Шпаргалка по «Философии»

42. Аксіологічні та етичні витоки сутності людини.Вопрос о сущности – это вопрос о тех глубинных качествах, которые определяют его специфику и внешне проявляются в чертах, свойственных «природе». Аксиология изучает вопросы, связанные с природой ценностей, их месте в реальности и о структуре ценностного мира, т.е о связи различных ценностей между собой, с социальными и культурными факторами и структурой личности. Впервые вопрос о ценностях был поставлен Сократом, сделавшим его центральным пунктом своей философии и сформулированный им в виде вопроса о том, что есть благо. Благо есть реализованная ценность — полезность.  В античной и средневековой философии вопрос о ценностях был непосредственно включён в структуру вопроса о бытии: полнота бытия понималась как абсолютная ценность для человека, выражавшая одновременно этические и эстетические идеалы. В концепции Платона Единое или Благо было тождественно Бытию, Добру и Красоте. Такой же онтологической и холистической трактовки относительно природы ценностей придерживается и вся платоническая ветвь философии, вплоть до Гегеля и Кроче. Аксиологические теории: Натуралистический психологизм представлен такими именами, как Мейнонг, Перри, Дьюи, Льюис. Источник ценностей заключается в биопсихологически интерпретированных потребностях человека, а сами ценности могут быть эмпирически фиксированы в качестве некоторых фактов. Трансцендентализм разрабатывался в Баденской школе неокантианства (Виндельбанд, Риккерт) и связан с представлением о ценности как об идеальном бытии, соотносящимся не с эмпирическим, но с «чистым», или трансцендентальным, сознанием. Будучи идеальными, ценности не зависят от человеческих потребностей и желаний.  Персоналистический онтологизм- реальность ценности обусловлена, согласно Шелеру, «вневременной аксиологической серией в Боге», несовершенным отражением которой служит структура человеческой личности. Тип личности определяется свойственной ей иерархией ценностей, которая образует и онтологическую основу личности.  Культурно-исторический релятивизм. Эта теория связана с именем Дильтея, утверждавшего идею аксиологического плюрализма, т. е. множественность равноправных ценностных систем, зависящих от культурно-исторического контекста, и познаваемых в рамках познания таких контекстов. Социологизм- Вебер развил представление неокантианцев о ценности как норме, способом бытия которой является значимость для субъекта и применил его к интерпретации социального действия. В дальнейшем в школе структурно-функционального анализа (Толкотт Парсонс) понятие ценности приобретает обобщённый методологический смысл как средство выявления и описания социальных отношений и институтов: социальная система любого масштаба предлагает наличие некоторых разделяемых всеми его членами ценностей. Филосо́фская антрополо́гия- в широком смысле — философское учение о природе и сущности человека. Макс Шелер — основоположник философской антропологии. Шелер считал, что незнание сущности человека приводит к кризису в культуре, к отказу от самого человека. Направленность человека к Богу и определяет его жизнь среди ценностей. Всего Шелер насчитывает четыре класса ценностей: ценности удовольствия, ценности жизни, ценности духа и ценности религии. Большинство людей главными, а может быть и единственными, считает ценности удовольствия; меньшее количество людей в этой иерархии ценностей восходит к ценностям жизни и духа, и только одни святые живут в ценностях религии. Святой, по мнению Шелера, это совершенный человек — человек, который постиг Бога и через Бога, через Его совершенство сам стал совершенным. Проблема сенсу життя. 2) Смысл жи́зни— философская и духовная проблема, имеющая отношение к определению конечной цели существования, предназначения человечества, человека как биологического вида, одно из основных мировоззренческих понятий, имеющее огромное значение для становления духовно-нравственного облика личности. Представления о смысле жизни складываются в процессе деятельности людей и зависят от их социального положения, содержания решаемых проблем, образа жизни, миропонимания, конкретной исторической ситуации "Понятие" смысла жизни наличествует в любой развитой мировоззренческой системе, оправдывая и истолковывая свойственные этой системе моральные нормы и ценности, демонстрируя цели, оправдывающие предписываемую ими деятельность. Древнегреческий философ и учёный-энциклопедист Аристотель, например, полагал, что целью всех человеческих поступков является счастье, которое состоит в осуществлении сущности человека. Для человека, сущность которого — душа, счастье состоит в мышлении и познании. Согласно учению стоиков, целью человеческих устремлений должна быть нравственность, невозможная без истинного познания. Жизненный идеал стоиков — невозмутимость и спокойствие по отношению к внешним и внутренним раздражающим факторам. Иррационализм: Артур Шопенгауэр определил жизнь человека как проявление некой мировой воли: людям кажется, что они поступают по собственному желанию, но на самом деле ими движет чужая воля. Будучи бессознательной, мировая воля абсолютно безразлична к своим творениям — людям, которые брошены ею на произвол случайно складывающихся обстоятельств. Экзистенциализм:Как сказал Жан-Поль Сартр, «существование приходит до сущности», «человек прежде всего существует, наталкивается на себя, чувствует себя в мире, а затем определяет себя. Нет никакой человеческой природы, поскольку нет никакого Бога, чтобы иметь её замысел» — следовательно, нет никакой предопределённой человеческой природы или первичной оценки кроме той, что человек приносит в мир; люди могут быть оценены или определены по их действиям и выборам — «жизнь до того, как мы её проживём, — ничто, но это от вас зависит придать ей смысл». Нигилистские взгляды: Фридрих Ницше характеризовал нигилизм как опорожнение мира и особенно человеческого существования от смысла, цели, постижимой истины или существенной ценности. Нигилизм отрицает требования знания и истины, и исследует смысл существования без познаваемой истины. С нигилистической точки зрения, первоисточником моральных ценностей является индивид, а не культура или другое иное рациональное или объективное основание. Позитивистские взгляды: Людвиг Витгенштейн- вещи в личной жизни могут иметь смысл , но сама жизнь не имеет никакого смысла отличного от этих вещей. Философы-прагматики полагают, что вместо поисков истины о жизни мы должны искать полезное понимание жизни. Уильям Джеймс утверждал, что истина может быть создана, но не найдена. Для прагматика смысл жизни, вашей жизни, может быть открыт только через опыт. Трансгуманизм выдвигает гипотезу, что человек должен искать улучшения человеческой расы как целого. Но он идёт дальше гуманизма, подчёркивая, что человек также должен активно совершенствовать тело, используя технологии, для того чтобы преодолеть все биологические ограничения. Понятие смысла жизни близкое мне-учение Сократа. Цель жизни-обрести счастье, способом познания самого себя.

43.Суспільство як динамічний процес. Історичний розвиток та теорії суспільного прогресу. Прогрес – це така форма розвитку, коли здійснюється перехід від нижчого до вищого; суспільний прогрес означає поступальний рух суспільства по висхідній лінії. Основними ознаками суспільного прогресу є: поступальна направленість соціальних процесів, їх подальше ускладнення та об’єктивність (соціальні реформи), які ведуть до розквіту суспільства. Форми прогресу: - прогресивна, - регресивна, - циклічна. История развития общества: Гегель: «люди не учаться на своих ошибках,тогда зачем учить историю?» По мнению гегеля учить историю нужно лищь из добродетели,чтоб доказать,что есть Бог, изучая проявления Божественной силы в истории. Ортега-и-Гассет: пологал,что историю надо изучать, чтоб избегать ошибок в будущем. Один ли путь в развитии человечества? Универсалистский подход- у всех один путь: Гегель считал,что в ходе развития все народы проходили этапы, чтобы познать Бога. Маркс пологал,что общество проходит определенные этапы и истоическое развитие определяется экономикой. Но есть некоторые отклонения, которые все-равно приходят к этапам. Фукуяма- история закончилась в начале 90-х годов и то, что достигла Америка- это финальная стадия развития. Цивилизационный подход- каждый народ имеет свой собственный путь развития. Лебон- у каждого народа есть своя душа, некие эмоциональные символы, которые влияют на народ. Т. е то,что народ считает Богом-то и определяет его душу. Шпенглер: «человечество-это пустое слово»., т. е. под человечеством объединяют все народы, а они настолько разные, что их объединять каким-либо словом нельзя. Периодизация истории человечества только для европейцев, т. е надо изучать историю цивилизаций, а не человечества. Общественный прогресс:1) развитие линейное, прогрессивное: Маркс- экономические закономерности- линейный прогресс ит худшего к худшему. Фрейзер- общество развивается линейно благодаря специализации труда. 2)циклическая концепция: общество проходит те же стадии, что и человек в своем личном развитии. Каждое общество имеет свой возраст. Запад-уже старое общество. 3) Прогресса нет вообще: Юм: «общество как таковое не меняется вообще».

44. Проблема свідомості – одна з найважливіших і загадкових. Вона як філософська категорія має складну і суперечливу історію, характеризується багатозначністю підходів і тлумачень. Це свідчить, водночас, про пильну увагу філософів до проблеми свідомості, актуальність якої пояснюється тим, що:

– без з'ясування природи людської свідомості не можна визначити місце і роль людини в світі, особливості її взаємовідносин з навколишньою дійсністю;

– питання про сутність свідомості, про її зв'язок з буттям є одним із найважливіших світоглядних і методологічних аспектів кожного філософського напрямку;

– всі проблеми сучасної суспільної практики органічно пов'язані з дослідженнями свідомості. Це стосується гострих і актуальних проблем суспільного розвитку, взаємодії людини і техніки, відношення науково-технічного прогресу та природи, проблем виховання, спілкування людей тощо.

Одним із важливих філософських питань завжди було і залишається питання про зв'язки між свідомістю й буттям.

Матеріалістична позиція, виходячи з примату буття над свідомістю, не відкидає того, що людська діяльність завжди передбачає свідомість, що вона "пронизана" свідомістю. Буття виступає як більш широка система, всередині якої свідомість є специфічною умовою, засобом, "механізмом" вписування людини в цю цілісну систему буття.

Отже, вторинність людської свідомості стосовно людського буття виступає як вторинність елементу стосовно системи, вторинність умови й передумови відносно цілісної структури діяльності.

Свідомість – це особлива форма відображення, регуляції та управління ставленням людей до навколишньої дійсності, до самих себе та своїх способів спілкування, які виникають і розвиваються на основі практично-перетворювальної діяльності.

Важливішою передумовою такого дослідження є аналіз відображення форми матеріальної взаємодії, на основі якої виникають психіка та свідомість.

Відображення – це здатність матеріальних явищ, предметів, систем відтворювати у своїх властивостях особливості інших явищ, предметів, систем в процесі взаємодії з ними.

Підхід у дослідженні відображення має бути послідовно генетичним, історичним. Слід розглядати розвиток конкретних форм та видів відображення, їх ускладнення, вдосконалення в процесі розвитку форм руху матерії.

Характер відображення залежить від:

– природи впливу;

– особливостей, якісної специфіки тіла, що відображає. Тобто поява більш складних матеріальних об'єктів зумовлює появу нових, більш складних форм відображення.

Виникнення живої речовини супроводжувалося появою ще більш складної біологічної форми відображення – подразливості. Це властивість найпростішої живої речовини відповідати на вплив зовнішнього світу (поворот голівки соняшника за сонцем протягом дня).

Більш складною властивістю живої речовини є відчуття, що виникає на основі ускладнення подразливості. Відчуття – це певний внутрішній стан живої речовини, який полягає в мобілізації можливостей організму, його ресурсів для здійснення реальних дій, необхідних для задоволення потреб організму.

Формування культури на основі практики спричиняє виникнення свідомості. В останній з необхідністю фіксуються навички, способи, норми практичної діяльності. Оскільки ці навички, способи та норми мають суспільну природу, тобто виникають, реалізуються та відтворюються в сумісній, колективній діяльності, то і форми відображення, в яких вони закріплюються, завжди мають соціальний характер.

Навички, способи, норми практичної діяльності завжди передбачають певне спілкування людей, їх кооперацію. Звідси – людська свідомість має суспільну природу.

 45. Філософія символізму

Проблема символізації знання як елементу культури є однією з найважливіших проблем філософії. Це пояснюється тим, що людині необхідно визначати своє місце у світі, тобто не лише шукати і знаходити в ньому значення і сенс свого існування, а й виражати їх мовою символів і у символіці мови метафорично.

Раніше питання символізму розглядалися Андрієм Білим у його роботі «Критика. Естетика. Теорія символізму» та Владиславом Ходасевичем в книзі «Про символізм». А. Білий у своїх працях аналізував вчення Ніцше та розглядах символізм у творчості митців. Ходасевич розглядав історію символізму, життя його представників та можливість існування цієї течії мистецтва у майбутньому.

Символізм (франц. symbolisme), напрям в європейській художній культурі кінця XIX - початку XX ст., Що виник як реакція на панування в гуманітарній сфері норм буржуазного "розсудливості" (у філософії, естетиці - позитивізму, в мистецтві - натуралізму), символізм передусім оформився у французькій літературі кінця 1860-70-і рр.., пізніше набув поширення в Бельгії, Німеччини, Австрії, Норвегії, Росії [1].

Основним засобом вираження містичного змісту стає символ. Інакше кажучи, художній образ в мистецтві став моделлю, знаком нової дійсності. Символ був покликаний допомогти проникнути в суть прихованих явищ. Символ пов'язував земне буття зі світом трансцендентним (недоступним свідомості), з глибинами духу і душі, з вічним, був формою залучення до Таємниці. На відміну від реалістів, що оперували типовими образами, в яких узагальнення носить об'єктивний характер, символ фіксував вкрай суб'єктивне ставлення художника до світу. Символ розширював зміст, значення звичайного слова, логічного визначення та поняття, і це вело до розширення художньої вразливості - наявності у працях швидкоплинних, важковловимих деталей, вражень, натяків.

Філософсько-естетичні принципи символізму сходять до творів Шопенгауера з його вселенським песимізмом, відчаєм, безсиллям розуму, поглядом на «світ як обитель страждання», Гартмана, який вважав основою сущого абсолютно несвідоме духовне начало - світову волю. Ніцше, який бачив причину занепаду культури у духовній та фізичній деградації сучасної людини, яка перетворилася на посередність, стадо. Ніцше висував індивідуалістичний культ сильної особистості - «надлюдини», вільної від будь-якої моралі та обов'язків перед іншими, покликаної керувати стадом. Німецький філософ, стверджуючи, що розум є вторинним, підкреслював його підпорядкованість волі, інстинктам [2].

У творчості художників – символістів своєрідно перетиналися невикорінні протиріччя буржуазного суспільства, яке, з їхньої точки зору, сприяло розвитку цивілізації і у той самий час пригнічувало людську індивідуальність, тим самим призвело до загибелі сучасної культури. Порятунок особистості та культури символісти шукали  на шляху духовного самопоглиблення індивіду, перетворення світу через мистецтво [3].

Загалом символізм був дуже неоднорідним і суперечливим явищем. Не володіючи власною яскраво вираженою стилістикою, він був швидше "ідейним" рухом, що вабив різних за манерою майстрів.

Висновки:

Незважаючи на відхід сучасного мистецтва від символізму, у ньому все ж явно простежуються відголоски цього напрямку. Це дозволяє символізму існувати і в наші дні, становити інтерес для сучасного суспільства та бути предметом вивчення новими поколіннями вчених.

Розвиваючись одночасно у багатьох країнах, символізм вплинув на світове мистецтво і підготував основу для виникнення сюрреалізму. Експериментаторський характер символістів, їх прагнення до новаторства, космополітизм і великий діапазон впливів стали зразком для більшості сучасних напрямів мистецтва.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Від міфу до Логосу. Особливрсті виникнення філосовськогосвітогляду.
2. Філософія в системі духовної культури людства. Основні функції філософії
3. Специфіка філософії і науки.
4. Особливості виникнення і становлення філософської думки у Стародавньому Китаї та Індії
5. Натурфілософія досокрвтиків. Мілетьська школа(Фалес,Анаксимандр, Анаксимен).
6. Піфагорійський союз. Вчення Піфагора.
7. Елейська школа. Метафізика Парменіда та діалектика Зінона.
8. Філософія Геракліда Ефеського.
9. Атомістика Демокріта.
10. Оберт філософії з приходом Сократ. Антропологічне та етичне вчення Сократа
11. Теорія їдей Платона. Проект ідеальної держави.
12. Метафізика Арістотеля. Проект ідеальної держави.
13. Середньовічна філософія. Ера християнства.
14. Представники схоглистики та патристики.
15. Головні риси філософії доби Відродження
16. Філософія Нового Часу. Британський емпіризм.
17. Філософія Нового Часу. Француський раціоналізм.
18. Філософські погляди Канта
19. Філософія і діалектика Геґеля
20. Християнський екзистенціалізм С. К’єркегора.
21. Філософія Шопенгауера  і Ніцше
22. Антропологічна філософія А. Фоєрбаха
23. Філософський зміст класичного марксизму: основні ідеї та принципи
24. Філософія всеєдності Вл.Соловйова
25. Вчення Бердяєва про свободу та творчість
26. Основні риси і особливості української філософії
27. Філософія у Києво-Могилянській Академії.
28. Антропологічне та етичне вчення  Г.Сковороди
29. Філософські погляди П.Д. Юркевича
30. Філософія української діаспори (Д.Донцов, Д. Чижевський)
31. Екзистенціальна філософія (Гайдеґґер, Сартр, Камю). Свобода та відповідальність
32. Комунікативна філософія (Габермас, Апель
33. Філософія прагматизму
34. Проблема істини у філософії та науці
35. Методи і форми наукового пізнання
36. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання
37. Рівні та форми суспільної свідомості.
38. Свідомість та самосвідомість. Концепт ідентичності
39. Філософська категорія буття. Основні форми буття.
40. Суспільний прогрес та глобальні проблеми сучасності
41. Проблема духовного буття
42. Аксіологічні та етичні витоки сутності людини. Проблема сенсу буття.
43. Суспільство як динамічний процес. Історичний розвиток та теорії суспільного прогресу
44. Проблема свідомості.
45. Символізм сучасної філософії.