Шпаргалка по «Философии»

20. Общие понятия экзистенциализма.

Экзистенциализм – направление философии, главным предметом изучения которого стал человек, его проблемы, трудности, существования в окружающем мире.

Экзистенциализм как направление философии начал зарождаться еще в середине ХХ в., а в 20-е – 70-е годы ХХ в. приобрел актуальность и стал одним из популярных философских направлений в Западной Европе.

2. Факторы, способствовавшие  возникновению и развитию экзистенциализма.

Актуализации и расцвету экзистенциализма в 20-е – 70-е гг. ХХ в. способствовали следующие причины:

нравственные, экономические и политические кризисы, охватывавшие человечество перед первой мировой войной, во время первой и второй мировых войн и между ними;

бурный рост науки и техники и использование технических достижений во вред человеку (совершенствование военной техники, автоматы, пулеметы, мины, бомбы, применение отравляющих веществ в ходе боевых действий и т.д.);

опасность гибели человечества (изобретение и применение ядерного оружия, приближающаяся экологическая катастрофа);

усиление жестокости, бесчеловечное отношение к человеку (70 миллионов погибших в двух мировых войнах, концлагеря, трудовые лагеря);

распространение фашистских и иных тоталитарных режимов, полностью подавляющих человеческую личность;

бессилие человека перед природой техногенным обществом.

4. Философия Сьорена Кьеркегора  – зарождение экзистенциализма.

Основателем экзистенциализма считается датский философ Сьорен Кьеркегор (1813 – 1855).

Он поставил вопрос: почему философия занимается таким большим количеством всевозможных вопросов – сущностью бытия, материей, Богом, духом, пределами и механизмами познания – и почти не уделяет внимания человеку, более того, растворяет конкретного человека с его внутренним миром, переживаниями во всеобщих, абстрактных, как правило, не интересующих его и не касающихся его насущной жизни вопросах?

Кьеркегор считал, что философия должна повернуться к человеку, его маленьким проблемам, помочь ему найти истину, понятную ему, ради которой он мог бы жить, помочь человеку сделать внутренний выбор и осознать свое «Я».

Философом были выделены понятия:

подлинное существование – выход из состояния подавленности обществом, сознательный выбор, нахождения себя, превращение в хозяина своей судьбы.

Подлинное существование и есть экзистенция. В своем восхождении к подлинному существованию человек проходит три стадии:

эстетическую;

этическую;

религиозную.

На эстетической стадии жизнь человека определяется внешним миром. Человек «плывет по течению» и стремится только к удовольствию.

На этической стадии человек делает сознательный выбор, осознанно выбирает себя, теперь им движет долг.

На религиозной стадии человек глубоко осознает свое призвание, полностью обретает до такой степени, что внешний мир не имеет для него особого значения, не может стать препятствием на пути человека. С этого момента и до конца своих дней человек «несет свой крест» (уподобляясь этим Иисусу Христу), превозмогая все страдания и внешние обстоятельства.

21. Артур Шопенгауэр - немецкий философ-идеалист; снискал себе славу как блестящий эссеист. Считал себя последователем Канта. При интерпретации его философских взглядов основной акцент делал на учении об априорных формах чувственности в ущерб учению о категориальной структуре мышления. Выделял два аспекта понимания субъекта: тот, который дан в качестве объекта восприятия, и тот, который является субъектом сам по себе. Мир как представление всецело обусловлен субъектом и является сферой видимости. Шопенгауэр - сторонник волюнтаризма. Воля в его учении предстает как космический принцип, лежащий в основе мироздания. Воля, будучи темной и таинственной силой, крайне эгоцентрична, что означает для каждого индивида вечное стремление, беспокойство, конфликты с другими людьми. Фридрих Ницше - немецкий философ, один из основоположников современного иррационализма в форме философии жизни. Его взгляды претерпели определенную эволюцию от романтической эстезации опыта культуры через "переоценку всех ценностей" и критику "европейского нигилизма" к всеобъемлющей концепции волюнтаризма. Основными положениями зрелой философии Ницше являются: 1.все существующее есть воля к власти, могуществу; 2.сам мир есть множество борющихся друг с другом картин мира, или перспектив, исходящих из центров власти - перспективизм. Ницше - решительный противник ускоренного в европейской культуре противопоставлени "истинного мира" миру эмперичекому, истоки которого он видит в отрицании жизни, в декадансе. Ницше связывает критику метафизику с критикой языка. Глубокая внутренняя противоречивсть ницшеанского витализма проявляется в вопросе о соотношении истинности той или иной доктрины, идеи, понятия и т.п. и их исторического генезиса. Основные сочинеия: "Человеческое, слишком человеческое", "Веселая наука", "По ту сторону добра", "Антихристианин".

22. Фейербах убеждён, что чувственность — единый источник истинного знания. Это неизбежно приводит его к отрицанию существования общих понятий и к признанию истинным единичного, конкретного. Фейербах вместе с Гегелем глубоко убеждён в могуществе разума, в возможности всеобщего и необходимого познания. характерная особенность теории познания Фейербаха заключается в его учении о теизме. Для него достоверность бытия определяется не только его доступностью собственному чувству человека, но и его реальностью для другого. Я познаю тебя раньше пробуждения собственного самосознания. Любовь к другим живым существам, солидарность с ними раскрывают передо мной истинное — реальное бытие: «любовь есть истинное онтологическое доказательство бытия предмета вне нашей мысли — и не существует никакого иного доказательства бытия, кроме любви и ощущения» Эта мысль, навеянная, очевидно, Шлейермахером сближает Фейербаха с новейшими немецкими позитивистами: социальное доказательство реальности внешнего мира у Риля и Авенариуса напоминает взгляды Фейербаха. В духовном развитии Фейербаха интерес к этике и религиозной проблеме был всегда преобладающим, и эта сторона его философии разработана гораздо полнее, чем вопросы теории познания.

23. У концепції К. Маркса історично вихідними моментом і теоретичною основою виникнення вульгарної буржуазної політекономії була класична школа. Таке парадоксальне, на перший погляд, положення пояснюється тим, що класичній школі, згідно з вченням К. Маркса, властива двоїстість переплетіння наукових і вульгарних (ненаукових) елементів в її методології та теорії. Така двоїстість пронизує класичну економічну теорію з самого початку її існування.Однак своєрідна кристалізація вульгарних елементів в особливий вид економічної теорії відбувається лише на певному історичному етапі розвитку. "Тільки після того як політична економія досягла певного ступеня розвитку і вилилась у сталі форми, тобто після А. Сміта, наголошував К. Маркс, від неї відділяється як окремий вид політичної економії той її елемент, що є лише відображенням зовнішності явища, як уявлення про нього відділяється її вульгарний елемент". Класична політекономія, за словами К. Маркса, досліджувала внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва. На противагу їй вульгарній політекономії іманентне властиві розгляд лише зовнішніх, поверхових явищ конкуренції, затушовування суперечностей підприємницького виробництва, його апологетика тощо. Отже, для К. Маркса та його ортодоксальних при бічників посткласична економічна теорія це вульгарна (неовульгарна) теорія, синонім ненауковості, примітивноповерхової описовості, апріорної орієнтації на спотворення реальності. В цілому вона втілювала принципово інші, ніж класична школа, методологію, пріоритети, системи цінностей, погляди на економіку тощо.Узагальнюючи, можна зробити висновок, що підхід К. Маркса до історії політичної економії це підхід з позиції розвитку підприємництва у буржуазній формі і загострення його суперечностей, зміни положення в суспільстві буржуазії та пролетаріату. Ортодоксальні марксисти абсолютизували Марксові положення і механічно перенесли їх на сучасність. Це класичний приклад поширеного серед прихильників марксизму прийому використання ідей свого вчителя, висунутих для конкретноісторичних умов, поза системою просторовочасових координат. Марксова теза про кризу класичної політекономії була догматично сприйнята як констатація кризи буржуазної політекономії взагалі. На сторінках ортодоксальної марксистської літератури надовго запанувало сумнівне поняття "перманентної кризи" посткласичної економічної думки Заходу.

24. Философско-богословский взгляд Соловьева на мир вкратце сводится к следующему. Мир лежит во зле. На земле царят грех и смерть, причем не только с момента грехопадения Адама и Евы. Мир в целом есть единый живой организм. Первоисточником мира и средоточием жизни является мировая душа, от века существующая в Боге. Она обладает свободой и может либо подчинить себя Всеединству божественного мира и стать его частью, либо по своей воле выделиться из этого единства и существовать сама по себе. Домирным и иррациональным актом она выбирает вторую возможность. Тем самым она выпадает из божественного Всеединства и материализуется в формах времени, пространства и механической причинности, поскольку существование вне Бога возможно только в этих формах. Но в мире, отныне отделенном от Бога, сохраняется тоска по возврату во Всеединство божественной жизни. Попытка этого возврата и составляет содержание мирового процесса. В природе этот процесс совершается бессознательно; человечество, достигнув достаточно высокой ступени развития, участвует в нем с сознанием происходящего. Греховную разобщенность мира и Бога преодолел Христос. Будучи абсолютно безгрешным, он в воскресении победил также и смерть. Смысл и содержание истории человечества после Христа заключается в распространении его индивидуальной победы над грехом и смертью на весь мир: человечество стремится к вселенской теократии, к полному владычеству Бога в мире. Если ему это удастся, то и природа будет вовлечена в божественное владычество, «освобождена будет от рабства тлению в свободу славы детей Божиих» (Рим 8:21) и «будет Бог все во всем».Такой взгляд на Бога и мир, на истоки и цель всего бытия сложился у Соловьева, черпавшего из различных источников, уже в ранние годы и сохранился – в главном и существенном – до конца его жизни. Он не оставлял попыток изложить этот взгляд еще с большей ясностью и показать, какие следствия вытекают из такого миропонимания для нашей деятельности в мире. Свои усилия он называл «общим установлением христианской философии» и стремился «ввести вечное содержание христианства в новую соответствующую ему, т.е. разумную безусловно, форму». Для этого он изучал философию, богословие, историю религий. В диссертации Кризис западной философии он показывает, что западная философия благодаря Гегелю приобрела чистую, но бессодержательную форму, а теперь, в философии Шопенгауэра и Э.фон Гартмана, пытается вновь обрести содержание. Но это содержание в готовом виде уже имеется на Востоке, в его великой богословской мудрости, хотя и «в форме веры и духовного созерцания». Задача заключается в том, чтобы соединить логическое совершенство западной формы с содержательной полнотой еще бесформенных «духовных созерцаний Востока». Философия подает руку религии и положительной науке. «Достижение этой цели будет восстановлением совершенного внутреннего единства умственного мира».

25. Бердяев перешёл от марксизма («Маркса я считал гениальным человеком и считаю сейчас», — писал он позднее в «Самопознании») к философии личности и свободы в духе религиозного экзистенциализма и персонализма.В своих работах Бердяев охватывает и сопоставляет мировые философские и религиозные учения и направления: греческую, буддийскую и индийскую философию, неоплатонизм, гностицизм, мистицизм, масонство, космизм, антропософию, теософию, Каббалу и др.У Бердяева ключевая роль принадлежала свободе и творчеству («Философия свободы» и «Смысл творчества»): единственный механизм творчества — свобода. В дальнейшем Бердяев ввел и развил важные для него понятия: царство духа,царство природы,объективация — невозможность преодолеть рабские оковы царства природы,трансцендирование — творческий прорыв, преодоление рабских оков природно-исторического бытия.Но в любом случае внутренней основой бердяевской философии являются свобода и творчество. Свобода определяет царство духа. Дуализм в его метафизике — это Бог и свобода. Свобода угодна Богу, но в то же время она — не от Бога. Существует «первичная», «несотворённая» свобода, над которой Бог не властен. Эта же свобода, нарушая «божественную иерархию бытия», порождает зло. Тема свободы, по Бердяеву, важнейшая в христианстве — «религии свободы». Иррациональная, «темная» свобода преображается Божественной любовью, жертвой Христа «изнутри», «без насилия над ней», «не отвергая мира свободы». Богочеловеческие отношения неразрывно связаны с проблемой свободы: человеческая свобода имеет абсолютное значение, судьбы свободы в истории — это не только человеческая, но и божественная трагедия. Судьба «свободного человека» во времени и истории трагична.

26. Основні риси і особливості української філософії. «Філософія важливіша від дихання, бо значно важливіше добре жити, чому навчає філософія, ніж просто жити, що залежить від дихання.» Риси філософського мислення:має гранично широкий рівень узагальнення, що виходять на межу буття і небуття постає формою людського самоусвідомлення, мисленням під кутом зору людини, її життєвого вибору окреслює дійсність не лише такою, якою вона є, а й такою, якою має бути є більшою мірою мисленням про мислення, ніж мисленням і думкою про якусь реальність постає внутрішньопов'язаним, логічно послідовним, аргументованим та обґрунтованим прагне поставити і розв'язати граничні, абсолютні проблеми людського буття Зазначені риси філософського мислення резумуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, — саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.Особливості. Досліджуючи розвиток філософської думки в Україні в культурі від Київської Русі до сучасності, історики розкривають її особливості, самобутність, національні традиції, підкреслюючи, що історія філософії може об'єктивно виглядати лише як складова історії національної культури, як історія способу усвідомлення змістовних життєвих проблем: життя і смерті людини, суті людини та її ставлення до навколишнього світу, свободи та необхідності, добра і зла тощо. Українська філософія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних системних побудов; у неї завжди проявлялись означені вище емоційність та естетизм, схильність скоріше виразити певну життєву позицію, ніж побудувати докладну концепцію світобудови, космосу. Термінологічно це інколи позначають як перевагу в українській філософії “серця над головою”. А звідси випливає й те, що вона завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання. Українська філософія також переважно позитивно ставилася до релігії, шанувала  вищі духовні цінності. Вона, як засвідчують спеціальні дослідження, досить сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі як українського народу, так і слов’янства в цілому, а тому вона певною мірою вливалася в процес формування української національної ідеї. Внаслідок зазначених загальних особливостей українська філософія завжди була досить сильно інтегрованою у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування. Це все складає своєрідність української філософії.

27.В Киево-Могилянской Академии впервые в Украине началась преподаваться философия. Это был первуй ВУЗ в Западно-Восточной Европе в которой преподавалась философия. Обучение проводилось по классическим канонам.Преподавание естетики, физики и метафизики проводилось с точки зрения Аристотеля.Выдающиеся мыслители,которые окончили К-М А – Прокопович-В своей научной  деятельности  Ф.  Прокопович  сознательно  стремился обращать  внимание  на  явления  общественной  жизни   людей.    Особо  значимыми  Прокопович   считал теоретические   принципы   «натурального   права»,   «природного   склада», «естественного закона».закончил КМА и читал в ней лекции по философии. Ему принадлежатнесколько философских работ. Гогоцкий-религиозный философ. Философия Гогоцкого была целиком посвящена защите православия, и потому задачу философии он видел в изображении идеи Бога как разумного и творческого начала и природного, нравственного мира. Знание Бога считал врожденным, но глубоко постигаемым лишь с помощью веры. Идея Бога, по Гогоцкому, неотделима от человеческого познания, которое является производным от опыта, убеждения, веры. Преподавал философию в КМА. Преподавание философии в Украине началось ранее, чем в России КМА готовила мыслителей \ философов. Для КМА выписывали преподавателей из-за границы для распростронения в Украине философий различных стран. Киево – Могилянская Академия – важный етап развития философии Украины. Один из виднейших философов КМА минувшего столетия - Памфил Данилович Юркевич, он анализирует философские взгляды Платона, идеи которого составляют высшую ступень развития античной философии и философскую систему Канта, которое есть центральным пунктом развития новейшей философии.

28. Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722-1794). Беручи до уваги досвід минулих наукових досліджень, не заперечуючи, а органічно переосмилюючи досвід та знання попередників. зробимо спробу проаналізувати філософію Г.Сковороди у світлі сучасного бачення. Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався Г.Сковорода у своїх філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їхнє основне спрямування зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігій-но-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє — на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвій необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра. Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю. Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя. "Скрізь любов та віру людина пізнає себе", — твердить Сковорода. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування — віри, надії, любові. Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.