Зовнішньоекономічні зв'язки України: стан та особливості розвитку

Процес інтернаціоналізації господарського життя справляє неоднозначний вплив на суспільне виробництво. З одного боку, він раціоналізує та оптимізує умови виробництва, дає змогу за рахунок його спеціалізації та кооперації скоротити витрати на одиницю продукції, покращити задоволення потреб споживачів у різноманітних товарах, І підвищити продуктивність праці та загальні обсяги виробництва. З іншого боку, посилюється залежність національної економіки від світового господарства, адже умови збуту визначаються не тільки внутрішніми умовами, але й станом попиту на продукцію в інших країнах, на інших ринках. Отже, в історичному аспекті світове господарство у своєму розвитку щ пройшло декілька етапів, кожний з них характеризується псиними щ якісними рисами. Відповідно до функціональної ознаки у розвитку світового господарства економічною наукою виокремлюють такі етапи:

- етап  світової торгівлі, па якому існувала  абсолютна перевага зовнішньої  торгівлі в міжнародних економічних  зв’язках, були ще відсутні стійкі  зв'язки та панувала нееквівалентність обміну щ товарами та при наданні послуг;

      - етап іноземних інвестицій, коли активно розвивалось іноземне інвестування. промислова кооперація, виникали такі нові форми зовнішньоекономічних зв'язків, як торгівля інформацією, об'єктами інтелектуальної власності;

- етап економічної інтеграції з притаманним йому активним розвитком виробничої підприємницької діяльності за кордоном та створенням міжнародних економічних організацій, діяльність яких спрямована на регулювання міжнародних економічних відносин.

Відповідно до організаційної ознаки:

- етап формування сучасного світового господарства, який охоплював другу половину XIX ст. та початок XX ст. З притаманним йому експортом капіталу як наслідком монополізації виробництва і обігу, наявністю світової колоніальної системи і експлуатацією її складових економічно розвиненими країнами та гострими суперечностями між державами, що породжувало нестійкість світового порядку в гой час і призводило до локальних і світових війн:

- етап поділу світового господарства на дві складові - світове капіталістичне і світове соціалістичне господарство (від 20-х до 80-х рр. Минулого століття), між якими відбувалися протиборство і змагання. Ліквідація в 60-х рр. XX ст. Світової колоніальної системи спричинила входження до складу світового господарства великої групи країн, що розвиваються;

- етап набуття світовим господарством рис єдиного цілісного утворення (80-90-ті рр. XX ст. і донині), функціонування і розвиток якого ґрунтується на ринкових відносинах та його глобалізації, що проявляється у посиленні взаємозалежності національних господарств та інтенсифікації господарських зв'язків, у формуванні міжнародного виробництва, активізації діяльності, посиленні позицій транснаціональних корпорацій, у підвищенні ролі міжнародних економічних організацій у регулюванні міжнародного співробітництва [4].

Світове господарство належить, до найбільш складних економічних систем, що динамічно розвиваються. В цьому розвитку окреслились чіткі тенденції, котрі визначають  як  теперішній  стан  світової економіки,   так  і  перспективи  її подальшого поступу. До цих тенденцій належать розширення сфери дії принципів ринкової економіки як магістрального напрямку розвитку сучасною світового господарства; включення у сферу всесвітніх господарських зв'язків абсолютної більшості країн планети та посилення у розвитку кожної з них зовнішнього фактора; координація дій суб'єктів світового господарства з метою формування єдиної економічної стратегії з урахуванням інтересів країн світового співтовариства; формування нової системи міжнародного поділу прані, характерною рисою якої є перетворення групи економічно розвинених країн на центр науково-технічного прогресу, творців передових технологій, інновацій тощо; формування регіональних союзів груп країн світу.

Отже, у процесі еволюційного розвитку, проходження через певні етапи світове господарство в сучасних умовах постає як цілісна взаємозалежна система міжнародних економічних зв'язків між його складовими. Утвердженню останнього в цій якості сприяв і сприяє міжнародний поділ праці.

На сьогоднішній день можна виділити 4 основні етапи становлення світового господарства:

На першому етані створюються передумови для формування світового господарства у вигляді світового ринку. Тому його можна назвати підготовчим. Він охоплює період від виникнення суспільного поділу праці (У-ІV тисячоліття до н. е.) до становлення великої машинної індустрії у виробництві (середина XIX ст.). Поява суспільного поділу праці породжує передумови для виникнення місцевого ринку, який з часом трансформується.

Подальший розвиток суспільного поділу праці в епоху феод відчутний поштовх для розвитку товарно-грошових відносин і подальшого формування світового ринку (ХV-ХVІІ ст.). Новий імпульс форм світового ринку отримало після утвердження в середині 19 ст. у провідних країнах світу великої фабрично-заводської індустрії, яка вже об'єктивно не могла існувати без світового збуту.

Світовий ринок — це система стійких торгових відносин між краї заснованих на міжнародному поділі праці й інших факторів виробництва. Міжнародний    події    праці    є вищою    формою    суспільного

територіального поділу праці, причому в сучасних умовах він існує в різних своїх функціональних формах: загального, приватного, одиничного. Поділ прані пов'язаний з поділом таких факторів виробництва, як природні ресурси капітал, підприємницькі переваги людей, що виявляються продуктом як природного, так і історичного пронесу. Становлення світового ринку є лише першим етапом перетворення переважно закритих національних господарських систем під дією могутніх законів товарного виробництва, що зламують національні кордони в пошуках нових факторів економічного росту і реалізації економічних інтересів людей.

На другому етапі (середина XIX - початок XX ст.) світове господарство набуває рис світового капіталістичного господарства, тобто об'єднує країни капіталістичної системи. Проте єдність соціально-економічної системи не означала рівноправності.

Третій етап (з 20-х - до 90-х рр. XX ст.) починається з відокремлення ні капіталістичної системи світового господарства Радянського Союзу, а п другої світової війни ряду країн Східної Європи. Азії, Америки. Найважливішою характерною рисою цього етапу є те. що капіталістична система господарювання перестала бути всесвітньою. Поруч з нею виникла нова, соціалістична система світового господарства.

Структура сучасного світового господарства включає дві складові частини по перше, всі національні господарства, яких сьогодні налічується понад 190; по-друге — міжнародні економічні зв'язки (відносини) між країнами-партнерами. У структуру світового господарства входять світові ринки товарів і послуг капіталів, робочої сили, міжнародна валютна система, міжнародна кредитно-фінансова система, сфера обміну в області науки, техніки й інформації, міжнародний туризм та ін. [10].

1.2.   Особливості інтеграційних процесів у сучасних умовах

Саме принцип економічної корисності є необхідною умовою об'єднання народів в єдину систему. Економічна інтеграція обумовлює формування єдиного політико-правового простору. Слід відзначити, що економічні інтегративні союзи є менш тривалими, ніж політичні, які формуються на основі реалізації економічних інтересів. Це пояснюється тим. що економіка є найбільш утилітарною сферою, кожна із держав шукає найбільш вигідні шляхи її функціонування, тому вони часто змінюють формати своїх економічних інтегративних об'єднань [3].

Економічна інтеграція є найбільш складним і важливим процесом об'єднання держав у єдину глобальну модель розвитку, оскільки вона визначає всі інші типи інтеграції. Хоча на сьогоднішній день і не склалося єдиної загальновизнаної теорії економічної інтеграції, а натомість існує багато різноманітних визначень цього процесу, але з усіх визначень вимальовується єдине трактування економічної інтеграції як об'єднання національних економік в єдину систему в різних формах і на різних підставах.

Комплексний аналіз сучасної динаміки інтеграційних процесів сучасного глобалізованого світу має велику вагу для визначення перспектив інтеграції нового типу. Адже і процес інтеграції України у світове господарство робить невідкладним вивчення світового досвіду об'єднання національних економік країн з різним рівнем економічного розвитку.

Суттю ж інтеграційного процесу та його головною тенденцією є вихід за рамки простої координації політики включених у даний процес держав (як в економічній так і в політичній сфері) та поступова передача суверенітету новим структурам.

Наукове дослідження проблеми інтеграції пов'язано з усвідомленням реальних інтеграційних процесів і направлено на виявлення в них загальних тенденцій, пов'язаних з причинами, детермінуючими фактами, основними рисами даного феномена.

На міждержавному рівні інтеграція відбувається шляхом формування регіональних економічних об'єднань держав і узгодження їх внутрішньої і зовнішньої економічної політики. Взаємодія національних господарств виявляється, перш за все у поступовому створенні "загального ринку" - в лібералізації умов товарообміну і переміщення виробничих ресурсів (капіталу, праці, інформації) між країнами.

Беззаперечно, що найбільш яскравим прикладом утвореної системи як економічного так і політичного інтеграційного угрупування на сучасному етапі глобалізації світового господарства є Європейський Союз, на який приходиться майже чверть всієї світової торгівлі і який за короткий термін зумів змусити стати на свої позиції не лише уряди східної частини Європи (країн Балтії. України. Польщі. Чеської Республіки. Угорщини та Румунії), тобто Нової Європи, як висловився колишній міністр оборони США Рамсфілд, а головне Францію та Німеччину [7].

Відповідно до Люмейської конвенції, ЄС має угоди з 69 країнами Африки. Карибського моря і Тихоокеанського басейн) (АСР). У цілому ЄС підгримує відношення більш, ніж з 130 країнами світу, бере участь в роботі ОЕСР і має власного спостерігача в ООН. ЄС бере участь в щорічних зустрічах на вищому рівні восьми провідних держав Заходу в особі чотирьох найбільших своїх членів - Франції, Німеччини. Великої Британії. Італії, а також президента Комісії ЄС. що безпосередньо представляє ЄС.

Зазначимо, 2008 рік став досить насиченим для Європейського Союзу з точки зору інтеграційного розвитку, пов'язаного з напрацюванням нових форматів співпраці з сусідніми країнами. Поява проектів Середземноморського Союзу та Східного партнерства вказують на розуміння в Брюсселі неможливості обмеження процесів наближення країн до ЄС як ціннісного та економічного авторитету.

2009 рік  став точкою відліку у побудові  поглиблених відносин Європейського  Союзу і країн Східної Європи  та Кавказу.

Таким чином, процес глобалізації створив ситуацію, коли практично стерлися грані між зовнішньою і внутрішньою політикою Євросоюзу. Тепер кожна країна-член ЄС повинна розглядувати власні інтереси лише через призму зміцнення міжнародного впливу співтовариства.

Одна з ключових проблем Євросоюзу, акцентує увагу Белімов В. - нерівномірність економічного простору. Так зване "ядро Європи" (територія, розташована по лінії, що сполучає Лондон, Париж, Мілан, Мюнхен і Гамбург) дає більше 50% ВВП в масштабах 15 «старих» країн Союзу. При цьому йдеться про 20 % території СС і 40 % населення. Важко навіть представити розрив в рівні життя між Бухарестом і, наприклад, Кельном. Тому стратегія просторового розвитку Євросоюзу робить ставку на розвиток конкретних територій. У ключових документах СС не раз згадується поняття "субсидіарність". Суть його в тому, що в рамках владної вертикалі на високий рівень передаються лише ті проблеми які не можуть бути вирішені на нижчому рівні. Цю ідею дуже добре розуміють у Федеральній Республіці Німеччина - країні, де ступінь централізації процесів управління мінімальний.

Можна констатувати. що сучасна регіональна інтеграція розвивається відповідно до діалектичного правила посилення і про індії. Мова йде про посилення механізмів глобалізації, коли цілі регіони включаються в загальний ринок, виходячи з принципу економічної взаємозалежності та про протидію їм, коли, навпаки, відповідно політичних міркувань чи геополітичній необхідності цілі простори потрапляють у контекст, так би мовиш, самодостатності або взаємодоповнення, відмежовуючись тим самим від дій процесів глобалізації. Таким чином, регіональна інтеграція маг в очах багатьох аналітиків двоякий характер.

НАФТА посідає перше місце за площею серед багатьох блоків, з якими її порівнюють - це територія з населенням понад 430 млн. чоловік та з понад 20 % обсягом світової торгівлі, а щорічне виробництво товарів і послуг цими країнами складає 7 трлн. дол. США. Хоча, на відміну від Європейського Союзу, що піднявся  на найвищий  інтеграційний  щабель,  НАФТА  не  має досконалої структури національних органів регулювання тристоронніх відносин, що на даний час цілком улаштовує Канаду і Мексику, які вбачають в ній загрозу політичній та економічній незалежності.

Таким   чином,     на зміну  принципу  економічної взаємозалежності основного елементу процесу глобалізації приходить новий суперечливий етап. Саме напруга між створенням південного економічно об'єднаного простору і зрозумілим опором СІНА буде визначати геополітичне та інтеграційне майбутнє всієї Західної півкулі.

Особливим напрямком аналізу є інтеграційні процеси на євразійському просторі. За рівнем реалізації інтеграційних проектів Азіатсько - Тихоокеанський регіон поки що поступається Європі й Америці, однак геополітичні та економічні реалії останніх років стимулюють активну роботу над створенням інтеграційних інститутів і одночасно гостре суперництво за лідерські позиції в них. На сучасному етапі найактуальнішими є інтеграційні проекти, які окрім країн АСЕАН передбачають участь інших країн, передусім Японії, Китаю. Республіки Корея. Вимоги економічної доцільності співпадають з геополітичними процесами в регіоні. Сьогодні вже очевидно, що особливістю азійської інтеграції є наявність кількох конкурентних "центрів" - Китаю та Японії.

Однією з сучасних інтеграційних тенденцій в досліджуваному регіоні є розвиток двосторонніх угод. які вважаться країнами найбільш ефективним засобом торгово-економічної співпраці. Наприклад, ведуться переговори щодо укладання даних угод між АСЕАН та Японією, АСЕАН та РК, Японією і РК, Японією та Індонезією, Японією та Малайзією, КПР та Сінгапуром, Японією га Таїландом. Але при цьому спостерігається наступна ситуація: заміси, розширення регіональних торгових зон, відбувається їх фрагментація за рахунок двосторонніх угод про вільну торгівлю [14].