Вплив глобалізації на циклічність економічного розвитку

По-друге, чи глобалізація є  історично обмеженим феноменом, актуалізація якого пов'язана зі збігом кон'юнктурних обставин, що визначаються приматом ринкових мотивацій та економіко-цивілізаційним тріумфом окцеденталізму.

Американські економісти Р. Болдвін та Ф. Марпн також обстоюють  тезу про хвилеподібний розвиток глобалізаційних процесів. Перша  хвиля глобалізації припала на кінець XIX ст., тоді як друга – на другу чверть XX ст."[4].

Аналіз даних дозволяє стверджувати, що за рівнем відкритості  міжнародним торговим потокам світова  економіка на сучасному етапі  дещо просунулась далі порівняно з першою хвилею глобалізації. Про це говорять співвідношення зовнішньої торгівлі до ВВП на початку та наприкінці XX ст.

Що стосується показників відкритості потокам капіталу, то, незважаючи на безпрецедентне зростання їх абсолютних показників, співвідношення поточних рахунків до ВВП у провідних країнах світу на початку XX ст. було вищим, ніж наприкінці. Таке явище також підтверджується даними щодо середнього співвідношення поточних рахунків до ВВП для 12 провідних країн світу. Звідси випливає те, що за першої хвилі глобалізації рівень націоналізації та відкритості національних економік був вищий порівняно із теперішньою хвилею. Це саме стосується і показників інтеграції фінансових ринків, які на даний час виступили авангардом процесу глобалізації.

Щодо теоретичного підходу до її виміру, то американці М. Філдстайн та К. Хоріока аргументували: кореляція між рівнем національних заощаджень та інвестицій є тим більшою, чим меншою мірою інтегровані фінансові ринки у світовому масштабі, інакше можливості прикладання капіталів розосереджувались би по всьому світу і не були би пов'язані з динамікою національної норми заощаджень у ВВП. Результати їх досліджень доводять існування високої щільності зв'язку між національними заощадженнями та інвестиціями за цей. Застосування даного підходу для більш тривалих часових періодів дозволяє стверджувати, що фінансові ринки були більш інтегровані у першу хвилю глобалізації [4].

Проте більшість досліджень виділяє глибокі відмінності між двома хвилями глобалізації. Наприклад, Ю. Шишков вважає, що аналіз на основі окремих з вище перелічених показників, які, по суті, є фундаментальними параметрами інтернаціоналізації та інтеграції на початку та наприкінці XX ст., не підтверджує факту глобалізації, оскільки такі події у світовій економіці насправді являли собою не більше ніж збіг обставин, і не являли "самовідтворювальної системи.

Г. Скоров вказує на те, що: міжнародні економічні відносини на початку XX ст. мали міждержавний характер, тоді як діяльність ТНК на сучасному етапі  нівелює фактор кордонів при здійсненні бізнесу; незважаючи на співмірні співвідношення обсягів міжнародної торгівлі до ВВП її інтенсивність та диверсифікація є вищими на даному етапі розвитку; перелив капіталу між кордонами також є більш інтенсивним [15].

С. Долгов відзначає, що основними відмінностями між світовою економікою початку і кінця XX ст. е: відмінний характер міжнародної торгівлі (зараз вона в основному припадає на розвинуті країни); теперішня інтернаціоналізація базується не на обміні, а на виробництві та збуті; на початку XX ст. в міжнародні операції була втягнута менша частина світу, ніж зараз; на теперішньому етапі принциповим є питання не стільки здешевлення послуг транспорту, скільки зв'язку; на сучасному етапі фінансовий сектор економіки має безпрецедентні масштаби розвитку. Провідну роль ТНК та ПІІ при формуванні сутнісного обличчя сучасної міжнародної економіки відзначає Ф. Губайдулліна [17].

Альтернативну точку зору з даного питання репрезентують  згадувані Болдвін та Мартін, які  доводять, що, незважаючи на те, що дві  хвилі глобалізації мали суттєві  подібності, вони мають і фундаментальні відмінності. їхні аргументи щодо відмінностей між першою та другою хвилею глобалізації сформовані утри групи. Перша група відображає відмінності, виявлені з допомогою аналітику економічних явищ.

По-перше, є відмінною  природа потоків капіталу. Якщо у першу хвилю потоки капіталу визначались довгостроковими прямими інвестиціями, то тепер – короткостроковими портфельними інвестиціями, що спираються на технологічні інновації та коливання валютних курсів.

По-друге, відмінною є  природа ПІІ та діяльності ТНК. У першу хвилю ПІІ здійснювались за напрямком Північ-Південь та відображали вкладення у промислові сектори, видобувні галузі та будівництво залізниць, тоді як у другу – між обмеженою кількістю подібних за розвитком країн відповідно до поглиблення спеціалізації.

По-третє, відмінною е природа міжнародної торгівлі: інтрасекторна між розвинутими країнами сьогодні та міжсекторна, що відображає технологічні розриви та різну факторозабезпеченість, – у першу хвилю.

По-четверте, відмінними є  процеси конвергенції/дивергенції  в розподілі доходів. Під час першої хвилі спостерігалась конвергенція доходів у країнах, що індустріалізувались, та дивергенція там, де відбувався зворотній процес. Під час другої хвилі спостерігається конвергенція в розподілі доходів у заможних націях, де відбувається процес деіндустріалізації.

По-п'яте, різна швидкість, з якою падали транспортні витрати.

Друга група відображає вихідні  відмінності політичних систем, що створюють передумови для тих  чи інших можливостей економічного зростання відповідно до вибору тої чи іншої базової теоретичної концепції. Тобто глобалізація у першу хвилю спиралась на колоніальну систему, тоді як у другу хвилю – на демократичну організацію публічної влади зі всіма проблемами, що звідси випливають для формування чітких пріоритетів розвитку.

Третя група – відмінності  у характері організації міжнародної економіки як системи. Зокрема, це стосується як відсутності/наявності наднаціональних економічних організацій, так й побудови національних чакроекономічних систем за принципом автоматичності/дискретності щодо їх зв'язків з міжнародною економкою (тобто характеру трансмісії й функціонування на національний рівень). Дані результати є більш системними та відображають ширшу палітру елементів диференціації між глобалізаційними хвилями, що дозволяє коректніше інтерпретувати детермінуючі фактори та сутнісні ознаки.

Щодо другого моменту (чинники та детермінанти глобалізації), тут також існують, і одного боку, консенсус щодо рушійних сил глобалізації, з іншого, – відмінності та відносна безсистемність у трактуванні її безпосередніх та опосередкованих  детермінуючих факторів. Окрім цього, тільки окремі дослідження виявляють спільні детермінуючі чинники щодо обох хвиль глобалізації. Так, згадуваний Синцеров вважає, що перша хвиля глобалізації була спричинена утвердженням індустріального способу виробництва внаслідок промислового перевороту, в першу чергу у Великій Британії, внаслідок чого з'явилась необхідність перегляду зовнішньоторговельної політики на користь скасування протекціонізму, а транспортні витрати зазнали зниження.

Друга хвиля глобальної інтеграції була викликана другою технологічною  революцією та подальшим послабленням протекціонізму, що посилило роль секторно-галузевого чинника (споживання енергоносіїв та подальший  поділ праці) у появі системної  цілісності світового господарства. П. Мейсон також констатує важливість технологічного фактора в детермінації обох хвиль глобалізації. Якщо перша хвиля пов'язана з такими інноваціями, як винахід двигуна внутрішнього згорання, побудова океанічних лайнерів, винахід телефону та телеграфу, то друга – розвитком телекомунікацій, комп'ютерних мереж та Інтернету [16].

Німецький економіст П. Хампе наголошує на тому, що перша та друга хвиля глобалізації зумовлювалась достатньо відмінним набором факторів. Проте, серед них можна виявити суттєві подібності, які відображають спільні ессенціальні корені даних процесів. Він констатує, що перша хвиля глобалізації зумовлювалась такими чотирма рушійними силами: класичним лібералізмом; індустріальною революцією, що позначилась на появі нових технологій та нової продукції; розвитком величезних територій з природними запасами; розвитком транспорту, що забезпечив зниження витрат на перевезення і детермінував економічні передумови для ефективної інтеграції ринків.

Щодо сучасної хвилі глобалізації, то він виділяє також чотири її передумови: процес тривалої регіональної та глобальної інтеграції; зростаючу  кількість учасників міжнародного поділу праці (падіння "залізної завіси"); нові технології (телекомунікації та нова економіка); зменшення цін залежно  від відстані. Стосовно другої глобалізаційної  хвилі, він констатує, що перші два фактори актуалізуються внаслідок політичних рішень, третій фактор є суто технологічним, а четвертої – економічним наслідком розвитку технологій. Неважко помітити, що підхід Хампе також відображає подібності в передумовах обох хвиль глобалізації, як і Синцеров, але перший більше уваги приділяє політичним мотивам глобалізаційного процесу, в розумінні того, що він індукується з допомогою відповідної політики.

Отже, свого часу перенакопичений  і розпорошений серед мільйонів  власників капітал перестав давати досить високий середній прибуток від  вкладень у реальну економіку, тому він був спрямований в економіку  віртуальну – так звану "нову економіку". Але на початку XXI ст. ІТ-технологи також перестали забезпечувати високий дохід, почався "перегрів" ринку.

4. Глобальні проблеми: причини виникнення та шляхи вирішення

         Глобалізація світогосподарських зв’язків загострює глобальні проблеми людства, які можна визначити як комплекс зв’язків і відносин між державами і соціальними системами, суспільством і природою в загальнопланетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів всіх країн світу і можуть бути вирішені лише в результаті їх взаємодії.

Класифікація  глобальних проблем:

1. Політичні проблеми (недопущення світової ядерної війни і забезпечення стабільного миру, роззброєння, військові та регіональні конфлікти).
2. Природно-екологічні проблеми (необхідність ефективної і комплексної охорони навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча, кліматична, боротьба з хворобами, проблеми світового океану тощо).
3. Соціально-економічні проблеми (стабільність розвитку світового співтовариства, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, проблема розвитку людини, злочинність, стихійні лиха, біженці, безробіття, бідність та ін.).
4. Наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування тощо).

Найбільш поширеною причиною загострення глобальних проблем  є інтенсивне зростання в останні  роки народонаселення планети, або, так званий, демографічний бум, який до того ж супроводжується нерівномірністю  зростання чисельності населення  в різних країнах та регіонах, причому найвищий приріст населення спостерігається в країнах з низьким рівнем розвитку продуктивних сил. Так, якщо темпи приросту населення в країнах, що розвиваються протягом ХХ ст. складав близько 2,5% в рік, то в розвинених країнах не перевищував 1%. Це стало причиною того, що в Африці, Азії і Латинській Америці близько 1 млрд. чол. Живуть в умовах абсолютної бідності, близько 250 млн. дітей хронічно недоїдають, а від голоду і недоїдання щорічно помирає майже 40 млн. чол. [16]

Важливою складовою глобальних проблем є екологічні, спричинені варварським відношенням людини до природи, що проявляється у масовій  вирубці лісів, знищенні річок, створенні штучних водосховищ, забрудненні шкідливими відходами прісної води. Щорічно у світі знищується 15 млн. га лісів, на одне посаджене дерево припадає 10 вирубаних.

Порівняно з початком ХХ ст. споживання прісної води зросло більше, ніж в 7 разів і у 90-х  рр. складало майже 300 кубометрів в рік на людину. Враховуючи, що чверть людства відчуває нестачу прісної води, проблема забезпечення населення якісною питною водою висувається на перше місце. При цьому за даними Світової організації з охорони здоров’я, виникнення близько 80% різноманітних захворювань пов’язане зі споживанням неякісної питної води [8].

Злочинно халатне відношення людей до природи спостерігається  і у втраті величезних масивів  землі. За останні 100 років людство  втратило 200 млн. кв. км землі, а на сьогодні щорічно втрачає близько 6-7 млн. га родючих земель.

З початку 70-х років розпочалася екологічна криза, яка означає різне загострення протиріч між людиною і природою, їх конфлікт, глобальне порушення рівноваги у природному кругообігу речовин.

Важливими ознаками цієї кризи  є глобальні зміни клімату  і виникнення парникового ефекту. В результаті безпрецедентних масштабів впливу людини на навколишнє середовище, виходу людської діяльності за межі планети у космічний простір, втягування у виробничий процес всіх складових біосфери (повітря, води, рослинного і тваринного світу) озоновий шар над планетою різко зменшується, що може призвести до всесвітнього потепління, танення льодовиків Арктики, затоплення більшої частини населених пунктів Землі, посилення ураганів інше.

Ще однією ознакою екологічної  кризи є проблема відходів внаслідок  виробничої діяльності людини. Значні відходи накопичуються у Світовому океані. Океанський планктон щорічно поглинає близько 50 млрд. т вуглекислого газу, значна частина якого осідає на дно. Цей процес суттєво впливає на зростання вмісту вуглекислого газу в атмосфері планети. Експорт отруйних речовин складає на сьогодні більше 3 млн. т. в рік.

Основними шляхами вирішення  екологічної проблеми з точки  зору матеріально-речового змісту суспільного  способу виробництва, на наш погляд, є:

• швидкий розвиток і використання таких основних видів самовідновлюваної енергії як сонячна, вітрова, океанічна, гідроенергетична інше;
• структурні зміни у використанні існуючих невідновлюваних видів енергії, а саме: збільшення частки вугілля в енергобалансі при зменшенні долі нафти і газу, оскільки запаси останніх на планеті значно менші, а їх цінність для хімічної промисловості набагато більша;
• необхідність створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без шкідливих викидів газу. Це потребує значних державних витрат на природоохоронні заходи. Але якщо у США і Німеччині на ці цілі використовується щорічно до 2% ВВП, в Японії – 3%, то в колишньому СРСР – лише 1,2%;
• розробка всіма країнами конкретних заходів з дотримання екологічних стандартів – чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;
• вивчення запасів всіх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Як відомо, сьогодні розвіданий неглибокий шар Землі – до 5 км. Тому важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі, та на дні Світового океану;
• інтенсивний розвиток країнами, що розвиваються, власного сировинного господарства, включаючи переробні галузі господарства. Для вирішення проблеми голоду в цих країнах необхідно розширювати посівні площі, впроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво та рослинництво;
• пошук ефективних методів управління процесом зростання народонаселення з метою його стабілізації на рівні 10 млрд. чол. на початок ХХІІ ст.;
• призупинення вирубки лісів, особливо тропічних, забезпечення їх раціонального використання;
• формування у людей екологічного світогляду, що дозволило б розглядати всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові питання як в рамках окремих країн, так і на міжнаціональному рівнях;
• комплексна розробка законодавства про охорону навколишнього середовища, в тому числі про відходи. Так, в США, Франції та інших країнах уряд зобов’язаний надавати підприємствам і організаціям технічну і фінансову допомогу у переробці відходів, вилучення з них цінних компонентів, проведенні науково-дослідних робіт в даній сфері, поширенні передового досвіду інше. З цією метою використовуються податкові пільги, надання субсидій, зниження тарифів на перевезення вторинної сировини тощо;
• нарощування екологічних інвестицій. Так, в Австрії такі інвестиції складають більше 15% всіх капіталовкладень.