Шпаргалка по «Философии»

1. 1. {Мифология}. Мифология  предшествует античной философии. Мифология тоже есть определенное мировоззрение, и в этом  смысле она тоже содержит  в себе нечто философское. Но все эти философские  элементы на стадии мифологии даны в   слитном   и   нерасчлененном   виде.  Такую   философию   нужно  назвать {дорефлективной} философией.  То, что после абсолютного господства мифологии объявит себя уже не как мифология,  но как философия, по необходимости будет заключаться  только  в  том,  чтобы  расчленить отдельные  мировоззренческие моменты, которые в самой мифологии даны нерасчлененно и вполне слитно.

2. {Классика}.  Чтобы понять,  каковы  эти основные философские  моменты мифологического мировоззрения, надо учитывать  то, что рабовладение  началось именно  как разделение  умственного и физического труда. В первую очередь это означает, что мифологию стали рассматривать  уже не как абсолютную слитность, но  прежде всего как  объект  мышления. Умственный  труд,  то есть мышление, требует  для  себя  своего  собственного  объекта,  который  подвергался  бы исследованию.  Если  нет  объекта для мышления, то,  очевидно, нет  и самогомышления, поскольку всякое мышление есть мышление о чем-нибудь.

Начальный  период античной философии  был тем, что обычно именуется  ее{классикой}. Это - период VI - IV вв. до н. э.    

3. {Ранний эллинизм}. Как  мы уже хорошо знаем, миф есть  картина живых и одушевленных  существ,  а  живые и  одушевленные  существа являются не  только объектами, но  и субъектами.  Субъект  есть арена мышления,  чувства,  воли,аффектов  и,  вообще говоря,  сознания  и переживания. Субъект  уже  не есть просто объект, но такой  объект, который дошел до соотнесения себя самого  с самим же собой. Объекты являются тем, что кем-то сознается. Но субъект  есть то,   что   сознает   само   себя.   До   такого  самосознания   объективная действительность,  если  она существует  сама по  себе,  в классике  еще  не доходит или доходит частично, не принципиально.

4.{Поздний эллинизм}. Остальные века античной философии, то  есть I - VI н.э., мы условно называем  поздним  эллинизмом, условно потому,  что сюда входит  и  вся  римская  философия,  настолько  развивавшаяся  под  влиянием греческой философии, что ее тоже удобно будет относить к позднему эллинизму. Сущность  позднего  эллинизма  имела  свою  собственную  и  весьма   реально представленную историю  Окончательный вид  философия этого периода  получила только  в последние четыре  века античной  философии, а именно  в школе  так называемого неоплатонизма, просуществовавшей  в течение III -  VI  вв. н. э.

Любопытнейший принцип этого неоплатонизма сводится к следующему.   

5.  {Гибель  античной  философии}  Античная  философия,  как  мы  видим, началась  с  мифа  и кончилась мифом. И  когда был  исчерпан  миф, оказаласьисчерпанной и сама античная философия. Однако умирала она отнюдь не сразу. В самом  конце  античности  появился  целый  ряд  теорий упадка,  которые  уже переставали  соответствовать  античному  духу и стали в той или иной степени зависеть  от   христианской   идеологии,   в  те  времена   прогрессивной  и восходившей. Эти упадочные (с античной точки зрения) теории тоже заслуживают рассмотрения, если  мы  хотим дать историю античной  философии  в более  или

менее существенном и цельном виде.

2. Когда идет речь о месте философии в системе культуры имеется в виду ее взаимосвязь с другими элементами культуры: воздействие философии на элементы культуры и обратное воздействие. Это взаимодействие во многом определяет и функции философии в системе культуры. Функции философии: интегративная: осуществляя анализ различных элементов культуры, стремясь обосновать определенный тип культуры, философия вместе с тем содействует и установлению более тесных взаимосвязей, интегрированию различных элементов культуры. В свою очередь различные элементы культуры воздействуют на Ф: Ф опирается на обобщение знаний, достигнутых в различных элементах культуры. Причем разные элементы культуры нередко своими объективными запросами, потребностями существенно влияют на развитие Ф, выдвигая на первый план разработку Ф проблем; кроме того они играют особую роль в своем воздействии на Ф; логическая, которая заключается в разработке понятийного аппарата К, особенно в разработке обще культурных понятий; методологическая: Ф вырабатывает наиболее общие методы, способы деятельности человека, исходя из познания общих связей действительности и общечеловеческих познавательных способностей и возможностей; культурно-гуманитарная: являясь обобщением К, выявляя типичные тенденции, особенности определенного типа К, Ф при ее изучении позволяет более сжато познакомиться с этой К, усвоить эту культуру. Благодаря своей логической и методологической функции философии способствует развитию культуры мыслительной деятельности человека, что способствует и развитию самосознания личности. Значении философии для личности: развитие общей культуры; развитие самосознания; развитие мышления. Философия многогранна, многообразны проблемные пласты, области исследования. Между тем нередко односторонне делается акцент на те или иные аспекты этого сложного явления. Искусственное сужение проблемы рождает обыденные образы, в то время как реальные философские интересы обращены ко всему многообразию общественно-исторического опыта. Чем богаче философская концепция, тем более широкое поле культуры становится предметом мировоззренческого осмысления. Выделяются следующие области философского изучения разных сфер культуры (их может быть больше или меньше в зависимости от концепций): философия техники, философия природы, философия истории, философия политики, философия права, философия искусства, философия религии, философия морали. Рассматривая философию, как исторически-культурное явление можно охватить весь комплекс ее проблем, взаимосвязей, функций. Общественная жизнь людей при культурологическом рассмотрении представляет собой единый процесс, связанный с формированием, функционированием, хранением, передачей ценностей, с преодолением старых и становлением новых форм опыта в многообразии конкретных типах культур.

3. При рассмотрении вопроса о научности философии видно, что на протяжении всей своей истории философия — один из источников развития человеческого знания. Рассматривая её исторически, можно обнаружить преемственность в развитии философского знания, его проблематики, общность категориального аппарата и логики исследования. Не случайно Гегель рассматривал философию прежде всего с точки зрения «науки логики». С другой стороны, каждый отдельный индивид, приобщаясь к поиску ответов на общефилософские вопросы, ничем и никем не обязывается основывать свои размышления на опыте предшественников. Отсутствие общепризнанных результатов, как коренное отличие философии от науки, было отмечено Ясперсом в его работе «Введение в философию». В рамках философии существуют направления и школы, как ориентированные на науку, так и нет. Примерами научной философии являются логика, риторика, социальная философия и некоторые другие. Яркими обратными примерами могут служить некоторые виды религиозной философии (построения средневековых мистиков, религиозных философов XX века, например Льва Шестова), а также философия, выраженная в форме афоризмов и эссе и нашедшая широкое распространение у таких философов, как Ницше и Кьеркегор. Философия нередко претендует на то, чтобы быть чем-то большим, чем наука, её началом и итогом, методологией науки и её обобщением, теорией более высокого порядка, метанаукой (наукой о науке, наукой, обосновывающей науку). Наука существует как процесс выдвижения и опровержения гипотез, роль философии при этом заключается в исследовании критериев научности и рациональности. Вместе с тем, философия осмысливает научные открытия, включая их в контекст сформированного знания и тем самым определяя их значение. С этим связано древнее представление о философии как о царице наук или о науке наук. Нужно также отметить, что история философии — это гуманитарная наука, основной метод которой — толкование и сравнение текстов. Ответ на вопрос о соотношении ненаучного знания и философии связан с вопросом о соотношении философии и феномена «заблуждающегося разума». Этот момент необходим с исторической точки зрения в силу самого характера процесса познания, из-за неполноты знания о предмете с одной стороны и стремлением объяснить его, предугадать точное знание (сформулировать гипотезу) — с другой. Он свойственен любому способу познания, в том числе и науке. Философия также не может быть гарантирована от заблуждений. Отношение философии и паранауки. Многие приверженцы концепции постмодернизма и другие авторы призывают использовать любые учения вплоть до мистики, суеверий, магии, астрологии и т. д., лишь бы это оказывало терапевтическое действие на современное больное общество и индивидов; примером могут служить работы Пола Фейерабенда. Однако подобная позиция абсолютной нейтральности научного мировоззрения к псевдонауке ведёт к интеллектуальному анархизму.

4. Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (І та ІІ тис до до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Власне філософські погляди Древньої Індії найбільш повне відображення одержали в Упанішадах, але перші проблиски філософського підходу до дійсності просліджуються вже в збірниках ведичних гімнів. За формою Упанішади звичайно являють собою діалог мудреця-вчителя з учнем, або ж  з  людиною, що  знає  істину  і    його  учня, що таким стає. Пануюче  місце  в  Упанішадах  займають  навчання, що  пояснювали  першопричину і першооснови буття духовний початок - Брахман, чи атман, рідше – Пуруша - образ світової космічної людини. З різних частин його тіла виник світ: з очей – Сонце, з душі – Місяць, з дихання –вітер. Повторюючи тим самим будову самого індійського суспільства. Кастовість - варна. Верховна варна – брахмани (вища каста), виходять з уст Пуруші, кшатрії – з рук (воїни, слуги), Вайши – з бедер (опора державної власті), Шудра – ступні. Поза кастами чалдани – недоторкувані. Пуруша стає абсолютним ідеалом. Атман – особистий індивідуальний початок. Це є система об’єктивного ідеалізму. Інший спосіб об’єктивного світогляду є матеріальний початок – прокріті. У філософському плані прокріті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан (даршан — найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний терміну "філософія"), можна, наприклад, подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвакалокаята. При цьому слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті школи, які визнають авторитет Вед (санкх'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса, веданта), називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвакалокаята, буддизм, джайнізм). Характерною особливістю стародавнього-індійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно релігійного світогляду до філософії. Фiлософiя в Китаї існувала i розвивалася в шести основних філософських школах: 1)Конфуціанство; 2) Моiзм; 3). Школа закону; 4). Даосизм; 5). Школа "iнь-ян" (натурфілософи); 6). Школа імен. В бiльшостi шкіл переважала практична фiлософiя, пов'язана з проблемами життєвої мудрості, моралі, управління. Даосизм (кит. дао цзя - школа дао), поряд з конфуціанством одна із двох осн. течій кит. філософії. Виникло в 2 ст. 1-го тис. до н.е. Классич. Д. являв собою філос. навчання наївно-матеріалістичного характеру, з задатками примітивної діалектики Віра в імператора – Ді, на цій базі сформувалось вчення про небо, якому підкоряється імператор. Вихідною ідеєю філос. даосизму є навчання про дао - шлях, споконвічний, природний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку і зникнення усього Всесвіту. Звідси випливає принцип проходження дао, тобто поводження, що підкоряється в мікрокосмосі з дао (природою) людини, а в макрокосмосі - з дао Всесвіту. При дотриманні цього принципу можлива бездіяльність (у вей - недіяння, одна з осн. ідей Д.), що приводить, однак, до повної волі, щастя, успіху і процвітанню. Усяка ж дія, що суперечить дао, означає порожню витрату сил і приведе до невдачі і загибелі. Всесвіт не можна упорядкувати мистецтв, для воцаріння його потрібно дати волю їх природженим якостям. Тому мудрий правитель наслідує дао, не роблячи нічого, щоб керувати країною, і тоді вона процвітає, перебуваючи в спокої і гармонії. Дао затемнюється люд. однобічністю, саме ж не має ніяких розмежувань: стебло і стовп, виродок і красуня, великодушність і віроломство - усе поєднується дао в єдине ціле. Усі речі рівні між собою, а мудрець вільний від пристрасті й упередженості, однаково дивиться на знатного і раба, з'єднується з вічністю і з Всесвітом і не задумується ні про життя, ні про смерть, розуміючи їхню природність і неминучість. Ідеї Д. дуже вплинули на розвиток кит. культури і філософії.

5. Давньогрецька філософія традиційно в українській історії філософії розглядається як одна з двох гілок античної філософії. Вона зародилась у Стародавній Греції близько 6 століття до н. е. шляхом засвоєння запозичених у народів більш давніх цивілізацій Сходу фізичних, математичних, астрономічних та інших знань та в процесі переробки давньої міфології у мистецтві та поезії. Філософія руйнувала міфологічні уявлення про світ і людину. Її турбувало перш за все питання про походження Всесвіту або взагалі про природу речей; космологією обґрунтовувалися психологія та етика. Космологізм становив специфічну особливість давньогрецької філософії, що відрізняє її від середньовічної та новоєвропейської філософії. Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — давньогрецька філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом. Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит. У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався живим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини. Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання індивідуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали загальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедливості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата». На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і мудрим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве віддаляє людину від Логосу.