (6 – 5 століття до н.е.). Але, бажаючи звеличити  престиж Даосизму в боротьбі з  Конфуціанством, послідовники Даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді (697 – 598 р.р. до н.е.) Даосизм наголошує на діалетичній ідеї, загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне. невичерпне і безкінечне у русі; воно – основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було принято  вважати в конфуцістві, а всезагальному  закону «дао». Згідно з цим законом будь-яка річ досягши певного ступеня розвитку перетворюється на свою протилежність.

№10 Філософське вчення Ф.Бекона.

Ф.Бекон (1561-1626 ) – родоначальник нової форми англ. матеріалізму і всієї тогочасної експерементальної науки, саме він сформував поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за Беконом, перебуває у русі під яким він розумів активну внутрішню силу, “напругу” матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та ін. філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух і навпаки.

Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип  емпіризму. З цього принципу він  виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він  глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання істини.

В його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знаменитий афоризм “Знання –  сила” виражає ідею високої ролі експерементальної науки, яка приносить людині практичну користь.

Б. не заперечував існування Бога. Він  вважав, що Бог створив світ, але  в подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і світської.

У поясненні  природи суспільства Б. був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства  того часу. Головною роботою Б. є  “Новий Органон” (1620рр.).

№11Західноєвропейська середньовічна  філ.Боротьба реалізму та номіналізму.

Однією  з особливостей середньовічної філософії  є боротьба між реалістами та номіналістами. Реалізм – це вчення, згідно з яким об”єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з їх вченням, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. Зрозуміло, що для реалістів (А. Кентерберійський (1033-1109 рр.) та інші) пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу. Номіналізм (від лат. – ім’я). В протилежність середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні понятті – лише назви, знаки або імена, породженні людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д.Сократ, І.Расцелін, У.Оккам. Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер  реальності “святої трійці”. Реалізм полягав на істотності, реальності, саме єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальним вважав “лики” (іпостаті) трійці. Проте “проблема трійці” була лише зовнішньою формою, так би мовити “офіційним приводом”, який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком ф-фською проблемою статусу реальності категорій загального і одиночного.

Думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм) Середньовічне  мислення за суттю теоцентричне. Світогляд в середньовічній ф-фії має назву креаціонізму (творити). Двоїстість становища людини – найважливіша риса середн. антропології.

Аквінський  – один з найвидатніших представників  середн. ф-фії. Намагався обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля.

№12 Філософія Фіхте  і Шелінга.

Й Фіхте (1762, Рамменау, – 1814рр., Берлін), нін. філософ і суспільний діяч, представник нім. класичного ідеалізму.  Спираючись на суб”єктивно-ідеалістичний принцип тотожності буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки духу, Фіхте характеризує процесс його саморозвитку у вигляді боротьби протилежностей, що знаходяться в єдності суб”єкта (Я) і об”єкта (не-Я). Взаємодія цих протилежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все багатство, різноманітність світу.

Із системи Фіхте повністю випадає  матеріальна дійсність. Логічним резкльтатом його вчення є соліпсизм. Але серед суб”єкт.-ідеаліст. міркувань Фіхте дуже цінною була ідея про те, що розвиток відбувається через взаємодію протилежностей.

Але суб”єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним  пояснити явища природи та суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного осмислення стала так звана об”єктивно-ідеалістична ф-фія тотожності, основоположником якої був Ф.Шеллінг (1775-1854 рр.) . Виходячи з теорії тотожності, він наполягав на пріоритеті природи щодо вічно існуючого протиріччя “Я і середовище”, показав діалектичний розвиток єдиної природи й існування єдності живої і неживой природи. Намагаючись узагальнити досягнення наукових знань свого часу, Шеллінг вирішував проблему знаходження вихідного начала, яке, на його думку, повинно бути вищим від суб”єкта, природи і духу, з якого виводилось би як перше, так і друге. За таке першоначало Шеллінг приймає субстанцію, деякий абсолют, що виступає у вигляді абсолютного розуму, існує одночасно як суб”єкт-об”єкт, як абсолютна єдність духовного і природного. Але він не заходить відповіді на питання про  те, який саме механізм виникнення із абсолюту конкретних кінцевих речей. Шелінг висунув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх теоретичних ускладнень, але він не зміг дати відповіді на багато питань, за розв”язання яких узявся Гегель.

№13 Філософські ідеї в працях Леніна.

Велику  роль у розвитку марксизму відіграв  В.І.Ленін (1870-1924рр.), видатний російський полі-тичний діяч, революціонер, філософ. Основні філософські твори – “Матеріалізм і емпіріокрити-цизм”, “Філософські зошити”, “Про значення войовничого матеріалізму”, “Держава і революція”, “Три джерела і три складові частини марксизму” та ін. Розглядав питання про матерію, рух, простір і час, обгрунтував відмінність між філософським і природничим розумінням матерії. Значну увагу приділив проблемі істини, її об¢єктивності, абсолютності і відносності, конкретності. Велике значення надавав правильному розумінню діалектичного методу, закону єдності і боротьби проти-лежностей. У праці “До питання про діалектику” розглянув сутність діалектики як всебічної теорії розвитку, протилежність діалектики і метафізики. Діалектика, наголошував, Ленін, це і є теорія пізнання, оскільки пізнання суперечливий, складний процес, а тому свідоме використання діалектики надзвичайно важливе в пізнанні істини.

Значний інтерес становлять праці  Леніна, присвячені державі, революції, класовій боротьбі, в яких з позицій  того часу аналізуються і тлумачаться складні суспільні проблеми. Не можна не зазначити, що більшість його праць написані в гострій полемічній манері, в дусі нетерпимості до будь-яких відхилень від маркситських положень. Виступаючи проти ревізії марксизму, Ленін вважав за можливе відхилитись від ортодоксальних положень класич-ного марксизму, мотивуючи це зміною історичних обставин. Так виникла теза про можливість перемоги соціалістичної революції в одній окремо взятій країні – Росії – фактично селянській за своїм соціальним складом, політика непу тощо.

З виникненням СРСР і перетворенням  марксизму на панівну ідеологію поглибився і процес перетворення теорії марксизму на догматичну схему. Після смерті Леніна цей процес завершився канонізацією всіх складових частин марксизму, в тому числі його філософської частини – діалектичного та історич-ного матеріалізму. Цьому сприяв вихід у світ так званого “Краткого курса истории ВКП(б)”, який особисто редагував Й.Сталін. Розділ про діалектичний і історичний матеріалізм був оголошений “неперевершеним зразком творчого марксизму” покладений в основу викладання суспільних наук. Утвердилася надзвичайно спрощена схема марксиськой філософії, відхилення від якої було дуже небезпечним і суворо контролювалось ідеологічним відділом партії. Філософія перет-ворилась на ідеологічну прислужницю партійної політики, апологетичне знаряддя рішень КПРС. Ситуація щодо цього змінилася в часи так званої “хрущовської відлиги”, але загальна схема, основні філософські положення залишались непорушними. Безумовно, творчий процес неможливо зупинити зовсім, тому і в галузі марксистської філософії працювало багато справді талановитих, плідних вчених, таких як, наприклад, П.В.Копнін, Е.В.Ільєнко, В.Ф.Асмус, В.О.Леторський, О.Ф.Лосєв, С.С.Аверінцев та ін.

№14 Філософське вчення Аристотеля

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) др.-греч. філософ і  вчений енциклопедист. Провідний філософ  класичного періоду, який у своїх  поглядах поєднував матеріалізм  з ідеалізмом. Створив свою філософську  школу – Лікей (згодом її назвали школою перипатетиків “прогулянка”). Навчався у Платона, вихованець Макидонського.

Вчення  про буття. Аристотель піддає критиці  вчення свого вчителя Платона. З  його точки зору суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерія у нього розглядається як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Форма – активне начало, тоді як  матерія –пасивне. Матерія подільна до нескінченності, форма не подільна і тотожна самі речі. Найвищою сутністю Арістотель вважає чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Звільнена від матерії форма – це вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічного цілого. За те, що Арістотель вважав першоосновою форму, а не матерію, теологи середньовіччя залучали його до фундаторів богослов”я (поряд з Платоном), оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.

Вчення  про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.