13. В Римском государстве проблемы
отдельного человека безразличны государству.
Переход физического сопротивления в
область морали приводит к христианству,
которое носит надклассовый надсоциальный
характер: сведение проблем в сторону
морали. Христианство опирается на иудаизм
(переводится ветхий завет, где проблемы
решаются на уровне всеобщего). У христианства
есть свои книги, следовательно: укрепление
религии. Философия вынуждена подчиниться
более сильному православию. Но она полностью
не исчезает, т.к. нужна логика истолкования
библии. СФ основана на религиозных представлениях
(откровение и монотеизм - один бог). СФ
возникает до появления феодального строя,
а исчезает до его исчезновения. СФ стала
служанкой богословия (зависимость от
христианства). Этапы СФ: 1) Патристика
- совокупность учений отцов библии (со
2 по 8 век н.э.). Давление авторитета. Чем
подлиннее, тем древнее, чем древнее, тем
подлиннее. Отцом церкви является Августин:
верь чтобы понимать; Если основа веры
- изучение библии, то отношение к библии
как к высшему авторитету, заключается
в толковании священных текстов - возрастает
роль авторитета. Творим не мы, а бог творит
с помощью людей. Вера в священное писание.
2) Схоластика - до этого философия - техническая
наука. Фома Аквинский: истинная философия
- христианская религия: с 9 века -первые
шаги в сторону разграничения идеологии
и философии (схоластика). Существование
бога самоочевидно, но если мы не знаем,
что такое бог, то эта очевидность сомнительна.
Невозможно определить бытие бога. Сотворенное
не тождественно творцу, следовательно,
бессмысленно заниматься этим. Человек
не может познать бога. 3 доказательства
бытия бога: 1) Космологическое: раз существует
мир, то существует и творец, который его
создал. 2) Теологическое: раз в мире существует
целесообразность то должен быть разум,
следовательно необходим бог. 3) Антологическое:
бог всесовершенен - форма всех форм. Среди
его свойств есть свойство существования
бога, следовательно бог существует. Он
обладает всеми свойствами.
14. Представники патристики
та схоластики:
Патристика:
Юстин Мученик, відомий також як Юстин Філософ та святий Юстин (100 — 165) — один із перших християнський апологетів, визначний інтерпретатор
теоріїлогосу 2 ст. Більшість із його
робіт втрачено, залишилися лише дві апології
і один діалог. Його вшановують як святого
вкатолицькій, англіканській таправославній церквах.
Квінт Септи́мій
Флоре́нс Тертуліа́н(лат. Quintus Septimius
Florens Tertullianus, 155/165, Карфаген — 220/240) — один з найвидатніших
ранньохристиянських письменників та
теологів, автор 40 трактатів, з яких збереглося
31. Він є найяскравішим виразником впевненості
про несумісністьфілософії та християнського
віровчення, тієї основоположної лінії,
що була сформульована у «Посланнях апостола
Павла» і наголошувала, що християнськеодкровення «усуває мудрість світу
всього».
Августи́н
«Блаже́нний» Авре́лій (13 листопада 354 — 28 серпня 430) —християнський теолог і церковний діяч, головний
представник західноїпатристики, єпископ міста Гіппон Регій(сучасна Аннаба, Алжир), родоначальник християнської філософії історії.
Святий Іриней
Ліонський (* бл. 135(140) Смирна — †202) — християнський
богослов, мученик, отець церкви II століття, єпископ
Ліонський, малоазійський грек.
Василій
Великий, Святий Василій (грец. Μέγας Βασίλειος),Василь Великий, Святий Василь (329—379) — святий,архієпископ Кесарії Каппадокійської в Малій Азії, визначний
церковний діяч, один ізОтців Церкви і найшанованіших на
Русі святих.
Схоластика:
Йоан Скот Еріугена (810-877), який переклав
на латину знамениті "Ареопаптики"
і коментарі до них візантійського мислителя
Максима Сповідника, репрезентує освітницьку
тенденцію в середньовічній філософії.
Ансельм Кентерберійський (1033-1109), який був Кентерберійським
архієпископом, сформулював знамените
"онтологічне доведення буття Бога".
Канонік Росцелін (1050-1120) на противагу
реалізму висунув учення номіналізму,
що носило опозиційний характер. Це вчення
твердить, що "універсалії'" є лише
іменами, номіналіями, назвами. Насправді
ж реально існують тільки одиничні речі.
Спрямувавши свою діяльність
на боротьбу з авероїзмом, заперечуючи
дуалізм віри та розуму і стверджуючи
їх єдність, гармонійне узгодження, Фома Аквінський (1226-1274) дає класичне
для теології визначення ряду схоластичних
проблем, які століттями хвилювали мислителів.
Головним для Дунса Скота (бл. 1265-1308) було питання
про відношення богослов'я до філософії.
Власний предмет богослов'я — Бог, предмет
філософії (метафізики) — буття.
15. Характерные черты философии Возрождения:
Философия возрождения является гуманистической,
и потому антропоцентричной,
то есть в центре философии – проблема
человека, как самоценного существа
и через призму этого – понимание мира.
Итальянский антропоцентризм определил
то, что в центре учений – этика. Философия
возрождения носила выраженный антисхоластический
характер Þ понимание схоластики в негативном
плане. Такой секуляризированный взгляд Þ усиливаются мотивы натурализма
и материализма (формально идеологические
учения). Такая ситуация проявилась в том,
что здесь получают распространение новые
способы понимания мира, которые в философии
получили название пантеизм и деизм. Теизм: Бог сотворил
мир, Бог существует до и вне мира, Бог
постоянно присутствует мире, направляет
и участвует в делах. Пантеизм: Бог
сотворил мир, но он не существует вне
и до мира. Например, Бог растворен в природе
мира, как совершенство, универсальная
причинность, сущность этого мира Þ мир совечен Богу. Насколько
вечен мир, настолько вечен и Бог. Деизм: Бог сотворил
мир, существую до и вне него. Но, сотворив,
Бог оставил мир, который дальше развивался
по собственным законам. Þ Можно отвлекаясь от божественного
творения мира, исследовать сам мир
и полагаться на познанные законы, а не
на волю Бога – большой шаг к свободной
науке. Атеизм: учение,
отрицающее божественное творение мира
и признание того, что мир вечен, объективен
и существует по своим собственным законам.
Атеизм возникает позднее, а пантеизм
и деизм получают широкое распространение
в философии Возрождения. Связь философии
возрождения с искусством: сама гуманистическая
установка пришла в философию из искусства.
Усилившаяся связь философии и научного
познания. Для мыслителей возрождения,
как и для мыслителей античности, характерна
многогранность деятельности (философ,
естествоиспытатель, художник...) Þ определение философской идеи,
как результат реальной разносторонней
деятельности. Тесная преемственная связь
Ф Возрождения и античной Ф и их культур, Þ возрождение идей античности. Гуманистическая философия:
в основе находится этика, которая, прежде
всего, дает определенное истолкование
природы человека. В соответствии с
идеями Эпикура философия Возрождения
основное внимание обращает на гармонию
души и тела, на равнозначность духовного
и телесного бытия. Способности, задатки
человека рассматриваются именно не только
Богом данные, но и реализованные, как
результат собственных усилий в равной
мере. С этим связано и понимание достоинства
человека, и понимание его сущности как
творчески деятельной личности, которая
посредством своей активности и деятельности
реализует свою свободу, реализует свою
индивидуальность – это основные проблемы.
Философия Возрождения связывала свободу
человека, смысл его жизни с его собственной
внутренней активностью, творческой деятельностью,
которая выступала как главный фактор
самореализации личности, индивидуализации
=> главные акценты приходились на творческую
деятельность личности, ее свободу, индивидуальность
(главные стороны бытия личности). Особенности
натурфилософии проявились, во-первых,
в отделении предмета науки от предмета
религии (способствовало развитию естественнонаучного
мировоззрения), во вторых, в формировании
учения пантеизма, сближавшего Бога с
природой, в-третьих, в развитии теории
познания, соединявшей познание чувственное
и рассудочное. Крупнейшими натурфилософами
были Бруно и Кузанский.
16.
Філософія Нового часу – це початок західноєвропейської
класики. Має свої особливості: 1) ХVІІ ст.
в історії це період промислового перевороту,
пов’язаного з виникненням машинного
виробництва; 2) центр виробничої, культурної,
соціально-політичної діяльності переміщується
у міста; 3) на основі механіки і фізики
виникає досвідного математичне природознавство,
це час наукової революції, яка полягала
не тільки у створенні основ сучасного
природознавства, але й у перетворенні
науки у соціальний інститут (виникають
Лондонське королівське товариство вчених
і Паризька Академія наук); 4) наука приходить
на зміну вірі і релігії, домінує у культурі.
Якщо у центрі проблематики схоластичної
філософії проблема співвідношення віри
і розуму то в Новий час – розуму і природи
(можливості раціонального панування
над нею);Бекон послідовно
піддає критиці філософію як форму споглядання
і пропагує філософію як науку про реальний
світ, яка базується на дослідному пізнанні.
Такою позицією він, власне, висловлює
нову фундаментальну ідею, що лягає у фундамент
сучасного природознавства, об'єктивного
пізнання дійсності. Його творчість у
багатьох місцях пронизана компромісністю
концепції "двоїстої істини", тобто
істини "одкровення", істини про Бога
(теологічної істини) та істини філософської,
тобто істини, відкритої в науковому пізнанні.
Згідно з теорією двоїстої істини Бекон
здійснює розрізнення чуттєвої та розумної
душі людини. Розумна душа входить у людину
за божественним провидінням, вона є предметом
теології, а чуттєва душа має всі характеристики
тілесності, вона є предметом філософських
досліджень. Таким поділом він створює
для науки концепцію, яка дає змогу вивчати
людину, її вчинки. Вихідним моментом пізнавальної
діяльності він визнає чуттєвість. Тому
Бекона часто називають засновником емпіризму
— філософського напряму, що будує свою
гносеологію, аналізуючи чуттєве пізнання
і досвід. Головна теза емпіризму полягає
в такому трактуванні: "немає нічого
в розумі, що до цього не пройшло через
чуття". Теоретичне обгрунтування емпіризму,
дане Беконом, визнається найдовершенішим
серед різних напрямів філософії та серед
природознавців. Томас Гоббс.
Класичний представник англійської філософії
періоду англійської буржуазної революції
Томас Гоббс (1588-1688) послідовно розробляє
систему раціоналістичної філософії,
яка охоплює не тільки вчення про буття,
пізнання, а й вчення про суспільство,
державу. Гоббс вирізняє три типи держави:
1) влада — зібрання і кожний громадянин
має право голосувати (демократія); 2) влада
зібрання, але лише деякі мають право голосувати
(аристократія); 3) верховна влада тільки
у одного (монархія). Гоббс на відміну від
Декарта, який ототожнював матерію з розповсюдженістю,
робить висновок, що розповсюдженість,
простір є властивістю матеріальності
взагалі, а не тіла зокрема. Такими властивостями,
чи акциденціями, є рух, спокій, колір та
ряд інших. Доказом факту, що простір є
властивістю матерії, а не тіла, він вважає
здатність тіла змінювати свою форму.
Ця мінливість фіксується стосовно незалежного
простору, а відповідно до цього простір
не може бути властивістю тіла, це незалежна
від тіла акциденція. Локку першому
вдалося довести, що мислення загального
грунтується на чуттєвому сприйнятті
сущого та сутності, що знання загального
та істина побудовані на досвіді. Сенсуалізм
у теорії пізнання Локка тісно пов'язаний
з методологічним емпіризмом: він визнає
роль розуму, однак обмежує його значення.
Функція розуму полягає, за Локком, в комбінуванні
емпірично створених суджень. Він заперечує
існування "вроджених ідей" і стверджує
поняття "рефлексу". Продуктивним
методом створення наукових знань визнається
індуктивний метод Декарта. Душа людини
(мислення), на думку Локка, позбавлена
вроджених ідеальних структур, ідей, понять,
принципів. Він проголошує душу "чистим
аркушем", на який лише досвід накладає
свої письмена. Локк розуміє досвід насамперед
як вплив речей навколишнього світу на
нас, на наші чуття. Разом з цим виділяє
досвід внутрішній — як діяльність душі,
думки. Ідеї, які виникають через зовнішній
досвід, він називає чуттєвими; ідеї, які
витікають з внутрішнього досвіду, — рефлексіями.
17. Раціоналізм (лат. rationalis – розум) – філософський
напрямок, який визнає розум основою пізнання.
Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму
(інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником
раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили
– голандський філософ Б. Спіноза, німецький
філософ Лейбніц. Декарт —
автор ряду досліджень, що стосуються
різних сфер пізнання. Його наукові пошуки
призводять до закладення основ геометричної
оптики. Він створює анатомічну схему
людського ока. Саме Декарт висунув ідею
умовного рефлексу та створює модель рефлекторної
дуги нервової діяльності. Заслуги Декарта
у створенні сучасної математики значні
та добре відомі.Декарт підгримує антисхоластичну
спрямованість філософії Ф.Бекона. Однак
він не може погодитися з Беконом у оцінці
дедукції як методу пізнання. Декарт значну
увагу приділяв математичним дослідженням,
а, як відомо, математика будується і розвивається
насамперед у формі дедуктивної системи
знання. Тому, визнаючи присутність вказаних
Беконом "ідолів", Декарт звертає
увагу на проблему спрямованості емпіричного
пізнання, індукції. Він знаходить докази
тези, що здійснення індуктивного пізнання,
експерименту відбувається тільки після
попереднього планування дій. А попереднє
планування дій у своєму кінцевому результаті
має будуватися завдяки використанню
загальних положень як вихідних для думки,
тобто шляхом дедукції. Таким чином, індукції
без попередньо здійсненої дедукції бути
не може. Однак дедуктивному мисленню
завжди загрожують "ідоли". Дану проблему
Декарт вирішує, запропонувавши сумнів
у вигляді методологічної процедури. Субстанція
світу, що існує просторово, — матерія,
не може наповнювати простір, існуючи
нерухомо. Вона завжди у русі, що зобов'язує
нас заперечувати теорію атомарної будови
світу, бо інакше ми повинні визнати нерухомі
частинки — найменші та неподільні елементи
буття (атоми). Рух кожного тіла (Декарт
розглядає тіла лише механістичне) відбувається
з причин, які лежать за межами даного
тіла. Вітрильник рухається завдяки дії
вітру, завдяки течії рухається водяний
млин, ядро вилітає з гармати завдяки згоранню
пороху тощо. Користуючись цим принципом,
він заперечує можливість існування порожнечі.
Декарт висуває питання про перший поштовх,
який надав рух усім тілам. Суб'єктом цього
поштовху він визнає Бога. Раціоналізм,
який сформувався в окремий напрям під
впливом розповсюдження філософії Р.Декарта,
після періоду послідовної критики сенсуалістами
переживав етап кризового стану. Філософія Бенедикта Спінози
(1632-1677) становить собою відновлення раціоналістичної
традиції з урахуванням традицій емпіризму.
Бог не стоїть тепер над природою, не є
й" творцем як зовнішня сила, а перебуває
прямо у природі як її іманентна причина,
властивість. Таке розуміння субстанції
призводить до вирішення проблеми дуалізму
душі і тіла, яку поставив Декарт. Протяжність
та мислення, які в філософії Декарта визнаються
незалежними одна від одної субстанціями,
зливаються у філософії Спінози в одну.
Домінування необхідності у філософії
Спінози розповсюджується навіть на такі
сфери буття, які для усіх попередніх детерміністів
залишалися у полоні випадку, тобто у сфері
афектів. Афект (відчуття) для Спінози
завжди є результатом дії зовнішніх предметів
на тіло чи виявленням дії непросторового
атрибута. Тому гносеологічна концепція
Спінози має абсолютно раціоналістичне
трактування. Він розділяє пізнання на
три ступені: ступінь істини — досягається
розумом безпосередньо, незалежно від
досвіду (математичні аксіоми тощо); ступінь
міркувань розуму — відбувається опосередковано
за допомогою правил мислення (побудованих
на певних аксіомах, законах), він потребує
доведень; ступінь уявлення — в основі
лежать чуттєві сприйняття навколишнього
світу.
18.
Кант отвергал догматический способ
познания и считал, что вместо него нужно
взять за основу метод критического философствования,
сущность которого заключается в исследовании
способов познания самого разума; границ,
которые может достичь разумом человек;
и изучении отдельных способов человеческого
познания.Главным философским произведением
Канта является «Критика чистого разума».
Исходной проблемой для Канта является
вопрос «Как возможно чистое знание?».
Прежде всего, это касается возможности
чистой математики и чистого естествознания.
Кант не разделял безграничной веры в
силы человеческого разума, называя эту
веру догматизмом. Кант, по его словам,
совершил Коперниканский переворот в
философии, тем, что первым указал, что
для обоснования возможности знания следует
признать, что не наши познавательные
способности должны сообразовываться
с миром, а мир должен сообразоваться с
нашими способностями, чтобы вообще могло
состояться познание. Иначе говоря, наше
сознание не просто пассивно постигает
мир как он есть на самом деле (догматизм),
как бы это можно было доказать и обосновать.
Но скорее, наоборот, мир сообразуется
с возможностями нашего познания, а именно:
сознание является активным участником
становления самого мира, данного нам
в опыте. Опыт по сути есть синтез того
содержания, материи, которое дается миром
(вещей в себе) и той субъективной формы,
в которой эти ощущения постигаются сознанием.
Единое синтетическое целое материи и
формы Кант и называет опытом, который
по необходимости становится чем-то только
субъективным. Именно поэтому Кант различает
мир как он есть сам по себе (то есть вне
деятельности формирования сознания)
— вещи-в-себе и мир как он дан в явлении,
то есть в опыте. В опыте выделяется два
уровня формообразования (активности)
сознания:это субъективные формы чувства
— пространство и время. В созерцании,
чувства (материя) постигаются нами в формах
пространства и времени, и тем самым опыт
чувства становится чем-то необходимым
и всеобщим. Это чувственный синтез. это
категории рассудка, благодаря которому
связываются созерцания. Это рассудочный
синтез.
19.
Гегелевская система объективного идеализма состоит
из трех основных частей. В первой части
своей системы - в "Науке логики" -
Гегель изображает мировой дух (называемый
им здесь "абсолютной идеей") таким,
каким он был до возникновения природы,
т.е. признает дух первичным. Идеалистическое
учение о природе изложено им во второй
части системы - в "Философии природы".
Природу Гегель как идеалист считает вторичной,
производной от абсолютной идеи. Гегелевская
идеалистическая теория общественной
жизни составляет третью часть его системы
- "Философию духа". Здесь абсолютная
идея становится по Гегелю "абсолютным
духом". Таким образом, система взглядов
Гегеля носила ярко выраженный идеалистический
характер. В Гегелевской философии существует
противоречие между метафизической системой
и диалектическим методом. Метафизическая
система отрицает развитие в природе,
а его диалектический метод признает развитие,
смену одних понятий другими, их взаимодействие
и движение от простого к сложному. Развитие
общественной жизни Гегель видел лишь
в прошлом. Он считал, что история общества
завершится конституционной сословной
прусской монархией, а венцом всей истории
философии он объявил свою идеалистическую
систему объективного идеализма. Так система
Гегеля возобладала над его методом., Однако
в гегелевской идеалистической теории
общества содержится много ценных диалектических
идей о развитии общественной жизни. Гегель
высказал мысль о закономерностях общественного
прогресса. Гражданское общество, государство,
правовые, эстетические, религиозные,
философские идеи, согласно гегелевской
диалектике, прошли длинный путь исторического
развития. Если идеалистическая система
взглядов Гегеля носила консервативный
характер, то диалектический метод Гегеля
имел огромное положительное значение
для дальнейшего развития философии, явился
одним из теоретических источников диалектико-материалистической
философии.